Юнак благав лікаря умовити мене забрати його з того корабля, бо жорстокість команди вбила його матір, – і справді це сталося через їхню бездіяльність, – адже могли вони хоч крихтину чогось припасти для неї, аби жінка не вмерла, проте голод не визнає ні друзів, ні людських стосунків, ні справедливості, ні права, він безсумлінний і нездатний до співчуття.
Лікар пояснив йому, у яку далечінь ми пливемо, там нема його друзів, і він може опинитися в таких же тарапатах, з яких ми щойно його вибавили, може статися голод. Він відповів, що йому байдуже, куди пливти, аби подалі від жахливої команди, що капітан (він мав на увазі мене, бо не знав про існування небожа) врятував йому життя і, напевно, не завдасть йому зла, та й служниця, він певний, коли отямиться, буде дякувати за порятунок, куди б ми не повезли її. Лікар так пристрасно виклав цю справу, що я погодився взяти обох до себе на корабель з усім їхнім майном, за винятком одинадцяти бочок цукру, яких не можна було перевантажити і ніяк було просто дістатися, а що в юнака був перевізний квит на цукор, я примусив капітана підписати письмове зобов'язання про те, що він, припливши у Бристоль, піде до такого пана Роджерса, тамтешнього купця, нібито юнакового родича, і передасть йому від мене листа і все майно, що належало покійній удові, що, гадаю, він не виконав, тому що про прибуття корабля до Бристоля я так і не чув, – либонь, він загинув в океані, бо перебував у такому жалюгідному стані й так далеко від суходолу, що перша ж буря мала, на мою думку, потопити його; ще до нашої зустрічі він почав текти і мав поважні пошкодження в трюмі.
Наразі ми перебували на широті дев'ятнадцять градусів тридцять дві мінути, й нам сприяла погода, хоча спочатку вітер був супротивний. Не хочу нікого втомлювати подробицями змін вітру, погоди, течії тощо протягом решти подорожі, – скажу тільки, що я повернувся на своє старе пристановище – на острів – 10-го квітня 1695 року. Знайти його виявилося непросто: першого разу я потрапив до нього з південного сходу, бо плив з Бразилії, а тепер, ідучи між островом і материком без мапи берега чи віх на березі, я його не впізнав, ніби він і не він. Ми довго кружляли навколо, висаджувалися на кількох островах у гирлі великої річки Оріноко, але дарма; моє вивчення прибережжя дозволило виявити принципову помилку, цебто материк, що я його бачив з острова, насправді був не материком, а довгим островом або, радше, пасмом островів у розлогому гирлі великої річки, і тому дикуни, що допливали на острів, були не караїбами, а островиками, які жили трохи ближче до нас за інших.
Отож марно я відвідав кілька островів; деякі з них були заселені, інші – ні, на одному я зустрів кількох іспанців і гадав, що вони живуть там, але, побалакавши з ними, дізнався, що у них неподалік стоїть шлюп у бухті, а приїхали вони, аби добути сіль і наловити перлових матиць, а самі ж вони – з острова Тринідад, що лежить далі на північ на широті 10-11˚.
Так ми плавали здовж берега від острова до острова то кораблем, то ялом француза (цей човен виявився вельми зручним, і, за згодою власника, ми його лишили собі), аж добилися до південного берега мого острова і на вигляд місцевість здалася знайомою, – тоді я закітвичив судно проти потічка поруч з моїм колишнім житлом.
Побачивши місцину, я гукнув П'ятницю й спитав, чи впізнає він, де це, а він придивився, плеснув у долоні й заволав: "Атож! Отам! Атож! Отам!" та показував на наше старе житло, ще й пішов у танок і вистрибом, як божеВіллний, – насилу втримав , щоб він не спробував дістатися берега плавця.
Питаю його: "Гадаєш, П'ятнице, ми тут когось знайдемо? Мо', твого батька?" Йому враз як заціпило, та коли я згадав батька, бідоласі заболіла душа і йому полилися сльози. "Що сталося, П'ятнице? Тебе так засмучує можлива зустріч із батьком?" "Ні, ні", – відказав він, хитаючи головою, – "більше його не побачу, ніколи більше". "Чому, П'ятнице? Чому ти так думаєш?" "Ні, ні", – пояснив він, – "батечко давно помер, дуже старий був!" "Ну, то вже, отаке воно в світі… А когось іншого можемо тут здибати?" Зір у П'ятниці, либонь, був кращий, ніж у мене, і він одразу показав рукою на пагорб над моїм старим будинком; хоча до берега було ще півліґи, він заволав: "Мій бачить! Мій бачить! Атож, мій бачить багато людей – оно, оно і оно!" Далебі, я навіть у прозорну трубу нікого не бачив ні там, ні деінде… Може не туди скеровував трубу? Бо, як вдалося встановити наступного дня, на пагорбі справді стояло душ п'ять чи шість, дивилися на корабель і не знали, на що від нас сподіватись.
Щойно П'ятниця сказав мені, що бачить людей, я наказав підняти старий наш прапор і зробити три постріли з гармати на знак того, що ми друзі, і через чверть години після того, як понад берегом потічка задимувало, я звелів спустити човен, взяв із собою П'ятницю і, піднявши білий прапор, поплив до берега разом зі згаданим молодим священиком, якому я йому розповів про весь свій пробуток на острові, про себе і про тих, кого я там залишив, і його кортіло пливти зі мною. З нами були ще шістнадцять добре озброєних осіб на випадок, якщо на острові знайдуться незнайомці, але зброя нам так і не знагодилася.
Ми увійшли на веслах в бухту з потічком на прибутній хвилі припливу, і першим я побачив у березі іспанця, якому врятував життя і якого добре знав у твар; трохи далі я опишу його докладніше. Спочатку я хотів вийти на берег сам, але П'ятницю годі було втримати в човні, бо щойно ця чула істота здалеку пізнала батька, генде за іспанцями, де я сам нічого не бачив; якби його не випустили на берег – він би у воду стрибнув. Тільки-но ступив на берег – притьмом, як стріла з лука, полинув до батька. Навіть незворушна людина не втрималася б від сліз, забачивши бурхливу радість нетяги при зустрічі з батьком: пригортав його, обціловував, гладив по обличчі, а тоді підхопив на руки, посадив на дерево й сам ліг поруч, відтак підвівся і з чверть години дивився на нього, наче на якусь небачену картину, відтак знову ліг на землю, гладив і цілував батькові ноги, знову встав і вбирав очима, як зачарований. Неможливо було стримати усміх, дивлячись на прояви його втіхи наступного дня: зранку кілька годин водив батька берегом підруч, ніби пані, від часу до часу бігав до човна, аби щось батькові принести – грудку цукру, чарку, сухар, тобто щось путяще. Вже ополудні звеселявся по-іншому: посадив старого на землю і з дивацькими відрухами пританцьовував навколо нього, ще й весь час при цьому не вгавав і розважав батька розповідями про свої подорожі й пригоди; якби християни в наших краях живили таку ж синівську прихильність до батьків, мабуть, можна було б обійтися і без п'ятої заповіді.
Але це відступ, і я повертаюсь до розповіді про нашу висадку. Дарма описувати всі церемонії й цереґелі, з якими зустріли мене іспанці. Як я вже казав, першим іспанцем, котрого я добре знав, був той, якому я колись врятував життя. Він у супроводі товариша підійшов до човна з білим прапором у руці, але не тільки не впізнав мене спочатку, але йому й на думку не спало, що це я повернувся, поки я не звернувся до нього. "Сеньйоре", –сказав я по-португальському, – "хіба ви не впізнаєте мене?" Не зронивши ні слова, він передав мушкет своєму товаришеві і, мовивши щось нерозбірливе по-іспанському, обійняв мене, приказуючи, що з його боку непробачно не впізнати мене відразу, бо це ж я колись як янгол небесний врятував йому життя; відтак він наговорив ще безліч гарних слів, як личить шляхетним іспанцям, а потім підкликав до себе свого супутника та звелів йому піти й гукнути товаришів. Тоді поцікавився, може я хочу відвідати свою стару оселю і знову стати її хазяїном та ураз подивитися на доробки. І я пішов з ним, проте усе чисто так змінилося, що й пізнати не можна: вони гусо понасаджували стільки дерев і ті за десять років так вибуяли, що до будинку можна було дістатися тільки звивистими, глухими стежками, що їх знали лише господарі.
Я запитав, нащо їм усі ці укріплення, а він відповів, що я зрозумію навіщо, дізнавшись, як їм велося після прибуття на острів, особливо, відколи вони мали нещастя переконатися, що я залишив їх. Він казав, що щиро радів, що мені вдалося потрапити на гарне судно, як я й хотів, і що він згодом нерідко мав передчуття, що рано чи пізно побачить мене знову, але ніколи в житті він не був такий здивований і засмучений, як тієї миті, коли, повернувшись на острів, побачив, що мене нема.
Щодо трьох варварів (як він називав їх), які залишилися на острові, то він обіцяв потім розповісти цілу історію й говорив, що навіть з дикунами іспанцям жилося легше – хіба що їх було так мало. "Якби вони мали більше сили, всі ми давно вже були б у чистилищі", – сказав і перехрестився. "Сер", – вів він далі, – "сподіваюся, вам не буде неприємно, коли я розповім вам, як ми, з потреби, заради порятунку власного життя, змушені були обеззброїти і приборкати цих людей, які, воліли не лише панувати над нами, а й хотіли повбивати нас". Я відповів, що й сам побоювався, що таке без мене станеться, і ніщо так не засмучувало мене при розставанні з островом, як те, що вони не повернулися вчасно, аби я встиг передати їм усе у власність, а тих розбишак, як і належало, підпорядкувати їм, та я радий, що вони самі їх приборкали, і не осуджу їх за це, бо знаю, що то купа некерованих ланців, які ні з чим не розминуться.
Поки я говорив, посланець повернувся, а з ним – ще одинадцятеро. За їхнім одягом неможливо було визначити, якої вони національності, проте мій іспанець скоро все з'ясував і для них, і для мене. Передовсім він, показуючи на них, сказав мені: "Це, сер, лише деякі з тих, хто зобов'язаний вам життям"; тоді повернувся до них і, показуючи на мене, пояснив їм, хто я такий, тоді вони підійшли по-одинці не так, ніби вони були не прості матроси чи посполитого роду, а знакомиті шляхтичі або посли, а я – монарх або великий завойовник; вони були вельми чемні й люб'язні зі мною, але з домішкою власної гідності й статечності, яка була їм до лиця; коротше слово, їхні манери були настільки виборніші за мої, що я й не знав, на яку стати і чим віддячити.
Історія їхнього прибуття й пробування на острові після мого від'їзду така цікава і в ній стільки пригод, які будуть значно зрозуміліші читачам першої частини моєї розповіді, і стільки подробиць, пов'язаних з моїм життям на острові, що я можу тільки щиро рекомендувати те й інше до уваги моїх наступників.
Я більше не обтяжуватиму виклад оповіддю від першої особи, аби уникнути незліченних повторень "я сказав", "він сказав", "він мені сказав", "я йому сказав" тощо, – надалі я подам усі факти в історичній послідовності на підставі власних спогадів, переказів людей, моїх зв'язків із ними й тутешнім середовищем.
Аби не втратити нитку оповіді, я мушу повернутися до обставин відплиття з острова і поведінки тих, про кого мова.