І я не розчарувався та й не міг розчаруватися, бо моїм очам являвся не реальний Париж, а той, що віддавна чарував мою уяву. Моїм сусідою в жахливому, затхлому пансіоні на вулиці Расіна був 3. Марка; в паскудному ресторанчику я обідав за одним столом з Лусто і Растіньяком; а коли на перехресті мене ледве не збивав з ніг кабріолет, то ним правив, звісно, Максим де Трай. Обідав я в дешевому ресторанчику, а жив у дешевому пансіоні не тому, що терпів нестатки, а з романтичних спонукань. Батько був щедрий на гроші, і якби мені тільки забаглося, я жив би на Quartier de I'Etoile (2) і щодня їздив на заняття в екіпажі. Але тоді всі чари паризького життя для мене розвіялися б: я залишився б колишнім Лауденом Доддом, а так я перетворювався на студента з Латинського кварталу, спадкоємця Мюрже (3), і я справді жив у самій гущі того люду, серед якого жили герої його роману, який я запоєм читав і перечитував, над яким мені так мріялось у лісах Маскегону.
(1) "Людська комедія" (франц.) — серія романів Оноре де Бальзака (1799-1850). Згадувані 3. Марка, Лусто, Растіньяк, Максим де Трай — персонажі творів великого французького письменника.
(2) Квартал Зірки (франц.) — район аристократичних кварталів Парижа.
(3) Мюрже, Анрі (1822-1861) — автор роману "Сцени з життя богеми", в якому змальовується аристократична молодь Латинського кварталу — району Парижа, де мешкали студенти, бідні художники, письменники. [ЗО]
Тоді всі ми, мешканці Латинського кварталу, були трохи схиблені на далеко не першорядному Мюрже. В театрі "Одеон" вистава з життя богеми (нудна й сентиментальна) йшла навдивовижу (як для Парижа) довго і відродила створену Мюрже легенду. Майже в усіх мансардах нашого кварталу розігрувалась в особистому порядку одна й та ж вистава, і чимало студентів з невимовним задоволенням свідомо наслідували Родольфа чи Шонара(1). Дехто з нас заходив у цьому захопленні далеко, інші — ще далі. Я, приміром, неймовірно заздрив одному з моїх співвітчизників, який наймав майстерню на вулиці Мосьє Принца, носив чоботища, збирав своє довге волосся в сіточку і в такому вигляді плуганився в наймерзенніший шинок кварталу, супроводжуваний любкою — натурницею-кор-сіканкою, вдягненою в строкате вбрання своєї вітчизни і професії. Треба мати неабияку душевну велич, щоб задовольняти з таким розмахом навіть свої примхи! Що ж до мене, то я задовольнявся тим, що завзято прикидався злидарем, виходив на вулицю в циліндрі сажотруса і намагався, попри численні неприємні пригоди, відшукати хоч одну особу з давно вимерлого виду ссавців — гризетку (2).
Найтяжчі жертви приносив під час обідів та вечорів: я був гурманом і тонким поцінувачем вин, тож лише щира відданість омріяній романтиці давала мені силу жувати й ковтати м'ясо чи не самих вівер (3) і запивати його червоним чорнилом з винарень Берсі. Траплялося, після тяжкого дня в майстерні, де я труждався старанно й досить успішно, на мене накочувала хвиля відрази до такого життя; тоді я покидав своє товариство та набридлі шинки й винагороджував себе за довгі тижні самопожертви добрими винами й витонченими стравами. Я сідав на терасі чи в альтанці якогось ресторану, розгортав томик одного з улюблених письменників і, то поринаючи в читання, то відкладаючи книжку вбік, розкошував, аж поки насувалися сутінки і Париж засвічував вогні, а потім прямував додому набережною Сени, під місяцем та зорями, збадьорений поезією та ситістю.
(1) Родольф і Шонар — персонажі роману Мюрже.
(2) Гризетка — дівчина-робітниця (швачка, квітникарка тощо), ризетки були героїнями роману Мюрже "Сцени з життя богеми"
(3) Вівера — дика тварина, що нагадує куницю. [31]
Якось, коли я на другому році паризького життя влаштував собі такі розкоші, зі мною трапилась пригода, завдяки якій я познайомився з Джімом Пінкертоном. Ясного жовтневого дня я обідав на самоті. Пожовкле листя обсипалося з дерев і розліталось бульварами. В такі дні вразливі натури схильні і сумувати, і веселитись. Ресторан був не з найпопулярніших, але мав добрий льох, де гостям пропонували досить довгий список вин. Саме його я читав з подвійною насолодою людини, яка кохається і в добрих винах, і в благозвучних назвах,— аж поки натрапив на маловідому марку: "Руссільйонське". Я ніколи ще не куштував того вина, тож замовив пляшку і, визнавши вино пречудовим, випив пляшку до дна, а потім замовив, як завжди, ще пінтову пляшечку. Виявилось, що в невеликі пляшки руссільйонське вино не розливають. "Гаразд,— мовив я,— принесіть ще одну велику". Столи в тому льоху стоять густо, і незабаром, пригадую, я вже голосно перемовлявся з сусідами. Мабуть, мене не задовольнили ті співрозмовники, бо я обводив поглядом залу: всі стільці розвернулися в мій бік, всі обличчя усміхались до мене. Я навіть пам'ятаю, про що вів мову, і хоча відтоді спливло вже двадцять років, вуглинки сорому все ще печуть мене, і я докину вашій уяві лише запевнення, що моїм натхненням керував патріотизм. Я вирішив продовжити нашу бесіду в кав'ярні, та, вийшовши на вулицю, побачив, що я сам. Ця обставина й тоді мене майже не здивувала, а тепер дивує ще менше; зате мені стало вельми прикро, коли я помітив, що намагаюсь пройти крізь кіоск. Я подумав, чи не зашкодила мені остання пляшка, і вирішив відсвіжитися чашечкою кави з коньяком. У кав'ярні "Джерело", куди я подався, сяяв водограй, і (що мене вкрай здивувало) вітрячок та інші механічні фігурки, щойно налаштовані, строїли неймовірні міни. У кав'ярні було незвично жарко й ясно, і кожна деталь, починаючи з облич відвідувачів та кінчаючи літерами в газетах на столах, виступала напрочуд чітко, а вся зала м'яко й приємно погойдувалась, і я навіть подумав, що ніколи не намилуюся тією картиною,— та враз мене пойняв сум, а потім так само раптово я зробив висновок, що я п'яний і що мені треба лягти спати.
До мого пансіонату було дуже близько. Там я взяв у швейцара свічку й піднявся на четвертий поверх у свою кімнату. Хоч я був п'яний як чіп, думка моя працювала з надзвичайною ясністю й логічністю. Мене турбувало єдине: як би не спізнитись завтра на заняття. Тож, помітивши, 'що годинник над каміном зупинився, я вирішив зійти вниз і дати відповідні розпорядження швейцарові. Лишивши свічку на столі й не причиняючи дверей, щоб, ідучи назад, не заблукати, я почав спускатися сходами. Непроглядна темрява заповнювала будинок, та оскільки на майданчик виходило тільки троє дверей, заблукати було ніяк. Я вже нарахував чотири поверхи, однак до швейцарської так не втрапив. Звісно, я дуже легко міг збитися з рахунку.
(1) Пінта — англійська міра об'єму, приблизно 0,57 літра.[32]
Я пройшов ще один марш, і ще один, і ще один, аж поки нарахував абсурдну кількість поверхів — дев'ять! Я вже не мав сумніву, що якимось дивом проскочив повз швейцара, не помітивши його; адже, за найскромнішими розрахунками, я опустився вже на п'ять поверхів нижче рівня вулиці і перебував тепер під землею. Відкриття, що мій пансіон стоїть над катакомбами, мене дуже зацікавило, і якби я не мав на ранок ніяких планів, то, безперечно, цілісіньку ніч досліджував би те підземне царство. Але я твердо пам'ятав, що завтра мені треба встати вчасно, а для цього вкрай необхідно знайти швейцара. Тож я повернув назад і, старанно відраховуючи поверхи, почав підніматися до рівня землі. П'ять... шість... сім маршів! — та швейцара нема й сліду! Це вже мені добре-таки набридло, й, зміркувавши, що кімната моя десь близько, я вирішив повернутися до неї і лягти спати. Восьмий... дев'ятий... десятий... одинадцятий... дванадцятий... тринадцятий поверх! Мої відчинені двері, здавалось, щезли так само, як і швейцар та його нічник. Я пам'ятав, що в найвищій своїй частині будинок нараховує шість поверхів, а тепер виходило, що я знаходився принаймні на три поверхи вище від даху.
Напочатку ця дивна пригода мене потішала, але тепер, цілком природно, почала дратувати. "Моя кімната має бути саме отут!" — сказав я і, простягши руки, рушив до дверей. Дверей не було, не було й стіни; замість них переді мною розкрився темний коридор. Певний час я йшов ним, не зустрічаючи ніяких перешкод. І це в будинку, де на кожному поверсі було лише по три невеличкі кімнати та сходи! Все було таке безглузде, що мені, як ви легко здогадуєтесь, увірвався терпець. Аж тут я помітив світло, що пробивалося з-під дверей, простер руки, намацав круглу дверну ручку, натис на неї і ввійшов до [33] кімнати. Там я побачив молоду леді: зважаючи на її досить інтимний туалет, вона саме збиралася лягти спати.
— Прошу вибачити за вторгнення,— сказав я,— але я мешкаю в дванадцятому номері, а з цим проклятим будинком трапилось щось незрозуміле...
Вона поглянула на мене і мовила:
— Якщо ви вийдете на хвилинку, я вас туди проведу. Таким чином справу було залагоджено при повному
самовладанні обох сторін. Я почекав за дверима. Невдовзі дівчина вийшла в халаті, взяла мене за руку, повела сходами вгору (себто на четвертий поверх вище даху) і вштовхнула в мою кімнату. Надміру стомлений своїми пригодами, я впав на ліжко і заснув, як дитина.
Я оповів цю пригоду так, як вона мені явилась уночі; та наступного ранку, прокинувшись і пригадуючи подробиці, я не міг не визнати, що в цій історії було чимало сумнівного. Врешті, я вже не мав наміру йти до майстерні, а рушив до Люксембурзького саду, щоб там у товаристві горобців, статуй та опалого листя остудити голову й прояснити свої думки. Я завжди був закоханий в цей сад: тут ніби занурюєшся в історію та літературу. Із цих вікон визирали Баррас і Фуше(1). На цих лавах писали вірші Лусто і Банвіль (2) (перший здається мені не менш реальним, ніж другий). Міський шум ледь долинає сюди, і тобі в душу плине шелест листя, щебети горобців та дітей, спокійні погляди статуй. Я сів на лаву напроти входу в музей і почав розмірковувати над подіями минулої ночі, намагаючись відсіяти, наскільки міг, істину від домислу.
При світлі дня виявилось, що в будинку справді лише шість поверхів. З усім моїм архітектурним досвідом я не міг утиснути в його висоту оті безкінечні сходові марші, а в його довжину — той довгий коридор, яким я блукав затемна. Але найбільш вражаючим було навіть не те.