Тут він жодної могили не знав. А там, на пагорбку, скільки він себе пам'ятав, стояли чорні дубові хрести Шуляків, батька і трьох синів, рід яких буь, може, найстаріший у Недолищі. Розказували колись, що той найперший Шуляк прийшов сюди з литовської землі і був славний своєю силою. Через ту силу він і спізнався з молоденькою дівчиною, покоївкою тутешньої панянки. До батька панянки чогось приїздив той литовський пан, у якого Шуляк служив за фурмана. Одного разу, коли він запрягав коней, з-за рогу стайні вискочив панський бик — роздратований червоною спідницею покоївки, і заїжджий фурман показав свою силу, скрутив тому бикові роги. Мабуть, тоді і впала в очі йому служниця. Її панянка була одиначкою в батька, і він так любив її, що піддався на вмовляння доньки, віддав три кріпацькі сім'ї за одного фурмана, щоб не розлучатися з покоївкою. Одружившися, Шуляки довго жили в маєтку, нажили шість синів, троє з яких уже друге століття лежали тепер поруч з батьками під смолистими окоренками товстезних сосен. А навпроти, трошки нижче від них, височів металевий будиночок з гарними чавунними стовпчиками, оповитими також відлитим з чавуну листям винограду. Там лежала мармурова плита на могилі молодого пана поручика, який був дуже поранений у війну з германцями і помер у своєму маєтку. Тепер, звісно, нікого з панів не залишилося, занедбана могилка заросла бур'янами, під іржавим дашком часом знаходили собі притулок пастушки або сільські хлопчаки, ховалися від дощу перехожі. Тут же, по другий бік від цієї споруди, між двома крислатими соснами, був невеличкий плац їхнього роду — Ровбів, — діди і його, Федора, батьки, молодша сестра Текля, двоє малих, які ще перед війною померли від дифтерії. Крайньою була могила його брата Прокопа, що був на рік молодший від Федора, добрий, лагідний чоловік, він так і не оженився, нікого не залишив по собі, помер у вісімнадцятому від тифу, коли Федір був у німецькому полоні. Так і не побачилися брати після чотирнадцятого, коли обох їх узяли на війну. Добре було б і йому примоститися поруч, місце було, а то можна було б потіснити сусідню могилу, мабуть, той, не образиться. Ох, як це було б добре! Може, не завжди собі признаючись у тому, він через те і рвався сюди — за тисячу кілометрів, після п'яти років вигнання.
Федір, не поспішаючи та навіть уже майже не боячись, обійшов у темноті всі могилки, — чотири рядком і дві трошки нижче на схилі, помацав шурпаті, порослі мохом хрести. Боявся, щоб не наштовхнутися на новий, когось із його рідні. Та ні, тут начебто нових могил не було зовсім. Хоча, воно й так, могли бути десь далі, десь в іншому місці. Тепер не те, що колись, — ховають, де захочуть. І в чужій землі. Як його Ганночку. Чи Олечку. І в котрий раз він відчув гіркий докір собі, що так неохайно, недбало поховав донечку, — ні огорожі не поставив, ні навіть хреста. Не було з чого і поспішав дуже, не могли чекати на нього плотогони, і він верст із п'ять доганяв плоти берегом річки.
Він посидів на чиїйсь старій, без хреста, добре, проте, обкладеній камінням могилці, слухав шепіт старосвітських сосен, думав. Дуже допікала його багатоденна, застаріла вже втома. Щоб не дати собі впасти від знесиленості, треба було підвестися і йти. Але куди? До когось у хату не попросишся, тут залишитися теж не було як: на світанку його одразу побачать. Значить, знову — до лісу. Ліс завжди з милосердною готовністю приймав його, не те що люди. Тим паче, що знайомий з дитинства Казенний ліс, уже він допоможе бездомній людині.
Розділ II. НІЧ І СПОКІЙ
Мабуть, він недалеко відійшов від узлісся, проте серед дерев і дрібного підліску стало затишніше, наче тепліше, він уліз у якийсь листяний чагарник і впав у колючу папороть. Уже не ставало сили — ні йти, ні повзти. Перед тим, як заснути-забутися, пригадав, що сьогодні за день відміряв, мабуть, верст із сорок — зрання до ночі. Більше він не пройшов би й сорока кроків.
Прокинувся від холоду, весь аж задубів, ноги до колін заклякли, голова тяжка, наче після горілки. Не одразу збагнув, де він, спочатку видалося, що на торфовиську, під Котласом, і що спізнився на роботу, але, розплющивши очі, зрозумів: Котлас далеко. Він — удома. У ранковому лісі, на своїй батьківщині. На батьківщині всіх його предків. Думка ця трохи підбадьорила Федора, він підвівся на коліна, почав якось грітися — намагався внутрішньо перебороти холод — так уже не раз робив, закоцюбнувши під ранок: там, на півночі, ціпенів від холоду майже щоранку, правда, там не було коли зважати на це, там він ледь устигав зібратися, щоб не спізнитися на розвід у тайгу на лісосіку чи на земельні роботи, коли відправляли на торфовище. Там були суворі нарядники, бригадири-горлодери, не дай боже було запізнитися — зоставався голодний на весь день. А то ще й побитий.
Тіло помалу зігрівалося, а в ноги як зайшли зашпори, так і не відходили, але ноги напевно відігріються під час ходьби. Треба кудись іти, тут йому сидіти не випадало. Тут було зовсім близько до села, мабуть, під ліс заженуть пастися череду, можуть помітити... "Так, тут добре столочили землю", — подумав Федір, углядаючись у сліди від коров'ячих ратиць між кущами, а незабаром почув голоси — мабуть, на стерні під узліссям гукали пастухи. Щоб не потрапити комусь на очі, він схопився на ноги і тихо пошкандибав у чагарі.
Помалу йому ставало тепліше, в лісі взагалі було затишно. За пожовклим верховіттям беріз, густими кронами ялин виднілося хмарне небо, звідусіль долинав то тихіший, то гучніший нудний лісовий пошум. Дуже хотілося їсти, давно вже надокучливо бурчало в животі. І що ж тут дивного: за вчорашній день у роті не було ні крихти, він не мав коли подбати про їжу — так рвалося серце до рідного кутка. Останню скоринку хліба, якою розжився в зустрічної бабусі, зжував позавчора, на картопляне поле у плавнях, звісно, не натрапиш, мусив увесь день поститися. Учора, проте, ще якось терпів, — може, від хвилювання перед скорою зустріччю не відчував ні холоду, ні голоду. Але сьогодні із самого ранку просто не мав сили витримати. Тільки що і де тут можна роздобути їстівного? До пастухів не підійдеш: раптом упізнають. На дорогу не потикайся також: може трапитися знайомий, тоді — по всьому. Із незнайомими було легше, про всяк випадок він мав довідку, ніби він — Зайців Андрій Хомич, уродженець Смоленської області і працює на Тасьминському деревообробному комбінаті різноробочим. Звичайно, Смоленська область далеко звідси, і де той Тасьминський ДОК, Федір навіть і не знав. Довідка могла знадобитися десь у Комі і була мало придатна за тисячу верст від тих місць. Але що було робити Федору? Іншого папірця він не мав, а цей йому все ж таки допоміг два рази, і за це дякує.
Тихо, крадькома ступаючи по опалому листі, яке шурхотіло під ногами, він пройшов навскоси до узліску, що біля села. Учора він бачив там стару грушу, під якою було чим поживитися, але тоді йому було не до їжі. Сьогодні ж ті грушки викликали в нього якусь нервову нетерплячку, незабаром він побачив крізь віти голий простір знайомого поля під лісом.
Біля груші не було нікого, мабуть, від худоби її оберігали озимі посіви жита, череда обминала їх на віддалі чи глибше у лісі. Федір швидко назбирав повні кишені гнилуватих грушок, смак яких пам'ятав ще з дитинства, і відразу почав їх жадібно жувати. Одначе треба було, мабуть, пошукати чогось до грушок, самими грушками ситий не будеш, це він уже знав. Ото б картоплі десь роздобути. Але тут врунилися ранні озимі хліба: картоплю, видно, посадили в полі за лісом, от щоб тільки не вибрали! "Але ж не повинні, — подумав Федір. — До жовтня навряд чи виберуть, а вересня ще залишалося з тиждень, не менше".
Тим часом у лісі вже добре розвиднілося, глухо шуміли ялини і пливли-летіли вгорі скуйовджені хмари, проте дощу не було. Не було й роси на траві, ноги його під час ходьби в розтоптаних зашкарублих постолах помалу сохли-грілися. Ці постоли взагалі добре йому послужили — ніяке взуття не витримало б тієї дороги, що йому випала. А постолам нічого. Мокрінь — змокріють, не розповзуться, а по сухому зашкарубнуть, стиснуться, стануть наче залізні. Нема їм зносу! Спасибі тому путійцю, що трапився йому з косою біля залізничної казарми. Зупинив, оглянув, одно лише: "Здалеку йдеш?" — "Здалеку", — відповів Федір. Той буркнув: "Зачекай!" — повернувся до казарми і виніс кусень зачерствілого хліба з огірком і ось ці постоли. "Узувайся, все-таки легше буде". Федір був босий, кривавив збитий палець на лівій нозі. Він тут же спритно загорнув онучами, правда, не новими, ноги, натягнув постоли, подякував чоловікові. І справді стало легше, зручніше, ніж босому, йти, він у них відтьопав верст, може, з двісті.
Насторожений, напружено-уважний, Федір помалу ішов лісом, де, здається, кожне деревце було йому добре знайоме, тихе відчуття щастя огортало його душу. То був його рідний ліс, тут він пас свою худобу, збирав гриби, різав дерева, коли їх поставляли в Донбас на рудникові розробки. Здається, він навіть пізнавав його пошум, його мову. Там, на півночі, і ліс був інший, і шумів він інакше; могутньо, дико, загрозливо. Цей — ні, не дико; милозвучно, співучо і таємничо тріпотіли пожовклі берізки, угорі задумливо, поволеньки гули-гойдалися верхівки ялин. Підлісок, правда, порідшав з того часу, як Федір його бачив, чи, може, дрібнота випнулася угору, повиростала у справжні берези, горішини, осики! І була осінь — жовте й рудувате листя обсипалося, стелилося під ноги по траві, шаруділо під його постолами. А він усе остерігався, щоб ніхто його тут не почув. Проте без перешкод проминув пагорбок з ялинками, улоговиною вийшов до найбільш, може, глухого кутка їхнього лісу: колишні ділянки, де трелювали старі дерева, густо позаростали, перетворилися на зарості вільхи, молодих ялинок, ялівцю. Тут же починався Довгий яр із ручаєм, Федір пройшов понад ним і спинився на узліску. Далі було поле.
Як він і здогадувався, поле було картопляне, починалося воно з-під самого лісу. Проте картоплю вже вибрали, на розораній ріллі чорніло порозкидане картоплиння, земля була сплюндрована людськими та кінськими ногами. Виждавши трохи, Федір спробував відгорнути кінець борозенки, і відразу знайшов картоплину, потім ще дві.