Повернувшись додому, під час вечері один з цих іспанців насмілився ввічливо й лагідно дорікнути трьом англійцям і спитати, чому вони такі жорстокі до своїх нишких і некривдних земляків, що доклали стільки праці, аби доскочити нинішніх статків.
Один з англійців відрубав: "Їм сюди зась: на берег вони зійшли без дозволу то й не мають права ні сіяти, ні будувати на острові, бо земля не їхня. " "Перепрошую, сеньйор Інґглезе, – спокійно відказав іспанець: "Не примирати ж їм голодом!" А той грубіян-англієць йому: "Нехай собі примирають, а сіяти й будувати тут вони не будуть!" "Що ж їм у такому разі робити, сеньйоре?" Втрутився інший поганець: "Робити? Кадук їхній матері, вони повинні нам слугувати й працювати на нас". "Але ж чому? – запитав іспанець, – гроші за них ви не платили й не маєте права примушувати їх служити собі. " Англієць заперечив, що острів їхній, бо губернатор їм віддав його, і ніхто тут не сміє господарювати, крім них самих, і заприсягнувся, що піде й попалить усі їхні нові хати, бо будувати їм тут не Віллно. "Стривайте, пане", сказав іспанець, "за цим правилом, і ми всі повинні служити вам?" "Атож, – кинув зухвалець, пересипаючи свою мову батькуваннями, – "так і буде, доки ми не спекаємося вас". Іспанці тільки осміхнулися й промовчали. А що пересварка зачепила англійців, один з них, підводячись з-за столу (його ніби звали Вілл Аткінс), сказав іншому: "Ходімо, Джеку, треба ще раз їм об'явитися; ходімо зруйнуємо замок, бо годі розводити колонії в наших володіннях".
Відтак усі троє вийшли, прихопивши по рушниці, пістолю й шаблі та пащекуючи поміж собою, яких чортів завдадуть вони іспанцям при нагоді; проте іспанці до пуття не второпали їх наміри, – тільки того й зрозуміли, що негідники збираються жорстоко помститися на них за те, що вони обстали за двома чесними англійцями.
Іспанці не знали, куди вони подались і як провели вечір; схоже, що вони до глупої ночі валандались по острову, а як потомилися, повкладались у моєму фільварку, як я його називав, та поснули. Вони планували дочекатися півночі, щоб земляки повсиплялися, та підпалити їм оселю, щоб – як вони згодом визнали – спалити їх живцем або повбивати, якщо вони вибігатимуть. І дивно, що зловмисники проспали, бо в лиходумів зазвичай бувають нічниці.
Тим часом і обоє чесних англійців мали свої наміри щодо них, хоча й набагато шляхетніші, бо не йшлося ні про підпал, ні про вбивство, і, на щастя для всіх, сталося так, що вони підвелися й пішли з дому ще задовго до того, як кровожери добулися до їхніх осель.
Коли вони вже прийшли на місце й побачили, що господарів нема, Аткінс, який був у них за верховоду, гукнув товаришеві: "Еге, Джеку, гніздо тут, а пташки випурхнули!" І взялися гадкувати, з якого дива земляки схопилися удосвіта, й вирішили, що, либонь, іспанці їх попередили, та й заприсяглися один одному, що помстяться на іспанцях. Відтак накинулися на житло бідолашних земляків, – палити не палили, але розтягнули все по частинах, не залишивши й сліду від осель, ні тріски не лишилося, яка б свідчила, що тут було людське житло: поцупили також усю мізерію та порозкидали навсібіч, бо дещо бідаки знаходили потім за милю від своєї оселі.
По цьому вони повисмикували всі молоденькі деревця, посаджені земляками; розтягли по кілку перетику для охорони худоби й лану: тобто все чисто розграбували і спустошили, наче орда татар.
Під цю пору ті двоє пішли їх розшукувати й вирішили битися з ними, де б вони їх ні зустріли, хоча було їх лишень двоє проти трьох; – і якби вони зустрілися, неодмінно сталося б кровопролиття, тому що треба їм віддати належне, – всі вони були зважливі й рішучі.
Проте Доля не рокувала їм зустрітись, бо хоч і вистежували вони один одного, весь час – троє йдуть в один бік, а двоє в інший, двоє подались їх шукати, а троє повернулися до домівки, – і поводились вони не однаково. Коли троє повернулись, як чамренні, розрозпалені передчуттям бешкету, то ураз вдалися до іспанців і хвалькувато розповіли їм, що накоїли, а один, ніби хлопчик-пустун, вхопив капелюх іспанця, покрутив ним та глузливо вищирився на власника: "І вас, сеньйоре іспанцю, буде таке саме, якщо ви не виправитеся". Іспанець – хоч і обіхідливий, але хоробрий, як личить чоловікові, і силою його Бог не обділив – довго придивлявся кривдникові, потім, беззбройний, поволі підійшов до нього, замірився та затопив йому кулаком, і той гепнувся додолу, як бик від обуха, а інший негідник, такий же нахабний, як і перший, побачив це й поцілив у іспанця з пістоля. Щоправда, постріл схибив, бо кулі пройшли через волосся, проте одна з них зачепила кінчик вуха, і кров аж зацибеніла. Побачивши кров, іспанець подумав, що він поранений серйозніше, ніж насправді, і розхвилювався; доти він був абсолютно спокійний, але тут вирішив довести справу до кінця, нахилився, підняв мушкет першого англійця, якого збив з ніг, і вже намірився в іншого, який стріляв у нього, але тут з печери вибігли інші іспанці і, крикнувши йому, щоб він не стріляв, кинулися на двох англійців і обеззброїли їх.
Роззброєні розбишаки збагнули, що вони наструнчили проти себе і всіх іспанців, і своїх земляків, трохи прохололи і вже ввічливіше почали просити іспанців повернути їм зброю; але іспанці, пам'ятаючи про незгоду між ними та іншими двома англійцями, і знаючи, що це найкращий засіб попередити зіткнення, заперечили, що вони не завдадуть англійцям ніякої шкоди – і навіть, якщо ті будуть і далі поводитись чемно, охоче їм допомагатимуть, – але про повернення зброї нема мови, бо вони ж відверто нахвалялися вбити земляків, і навіть всіх іспанців погрожували уярмити.
Проте паскудники ніби збезглузділи: через відмову в поверненні зброї вони ошаліли й попленталися геть з грізьбою, що й без зброї поквитаються. Але іспанці зневажили погрози й порадили їм бути обачнішими й не шкодити ні плантаціям, ні худобі, бо при першій же спробі їх пристрелять, як зажерливих тварюк, а якщо вони живими траплять до рук, їх конче повісять. Однак це поганців не вгамувало, – люті й дратливі, вони пішли геть. Аж тут прибігли двоє інших англійців, теж схвильовані й обурені, хоча й з іншого приводу: вони встигли побувати на плантації й побачити, яке там плюндрування, і це вже через край. Не встигли вони розповісти про своє, як іспанці взялися своє переповідати: навіть дивно, що та трійця могла безкарно збиткуватися над дев'ятнадцятьма.
Іспанці зневажали їх, особливо тепер, коли ті були беззбройні, кпили з їхніх погроз, проте двоє англійців вирішили попри всяку ціну дати раду кривдникам на власний копил.
Іспанці й тут втрутилися й пояснили, що трьох лайдаків роззброєно, а тому, на їхню думку, не можна оружно переслідувати беззбройних, аби їх убити. "Але, – додав статечний іспанець, їхній губернатор, – ми спробуємо змусити їх шануватися, залиште це нам, бо, як погамуються, вони знову прийдуть до нас, тому що без нашої допомоги вони не виживуть. І ми обіцяємо вам не миритися з ними, поки вони усе не відшкодують вам; отож, обіцяйте не вдавтись до насильства, хіба що для самозахисту".
Обоє англійців пристали на це з великою неохотою і відразою, проте іспанці запевнили, що хочуть лишень запобігти кровопролиттю і налагодити стосунки. "Нас, – казали вони, – не так багато, і місця досить для всіх, дуже прикро, що ми всі не можемо жити дружно". Врешті-решт англійці поступилися і вирішили почекати, що буде, а тим часом на кілька днів оселилися в іспанців, бо власне їхнє житло було зруйноване.
Через п'ять днів троє бродяг, стомлені від блукви й ледь живі від голоду, бо харчувалися досі тільки яйцями черепах, підійшли до гаю, де зустріли іспанця, котрий, як я казав, був за губернатора, та двох його супутників, які шпацерували берегом бухти, й заходилися уклінно благати прийняти їх назад у товариство. Іспанці чемно відповіли, що вони так зле повелися зі своїми земляками і так грубо з ними самими, що вони не можуть відповісти, не порадившися з іншими товаришами і з двома англійцями; вони зараз же підуть і усе з ними обміркують і дадуть відповідь за півгодини. Вони, видима річ, погодилися на це, бо їм кінці були украй; ще й на почекання канючили передати їм трохи хліба; іспанці до хліба прислали ще чималий шмат козини й вареного папугу, що вони залюбки й спожили.
Після півгодинної наради їх запросили до дому, і там відбулося з'ясовування стосунків; двоє їхніх краян звинувачували їх у тому, що вони знищили всі плоди їхньої праці й хотіли вбити їх; це все ті визнали раніше й не могли нині заперечувати. Іспанці виступали арбітрами між ними, і як перше вони вимагали від двох англійців не мститися кривдникам, поки ті беззбройні та беззахисні, так тепер вони зажадали, щоб винні відбудували краянам хатини – одну таких же, а іншу більших розмірів, обпарканили ділянку, посадовили дерев замість вирваних, скопали землю під новий посів, – одне слово, по спромозі відновити усе так, як було до плюндрування, бо все направити однаково не можна: згаяно час на сівбу, а дерева й живопліт ще мають вирости.
Винні підкорилися, а що їх весь час годували досхочу, працювали вони справно, і тим часом запанувала злагода, хоча несила було змусити їх щось і для себе зробити, – хіба що мали до того настрій. Іспанці попередили їх, що тільки якщо вони житимуть у згоді й працюватимуть для спільного добра, то і їм з того буде користь, вони зможуть Віллно пересуватися й відпочивати; так у замиренні минув місяць чи два, і іспанці повернули їм зброю й дозволили скрізь бувати разом із собою.
Не минуло й тижня після повернення зброї й свободи пересування, як невдячні повернулися до свого зухвальства й нахабства. Але тут сталося щось, що загрожувало життю всіх, тож довелося відкласти усі порахунки й громадою подбати про виживання.
Якось уночі губернаторові, – іспанцеві, котрого я врятував і котрий був тепер за губернатора, – відчув уночі незрозумілу беннтегу, й сон йому пропав; фізично він відчував себе абсолютно здоровим, а в думках – нелад: ввижалися люди, що билися і вбивали один одного, і це марево – не сон; він лежав, а неспокій зростав, і він, нарешті, вирішив підвестися. Спали вони всі на саморобних ліжницях чи на полу, а не в гамаку, як я, й тому вставати було легко – якийсь куцик одягнув, узуванку вдягнув і гайда.