Хто може це сказати? Хто може це знати?
Читач, який з попередніх розділів уже знайомий з нашим директором театру, пам'ятає, який з нього промовець. Тепер, після "Владики небесного", він підхопився з стільця, підійшов до кантора, взяв обома руками його руку і з слізьми на очах спромігся вимовити лише кілька слів:
— Нехай я не буду Альбрет!.. (Треба зауважити, що він сам не вмів вимовити своє власне ім'я як слід і замість "Альберт" завжди казав "Альбрет").
— Чуєте, нехай я не буду Альбрет!
Це найбільший комплімент, що його будь-хто міг почути від Альберта Щупака, директора єврейсько-німецького театру.
Розділ 14
АЛЬБЕРТ ЩУПАК ВТРАЧАЄ РІВНОВАГУ
Якби директор театру Альберт Щупак обмежився тільки цим компліментом ("нехай я не буду Альбрет"), було б усе тихо й мирно, і всі лишилися б задоволені, кожний по-своєму... Гості були б задоволені, що почули таке виконання "Владики небесного", яке не кожен і не часто має щасливу нагоду почути. Розка, канторова дівчина, була б задоволена першим виступом перед чужими людьми. Кантор був би щасливий, що його дочка так полонила серця гостей (який батько не почуває себе щасливим від першого успіху дитини?). Чого вам більше? Навіть канториха Лея, яка терпіти не може, коли її дочка починає співати в присутності чужих чоловіків, була цього разу так зворушена, що мимоволі стиха зітхнула...
— Дитина, дай боже всім моїм друзям таких дітей!..
Але судилося так, що на цьому ясному небі з'явилися чорні хмари, і вся радість була потьмарена. З чиєї вини?
Таки з виии директора театру, через його язик, що не слухається його, хоч плач. Коли людина втрачає рівновагу, сподівайся біди.
Чи то від великого захвату, чи, може, діло цього вимагало, але Альберт Щупак знову завів розмову, бавлячись при цьому діамантами на своїх пальцях:
— Ох, і голосок же! Ох, горлечко! Ох, і співає ж! Ну і ну! Послухайте-но, любий канторе, ви сидите тут у Го-ленешті, в цьому, чуєте, ведмежому куті, в ямі... Казна-що! Бабраєтесь у багні і тільки те й знаєте, що молитви, кукурудзу, мамалигу, хе, хе... Шкода, чуєте, такого діаманта. Що з неї, бідолашної, тут буде, з вашої дитини? Хіба я знаю? Здається мені, хай я не буду Альбрет!..
З цього патякання канториха зрозуміла тільки, що мова йде про долю її дитини, і вона зразу відрубала:
— В роті чужого не треба лічити зуби... За мою дитину, хвалити бога, є кому сушити собі голову й уболівати, дай боже довгого віку...
Альберт Щупак, видно, не зрозумів натяку або удав, що не розуміє, і просувався далі до своєї мети, звертаючись тільки до кантора і зовсім не зважаючи на кан-ториху:
— То що ж я вам, чуєте, хотів сказати, мій любий канторе? Ага. З приводу того, що ви сліпі люди, потопаєте в неуцтві отут. Фанатизм, чи що? Світ! Такий великий світ! Здається, в мене, бачили б ви, чуєте, діти — золото! Дівчатка — таке мені щастя! Ляльки і Огірочки! Примадонна — теж дочка порядних батьків. Не таке личко, як у вашої, але теж голосок, чуєте, як у найкращій опері! Якби вона вступила до мене, ваша дочка, значить, хто знає? За три-чотири роки, чуєте, ви мали б таку купу золота!..
При цьому Щупак показав обома руками, яку купу золота їхня дочка принесла б їм, якби вона вступила до його театру.
Чи зрозуміла канториха все як слід — важко сказати. Вона тільки зрозуміла, що це опудало, з великим димарем на голові і з відворотною голеною пикою, варнякає про якесь дивне сватання для її дочки й пропонує їй такі речі, що аж верне, слухаючи... І в ній прокинулася мати, мати, створена на те, щоб захищати й стерегти свою дитину, як зіницю ока, мати, що насилу спромоглася поставити її на ноги, мати, що тремтить над нею, як над тендітним, гарним, коштовним скляним посудом — і, не маючи бажання вдаватися у глибокі міркування, вона відрубала ще гостріше, ніж перше:
— Не дочекають того мої вороги! Що ви собі думаєте, хіба ми з кравців чи з шевців, щоб дозволити нашій кровинці піти до комедіантів, блазнів, волоцюг?.. Чи бачили ви таке!..
Ці кілька теплих слів, що їх Лея вимовила одним духом, видно, не дуже сподобалися директорові театру і, певно, таки дуже допекли йому. Відворотне, зморщене обличчя його нараз пожовкло, позеленіло й вкрилося потом. Стулені губи дивно скривилися, і маленькі безброві очиці налилися кров'ю. Альберт Щупак ладен був добре вилаяти канториху, як вона того заслужила. Яке зухвальство баби отак розмовляти з ним, директором єврейсько-німецького театру!
Бозна-який скандал міг би тут вибухнути... Альберг Щупак не любить довго марудитись. У нього раз-два: "А бо дати ляпаса, або дістати ляпаса..." Щастя, що був присутній Шолом-Меїр. Шолом-Меїр добре знав свого принципала, знав, що то за один, і робив усе, щоб не допускати директора до скандалів, бо сам він додержувався такої думки, що краще не дати ляпаса, аби не дістати ляпаса. Він додержувався думки, що добром завжди можна досягти кращих наслідків... А тому, смикнувши принципала за рукав і хитро підморгнувши йому одним оком, посунув капелюшок вперед, потім назад і сказав канторові:
— Ваша дружина святу правду каже, розумна у вас канториха, слово честі, дарма що чорнява... Але що ж? Одна тільки біда, вони трохи занадто запальні, вони не зрозуміли, що саме сказали тут директор. Директор говорили без задніх думок, що є різні професії на світі. Кожен вихваляє свою професію, як то кажуть: кожний собака тримається коло дверей свого хазяїна, а кожна свиня гадає, що її багнюка найглибша, більше, вони, боронь боже, нічого не мали на увазі ні проти вас, ні проти вашого чоловіка, ні проти вашої дочки. Прийшли ми сюди, кажу я вам ще раз, тільки заради кантора, послухати, як він співає, дай боже нам усім такого щастя і втіхи. Ми б сиділи тут і сиділи, але не хочемо більше вам набридати. До речі, бачу, що до вас уже збираються шибеники в хедер. Вам треба сісти до роботи, як то кажуть: наука божа серцю гожа, бувайте здорові, і дай вам господь бог добру санну дорогу!
— Щоб ви собі на тій дорозі руки й ноги поламали! — крикнула навздогін їм канториха після того, як гості покинули їхню хату. А доньці своїй вона сказала:
— Можеш уже, доню, попрощатися з єврейським театром. Ти його більше не побачиш, поки мого віку!
Найбільшу прочуханку дістав би від неї чоловік (канториха Лея, як розгнівається, вона страшна!). Але ж канторові пощастило: учні вже сиділи за столом перед розгорненими книгами. Кантор Ісроел, власне кажучи, сам почував себе трохи ніяково після цієї розмови з непроханими гістьми. Але він підбадьорився, надав обличчю веселого виразу й, потираючи руки, заспівав на мотив талмуда.
— Отже, дітоньки, пригадайте ще раз, на чому ми зупинилися? Та-а-ак...
Розділ 15
НОВА ДІЙОВА ОСОБА — ГОЦІМАХ
На великому широкому подвір'ї Бені Рафаловича весело. Стодола, в якій виступає єврейський театр, ніколи не замикається, ні вдень, ні вночі. Тільки-но задніє, як там уже починається. Люди приходять і виходять. Той сюди, той назад. Столяри лагодять лави, маляри малюють декорації. Носії тягають ящики, приносять дрова, дошки. Ні на хвилину не припиняється гупання молотків, забивають цвяхи, тягають мотузи, і завжди там завізно, завсіди гамір, галас.
Частіше й голосніше за всі інші вигуки та крики чути один вигук, один крик: "Гоцмах!"
— Гоцмах, забрали б тебе чорти!
— Гоцмах, повилазило б тобі!
— Гоцмах, ворушись жвавіше!
— Гоцмах, тримай! Гоцмах, стій! Гоцмах, біжи! Гоцмах! Гоцмах! Гоцмах!
"Хто такий Гоцмах?"—думає собі синок Бені Рафаловича Лейбка і, перш ніж піти до хедеру, завертає до стодоли.
Лейбка вже знає, хто такий Гоцмах. Високий, худий, хирлявий, ядушливий, з коротким диханням, з блідим рябим обличчям, гострим носом, загостреною головою, настовбурченими вухами й голодними, колючими очима — ось яка це постать...
Ім'я його, власне, Гольцман. Але директор театру, Щупак, першого ж дня перекрутив це прізвище на "Гоц-мах" * — і так воно пішло аж по сьогодні.
Лейбці сподобався Гоцмах з першої хвилини, як вони познайомилися. А познайомились вони запросто, без церемоній і хитрощів. Ось як це сталося.
Одного разу, побачивши, що Лейбка стоїть у дверях стодоли, Гоцмах почав з ним розмову на відстані.
— Йолопе! Що ти тут робиш?
— Нічого.
— Кого шукаєш?
— Нікого.
— Хто ти?
— Син Бені Рафаловича.
— Чого ж ти стоїш, як жебрак біля дверей? Іди сюди, парубче! Ти вже куриш?
— Ще ні.
— Але ж твій батько курить? Твої брати, чорти б їх батька взяли, курять? То ти ж можеш мені принести цигарок.
Другого дня Лейбка, засапаний, спітнілий, червоний, приніс, оглядаючись при цьому на всі боки, повну жменю цигарок. Гоцмах тонкими, гострими пальцями згріб і поклав собі в кишеню цигарки, неначе то було не крадене, крий боже, а подарунок від доброго знайомого, і навіть оком не моргнув, щоб сказати спасибі. Закуривши, він затягнувся, випустив носом струминку диму, закашлявся й сказав:
— Хто курить у вас такі запашні цигарки?
— Мій старший брат,— тихо, ледве чутно, відповів Лейбка.
— Хай йому біс, батькові твого старшого брата, він знає, що треба курити! — голосно промовив Гоцмах.— А скажи-но, моє любе пташенятко, що їдять у вас, наприклад, уранці з кавою?
— Що їдять? Як коли. Масло, сир, часом яєчка, коржики, здобні булочки...
— От-то-то,— перебив Гоцмах,—про це саме й мова. Принеси, розумнику мій, кілька здобних булочок, але щоб були свіжі. Чуєш, що тобі кажуть? Свіжі!
Слово "свіжі" Гоцмах вигукнув так, що Лейбка аж пополотнів з переляку. Він боявся, що їх почують.
Проте він послухався і наступного ранку приніс у кишені кілька свіжих булочок, тремтячи, щоб, боронь боже, ніхто не пронюхав... Він і незчувся, як голодний Гоцмах уже пропустив їх крізь тонке горло й швиденько проковтнув.
— Пілюлі! — облизуючись, як кішка після сніданку, сказав Гоцмах і закурив цигарку із запасів Лейбкового брата, які так припали Гоцмахові до смаку, що він наказав принести ще.
Лейбка приносив йому ще й ще і завдяки цьому мав вільний доступ до театру не тільки ввечері, під час вистави, а також удень, під час репетиції, і навіть заходив за лаштунки, куди весь час поривався, бо хотів побачити, що там робиться.
Ах, що побачив там Лейбка! Зовсім інший, дивовижний світ, де люди переодягаються, перевтілюються, мажуться фарбою й крейдою і виходять звідти блазнями, перелесниками, дияволами та янголами.