До речі, у неї, здається, як і у вас, є ключ від чорного ходу.
— Я не цікавлюсь жінками.
Ледве минуло півтори години, відколи Мегре переступив поріг цього будинку, але йому вже здавалось, що він задихається в його затхлій атмосфері, і комісарові закортіло знов опинитися на вулиці і вдихнути на повні груди бодай холодного і мокрого, зате свіжого повітря. Я вас попрошу нікуди не виходити.
— Отже, я не зможу побувати сьогодні в конторі на Рамбюто? Але ж там всі чекають моїх розпоряджень. Ви, мабуть, забуваєте, що від нас залежить постачання м'ясом всього Парижа! Подумайте, на що ви…
— До контори вас супроводитиме мій інспектор.
— Як це розуміти?
— Як вам завгодно, месьє Жозеф! Як вам завгодно!
Його страшенно дратував цей тип. Він повернувся і пішов до великого салону, де представники прокуратури вже складали протокол. Побачивши комісара, судовий слідчий Планш запитав:
— Ви її бачили?
Мегре зрозумів, що йдеться про пані Фюмаль.
— Ще ні.
Доведеться йти до неї. Доведеться також допитати Фелікса та слуг. Доведеться ще знайти Роже Гайярдена і допитати цю Мартіну Жійю, у якої, можливо, був ключ від бічних дверей.
Потім доведеться ще докладніше опитати всіх службовців в конторі на вулиці Рамбюто та площі Віллет.
На душі в нього було сумно. Ця справа не віщувала нічого доброго з самого початку. Фюмаль прийшов у поліцію просити захисту. Комісар не повірив йому, і ось Фюмаль вмирає від пострілу в спину. Цікаво, чи дзвонив уже директорові міністр внутрішніх справ. ' А тут ще це клята англійка мов крізь землю пішла.
Луїза Бурже здалеку стежила за ним, явно намагаючись розгадати, про що він думає, а думав він саме про неї. Чи справді вона бачила, як її хазяїн писав сам собі листи?
Що, коли це не так?
4. П'ЯНА ЖІНКА І ФОТОГРАФ З КОШАЧОЮ ХОДОЮ
Коло тридцяти років тому, коли, щойно одружившись, Мегре працював секретарем районного поліційного відділку, до нього в обідню перерву приходила дружина. Обоє нашвидку підживлялись, щоб якомога довше походити вулицями та бульварами Парижа. Мегре раптом пригадав, як одного разу, навесні, вони гуляли в цьому самому парку Монсо, який тепер чорнів за вікнами Фюмалевого особняка.
Тоді по алеях походжало більше няньок, ніж тепер, і майже всі вони були одягнуті в однакові чепурні платтячка з білими фартушками. Вони штовхали поперед себе кумедні дитячі коляски у формі ландо або сиділи зграйками на яскраво-жовтих лавках. Якась стара пані у великому, прикрашеному фіалками капелюшку годувала голубів.
— Ось коли я стану комісаром… — пожартував він.
І обоє глянули туди, де за позолоченими списами огорожі вишикувалися розкішні особняки. Яким щасливим і гармонійним здавалось їм тоді життя, що текло за цими стінами!
Зараз він не міг дивитись на них без глухої душевної відрази. Кому, як не комісарові карного розшуку, краще знати, скільки брехні і підступності, скільки горя і сліз, скільки відчаю і людських трагедій ховають за собою ці жовті бундючні мури! Якими наївними лубковими малюнками виглядали після всіх цих років його юнацькі уявлення про щасливе життя багатіїв!
Відтоді комісарові не раз довелося побувати всередині цих будинків, але ніде йому не дихалось так важко, як ось тут, де було море фальшу, лицемірства, — від апартаментів месьє Жозефа до сторожки швейцара, що, до речі; був зовсім не швейцаром, а браконьєром у лівреї, вбивцею, з якого зробили сторожового пса.
А що воно насправді за один, цей плюгавий месьє Жозеф, шахрай з освітою юриста?
А ця мадмуазель Луїза Бурже, яка прагнула відкрити готель у Ж'єні і заради цього збиралась вийти заміж за шофера?
І чи не найбільш загадковий із них це сам колишній м'ясник, який, мов той отруйний павук, усе своє життя невтомно снував тенета інтриг, поки сам у них не заплутався.
Вже минула десята, коли Мегре, залишивши своїх колег на другому поверсі, почав повільно підійматись на третій. Опинившись у великому порожньому салоні, де стояло десятків півтора крісел, він кашлянув, сподіваючись, що хтось вийде.
Ніхто не вийшов. Навкруги панувала тиша. Він рушив до напіввідчинених дверей, що вели до меншого салону, і, увійшовши, побачив посередині круглий столик, на якому лежала таця з чашкою кави та печивом.
Мегре постукав у треті двері і, прислухавшись, почув, як хтось глухо кашлянув. Він увійшов.
Це була спальня пані Фюмаль. Лежачи в ліжку, вона отетеріло дивилась на комісара.
— Прошу вибачення, я не зустрів нікого із служниць і змушений був зайти без попередження. Вони, мабуть, усі внизу з моїми інспекторами.
Вона ще не вмивалась і не зачісувалась. Нічна сорочка сповзла з її плеча, оголивши матово-білу грудь. Вчора Мегре ще міг сумніватись. Сьогодні він був певний, що перед ним п'яна жінка, яка до того ж напилась зовсім недавно. Від неї нудотно тхнуло перегаром.
Дружина м'ясника дивилася на нього все тим же невиразним поглядом. Потім на її обличчі з'явилась якась дивна гримаса, немов вона намагалась осміхнутись.
— Сподіваюсь, вам уже все відомо.
Вона кивнула головою, і комісарові здалося, що в її очах з'явились дві веселі іскорки.
— Ваш чоловік умер. Його хтось убив.
— Я завжди знала, що це так скінчиться, — повільно промовила вона надтріснутим голосом і раптом захихикала.
Вона була-таки геть п'яна.
— Ви чекали вбивства?
— З ним можна було всього чекати.
Вона показала рукою на розстелене ліжко, неприбрану кімнату і тихо промовила:
— Даруйте…
— Вам не цікаво було зійти вниз?
— Навіщо?
Її погляд нараз став гостріший.
— Він справді мертвий?
Побачивши, як він кивнув головою, пані Фюмаль просунула руку під ковдру і, витягши пляшку віскі, прилипла до неї губами.
— За його здоров'я! — пожартувала вона.
Проте — навіть мертвий — Фюмаль вселяв у неї страх: весь час вона боязко позирала на двері і питала Мегре:
— Він ще й досі там?
— Його вже відвезли до інституту судової медицини.
— Навіщо?
— Для розтину.
На її обличчі з'явилась зловтішна посмішка. Чи не видавалось їй, що, перевертаючи нутрощі Фюмаля, йому відплачують за всі її страждання, яких вона від нього зазнала?
Колись вона, напевно, була звичайнісінька дівчина, така ж, як і всі. На яке існування прирік її Фюмаль, щоб довести до такого жалюгідного стану?
— Він учора приходив до вас?
— Хто?
— Ваш чоловік.
Вона заперечливо похитала головою.
— Він взагалі буває у вас?
— Дуже рідко. Я не хотіла його бачити.
— Ви не бували в його кабінеті?
— Я ніколи туди не заходила. Там він востаннє розмовляв з моїм батьком. Через три години батька витягли мертвого з зашморгу.
Здавалось, для Фюмаля не було більшої насолоди, як руйнувати та знищувати, — і не лише тих, що стояли на його шляху або могли якось йому зашкодити, але всіх без розбору, аби лише зайвий раз засвідчити свою силу.
— Ви не знаєте, хто його відвідував учора ввечері?
Згодом Мегре був змушений наказати інспекторам провести обшук в її покоях. Йому було гидко робити це самому. Хто міг поручитись, що ця жінка, набравшись духу, сама не вбила свого чоловіка?
— Не знаю… Не хочу більше нічого знати… Знаєте, чого я хочу… Залишитись на самоті і…
Мегре не розчув кінця фрази, хоч стояв недалеко від ліжка. Він раптом помітив, як погляд пані Фюмаль прикипів до чогось позад нього. Там щось спалахнуло, і тієї ж миті жінка несподівано швидко скочила з ліжка і побігла до фотографа, який стояв у дверях. Він спробував був утекти, але вона вже схопила його апарат і кинула на підлогу, потім знов підняла, і кинула з подвійною силою.
Мегре впізнав репортера однієї вечірньої газети і насупив брови. Хтось повідомив пресу. Тепер не уникнути розголосу.
— Стривайте! — владно промовив комісар і, піднявши апарат, вийняв з нього плівку. — Геть! — коротко крикнув він журналістові і, повернувшись до пані Фюмаль, сказав: — Можете собі відпочивати. Пробачте, що так сталось. Віднині вас ніхто не турбуватиме. Проте я змушений буду прислати сюди одного з моїх інспекторів.
Йому не терпілось швидше вийти з цієї кімнати і з цього клятого будинку. На сходах його чекав фотограф,
— Я думав, що можна…
— Тепер ви, мабуть, думаєте інакше. Ваші колеги теж тут?
— Так.
— Хто їх повідомив?
— Не знаю. З півгодини тому мене викликав головний редактор і…
Це робота когось із службовців інституту судової медицини. Майже всюди є людці, що торгують сенсаціями.
Внизу вже зібралось чоловік вісім журналістів, і щохвилини можна було чекати нових.
— Що тут відбулось, комісаре?
— Коли б я знав це, хлопці, то мене вже тут не було б. Прошу вас не заважати нам і обіцяю, що як тільки…
— Можна зняти місце вбивства?
— Тільки мерщій…
Зібралося стільки людей, яких треба було допитати, що вести їх до Сюрте було б безглуздо. Комісар велів їм зайти до великого салону і послав туди Ляпуента та Бонфіса. Невдовзі прибули ще два інспектори — Торанс і Лезер. Одному він наказав обшукати покої пані Фюмаль, другому — квартиру месьє Жозефа, який ще не повернувся з вулиці Рамбюто.
— Коли повернеться, допитай його про всяк випадок, але навряд чи він багато скаже.
Представники прокуратури та більшість експертів судової медицини вже роз'їхались.
— Пошліть нагору, до пані Фюмаль, одну служницю — Ноемі. Решта нехай чекає в залі.
Коли в кабінеті Фюмаля задзвонив телефон, Луїза Бурже взяла трубку.
— Так… Секретарка пана Фюмаля… Так, так… він тут Передаю…
Вона повернулась до Мегре.
— Просять вас. Це з Сюрте.
— Я слухаю.
Він упізнав директорів голос.
— Мені щойно дзвонив міністр…
— Він уже знає?
— Так. Це вже всім відомо.
Невже хтось повідомив радіо? Імовірно.
— Сердитий?
— Я б не сказав. Просив лише інформувати його, як посувається розслідування. Знайшли вже щось цікаве?
— Нічого.
— Шкода. Тут пахне грандіозним скандалом. Цей добродій, як виявилося, справді неабияке цабе.
— За ним жалкують?
— Чому ви про це питаєте?
— Просто так. Всі, з ким я розмовляв, не приховують полегшення.
— Ви зробите все, що можна, гаразд? Аякже!
Проте в нього ніколи не було так мало бажання шукати злочинця. Звичайно, було б цікаво дізнатись, хто все-таки нарешті вирішив убити Фюмаля, який чоловік чи жінка, доведені до відчаю, наважились на такий вчинок. Але чи можна було дорікати за це злочинцеві? Чи не стиснеться серце, коли доведеться надівати йому наручники.
Йому рідко доводилось мати справу з такою кількістю однаково вірогідних припущень щодо особи справжнього вбивці.
Це могла бути сама пані Фюмаль, якій парто було зійти на один поверх нижче, щоб відплатити за двадцять років принижень.