Певно, скотину доглядає, подумав він і, розігнувшись, глянув у поле: чи не їхати далі? Вечірнє повітря було непорушне й вологе, з різних боків бадьоро били оддалік перепела у обважнілих вологою хлібах, дощ припинився, але насувалася ніч, небо і земля похмуро темніли, за шосе, за низькою чорнильною грядою лісу, ще густіше і похмуріше чорніла хмара, широко і зловісно спалахувало червоне полум'я – і Красильщиків ступив у сіни, намацав у темряві двері у світлицю. Але світлиця була темна і тиха, тільки десь постукував дешевий годинник на стіні. Він грюкнув дверима, повернув ліворуч, намацав і відчинив інші, у хату: знову нікого, одні мухи сонно і невдоволено загуділи в гарячій темряві на стелі.
— Немов подохли! – вголос сказав він – і негайно почув швидкий і співучий, напівдитячий голос Стьопи, дочки господаря, що скочила в темряві з нар:
— Це ви, Василь Ликсеїч? А я тут одна, кухарка посварилася з батечком і пішла додому, а батечко взяли робітника і поїхали в справах до міста, навряд чи вернуться нині… Перелякалася грози до смерті, а тут чую, хтось під'їхав, іще дужче злякалась… Здрастуйте, пробачте мені, будь ласка…
Красильщиків тернув сірник, освітив її чорні очі і смугле личко:
— Здрастуй, дурненька. Я теж їду до міста, та бачиш що робиться, заїхав перечекати… А ти, значить, думала, розбійники під'їхали?
Сірник став догоряти, але ще видно було збентежену посмішку на личку, коралове намисто на шийці, маленькі груди під жовтою ситцевою сукнею… Вона була мало не вдвічі менша за нього зростом і здавалась зовсім дівчинкою.
— Я зараз лампу запалю, — поспішно заговорила вона, збентежившись ще більше від зіркого погляду Красильщикова, і кинулася до лампочки над столом. – Вас сам бог послав, що б я тут робила одна, — співуче говорила вона, стаючи навшпиньки і невправно витягуючи із зубчатої решітки лампочки, із її жерстяного кружечка, скло.
Красильщиків запалив другий сірник, дивлячись на її витягнуту вгору фігурку.
— Чекай, не треба, — раптом сказав він, кидаючи сірник, і взяв її за талію. – Постій, повернись-но на хвильку до мене…
Вона зі страхом глянула на нього через плече, впустила руки і обернулась. Він притягнув її до себе, — вона не виривалась, тільки дико і здивовано відкинула голову назад. Він зверху, прямо і твердо заглянув крізь сутінки їй у очі і засміявся:
— Ще більше злякалась?
— Василь Ликсеїч… — пробурмотіла вона благально і потягнулась із його рук.
— Чекай. Хіба я тобі не подобаюсь? Адже знаю, завжди рада, коли я заїжджаю.
— Кращого за вас немає на світі, — промовила вона тихо і гаряче.
— Ну от бачиш…
Він довго поцілував її в губи, і руки його ковзнули нижче.
— Василь Ликсеїч… за ради Христа… Ви забули, ваш кінь так і лишився під ганком… батечко заїдуть… Ах, не треба!
За півгодини він вийшов з хати, відвів коня у двір, поставив його під навіс, зняв з нього вуздечку, задав йому мокрої накошеної трави з воза, що стояв серед двору, і повернувся, дивлячись на спокійні зірки у небі, яке розчистилось. В гарячу темряву тихої хатини все ще зазирали з різних боків слабкі, далекі зірниці. Вона лежала на нарах, стиснувшись, уткнувши голову в груди, гаряче наплакавшись від жаху, захвату і раптовості того, що сталося. Він поцілував її мокру, солону від сліз щоку, ліг навзнак і поклав її голову собі на плече, правою рукою тримаючи цигарку. Вона лежала покірно, мовчки, він, курячи, ласкаво і неуважно пригладжував лівою рукою її волосся, що лоскотало йому підборіддя… Потім вона відразу заснула. Він лежав, дивлячись в темряву, і самовдоволено усміхався: "А батечко в місто поїхали…" От тобі і поїхали! Кепсько, він все відразу зрозуміє – такий сухенький і швидкий старичок у сіренькій чумарці, борода білосніжна, а густі брови ще зовсім чорні, погляд надзвичайно жвавий, коли п'яний, не замовкає, та все бачить наскрізь…
Він без сну лежав до тої години, коли темрява в хаті стала світлішати між стелею і підлогою. Повернувши голову, він бачив за вікнами зеленкувато-білий схід і вже розрізняв у сутінках кута над столом великий образ угодника в церковних ризах, його підняту для благословення руку і невблаганно-грізний погляд. Він подивився на неї: лежить так само згорнувшись, підібравши ноги, все забула уві сні. Мила і безпорадна дівчинка…
Коли в хаті стало зовсім світло і півень на різні голоси почав горлати за стіною, він зробив рух піднятися. Вона скочила і, напівсидячи боком, з розщепленими грудьми, зі скуйовдженим волоссям, глянула на нього нічого не розуміючими очима.
— Стьопа, — сказав він обережно. – Мені пора.
— Вже їдете? – прошепотіла вона безглуздо.
І раптом, отямившись, хрест навхрест вдарила себе в груди руками:
— Куди ж ви їдете? Як же я тепер буду без вас? Що ж мені робити?
— Стьопа, я знову скоро приїду…
— Таж батечко будуть вдома, — як же я вас побачу? Я б у ліс за шосе прийшла, та як же мені вийти з дому?
Він, стиснувши зуби, повалив її навзнак. Вона широко розкинула руки, вигукнула в солодкому, немов би передсмертному відчаї: "Ах!"
Потім він стояв перед нарами, вже у чумарці, в картузі, з батогом у руці, спиною до вікон, до густого блиску сонця, яке щойно з'явилося, а вона стояла на нарах навколішках і, ридаючи, по-дитячому негарно розкриваючи рот, уривчасто вимовляла:
— Василь Ликсеїч… за ради Христа… за ради самого царя небесного, візьміть мене заміж! Я вам найостаннішою рабою буду! Біля порогу вашого буду спати – візьміть! Я б і так до вас пішла, та хто ж мене так пустить! Василь Ликсеїч…
— Замовкни, — суворо сказав Красильщиків. – Днями приїду до твого батька і скажу, що одружусь з тобою. Чула?
Вона сіла на ноги, відразу обірвавши ридання, тупо розкрила мокрі променисті очі:
— Правда?
— Звичайно, правда.
— Мені на Водохрещу вже шістнадцятий рік пішов, — поспішно сказала вона.
— Ну от, значить, через півроку і вінчатись можна…
Повернувшись додому, він негайно став збиратися і надвечір поїхав на трійці до залізниці. За два дні він був уже в Кисловодську.
5.10.38
МУЗА
Я був тоді вже не першої молодості, але надумався вчитися живопису, — у мене завжди була до нього пристрасть, — і, кинувши свій маєток в Тамбовській губернії, провів зиму в Москві: брав уроки у одного бездарного, але доволі відомого художника, неохайного товстуна, який відмінно засвоїв усе, що належить: довге волосся, великими масними кучерями закинуте назад, люлька в зубах, бархатна гранатова куртка, на черевиках брудно-сірі гетри, — я їх особливо ненавидів, — недбалість в спілкуванні, поблажливе поглядання примруженими очима на роботу учня і оце немов би до самого себе:
— Цікаво, цікаво… Безсумнівні успіхи…
Жив я на Арбаті, поруч з рестораном "Прага", в номерах "Столиця". Вдень працював у художника і вдома, вечори нерідко проводив у дешевих ресторанах з різними новими знайомими із богеми, і молодими, і підтоптаними, але однаковими прихильниками більярду і раків з пивом… Неприємно і нудно я жив! Цей подібний до жінки, неохайний художник, його "артистично" занедбана, завалена різною брудною бутафорією майстерня, ця похмура "Столиця"… В пам'яті залишилось: безперервно падає за вікнами сніг, глухо гримлять, дзвонять по Арбату конки, ввечері кисло смердить пивом і газом у тьмяно освітленому ресторані… Не розумію, чому я вів таке жалюгідне існування, — був я тоді далеко не бідним.
Та якось в березні, коли я сидів вдома, працюючи олівцями, і у відчинені кватирки подвійних рам несло вже не зимовою вогкістю мокрого снігу і дощу, не по-зимовому цокали по бруківці підкови і немов би мелодійніше дзвонили конки, хтось постукав у двері моєї вітальні. Я крикнув: "Хто там?" — та відповіді не було. Я почекав, знову крикнув – знову мовчання, потім новий стук. Я встав, відчинив: біля порога стоїть висока дівчина у сірому зимовому капелюшку, в сірому прямому пальто, в сірих ботиках, дивиться прямо, очі кольору жолудя, на довгих віях, на обличчі і на волоссі під капелюшком блищать краплі дощу і снігу; дивиться і каже:
— Я консерваторка, Муза Граф. Чула, що ви цікава людина, і прийшла познайомитись. Не суперечите?
Досить здивований, я, звичайно, відповів люб'язністю:
— Дуже втішений, ласкаво прошу. Тільки повинен попередити, що чутки, які дійшли до вас, навряд чи правдиві: нічого цікавого в мені, здається, немає.
— В усякому разі дайте мені ввійти, не тримайте мене перед дверима, — сказала вона, так само прямо дивлячись на мене. – Втішені, то приймайте.
І, увійшовши, стала, як вдома, знімати перед моїм сіро-сріблистим, місцями почорнілим дзеркалом капелюшок, поправляти іржаве волосся, зняла і кинула на стілець пальто, залишившись у клітчастій фланелевій сукні, сіла на диван, шморгаючи мокрим від снігу і дощу носом, і наказала:
— Зніміть з мене боти і дайте із пальто носову хусточку.
Я подав хусточку, вона втерлася і простягнула мені ноги:
— Я вчора вас бачила на концерті Шора, — байдуже сказала вона.
Стримуючи дурасувату посмішку задоволення і подиву, — що за дивна гостя! – я покірно зняв один за другим її боти. Від неї ще свіжо пахло повітрям, і мене хвилював цей запах, хвилювало поєднання її мужності з усім тим жіночо-молодим, що було в її лиці, в прямих очах, у великій і красивій руці, — у всьому, що оглянув і відчув я, стягуючи боти з-під її сукні, під якою округло і принадно лежали її коліна, бачачи опуклі литки у тонких сірих панчохах і видовжені ступні у відкритих лакових туфлях.
Потім вона зручно всілася на дивані, збираючись, певне, іти не скоро. Не знаючи, що говорити, я почав розпитувати, від кого і що вона чула про мене, і хто вона, де і з ким живе. Вона відповіла:
— Від кого і що чула, неважливо. Пішла більше тому, що побачила на концерті. Ви досить красивий. А я дочка лікаря, живу від вас недалеко, на Пречистенському бульварі.
Говорила вона якось несподівано і коротко. Я, знову не знаючи, що сказати, спитав:
— Чаю хочете?
— Хочу, — сказала вона. – І накажіть, якщо у вас є гроші, купити у Бєлова яблук ранет, — тут, на Арбаті. Тільки підженіть коридорного, я нетерпелива.
— А здаєтесь такою спокійною.
— Мало що може здатися…
Коли коридорний приніс самовар і мішечок з яблуками, вона заварила чай, перетерла чашки, ложечки… А з'ївши яблуко і випивши чашку чаю, глибше посунулась на дивані і поляскала рукою поруч себе:
— Тепер сядьте до мене.
Я сів, вона обняла мене, не поспішаючи поцілувала в губи, відсторонилась, подивилась і, ніби переконавшись, що я вартий того, закрила очі і знову поцілувала – старанно, довго.
— Ну от, — сказала вона нібито полегшено.