Мсьє Бук одразу запротестував:
– Нічого страшного. Тут значно зручніше. Ви ж їдете до Англії, тому вам краще їхати у вагоні, що прямує до Кале. Мені комфортно й тут. Цей вагон був зовсім порожнім – лише я та лікар з Греції. Що за день! Вони кажуть, що такого снігопаду не було вже декілька років. Маю надію, що ми не застрягнемо. Зізнаюся, мене це дещо тривожить.
Згідно графіку, о 9:15 потяг вирушив і, побажавши доброї ночі своєму приятелю, Пуаро пішов коридором через увесь вагон до свого, який розташовувався через один, після вагона-ресторану.
На другий день подорожі усі почувалися значно розкутіше. Полковник Арбетнот стояв поблизу дверей та розмовляв з МакКвінном. Коли МакКвінн помітив Пуаро, він забув, про що говорив і виглядав дуже здивованим.
– Як? – він здивовано запитав. – Я думав, що ви вийшли. Ви сказали, що виходите в Белграді.
– Ви мене не так зрозуміли, – відповів Пуаро. Як я пам'ятаю, коли ми розмовляли, потяг якраз рушив.
– Але ж ваш багаж? Він зник!
– Його перенесли в інше купе, от і все.
– А, зрозуміло.
Він продовжив свою розмову з Арбетнотом у той час як Пуаро пішов до себе. За два купе від свого літня американка, місіс Хаббард, спілкувалася зі шведкою з вівцеподібним обличчям. У руках вона тримала стиснутий журнал.
– Ні, візьміть, люба, – сказала вона. – У мене є багато іншого для читання. Який жахливий холод! – Вона дружньо кивнула в напрямку Пуаро.
– Ви така люб'язна, – відповіла шведка.
– Будь ласка. Сподіваюся, що ви будете міцно спати і ваше самопочуття вранці буде значно кращим.
– Це все від холоду. Я собі зробила чашку чаю.
– У вас є аспірин? Справді? У мене є чимало. Добре, на добраніч, люба.
Після того, як інша жінка пішла, вона повернулася до Пуаро.
– Бідолашна шведка. Як я зрозуміла, вона місіонерка. Учителька. Прекрасна жіночка, але не дуже добре говорить англійською. Їй було дуже цікаво слухати про мою дочку.
Пуаро знав про доньку місіс Хаббард усе. Усі, хто розумів англійську, знав, що вона з чоловіком були в штаті великого американського коледжу в Сирії, що це перша подорож місіс Хаббард на схід і що турецькі залізниці такі погані.
Наступні за ними відчинилися і з них вийшов худий блідий лакей. Пуаро помітив всередині містера Ретчетта, що сидів на ліжку. Він теж помітив його і обличчя його стало значно злішим. Лакей зачинив двері.
Місіс Хаббард звернулася до Пуаро:
– Я страшенно його боюся! Не камердинера, іншого. Його господаря! Справді боюся. Щось із ним не те. Моя донька каже, що я маю прекрасну інтуїцію. "Коли мама про щось здогадується, то неодмінно права", – каже вона. У мене є щодо нього передчуття. Він у наступному купе і мені це не подобається. Я закрила двері, що сполучають наші купе минулої ночі. Я чула, як він смикав за клямку. І знаєте, я аж ніяк не здивуюся, якщо він виявиться вбивцею або грабіжником, про яких я читала. Можливо, я виглядаю дещо дивною, але так і є. Моя дочка казала, що це буде легка подорож, але я щось від неї не в захваті. У мене таке відчуття, що може трапитися будь-що. І як цей молодик працює його секретарем, не уявляю.
У коридорі з'явилися МакКвінн та полковник Арбетнот.
– Ходімо до мого купе, – промовив МакКвінн. – Ще далеко до півночі. Я хочу дізнатися про вашу службу в Індії.
Обоє чоловіків пішли далі до купе МакКвінна.
Місіс Хаббард побажала доброї ночі Пуаро. "Я піду до себе та трохи почитаю", – сказала вона. – "На добраніч".
– Добраніч, мадам.
Пуаро увійшов у своє купе, яке було наступним після купе Ретчетта. Роздягнувшись, він ліг на ліжко, десь півгодини почитав і вимкнув світло.
Прокинувся він за декілька годин. Він прокинувся від якогось звуку – голосного крику, наче вереску, який був прикритий рукою. У цей час пролунав дзвінок.
Пуаро встав і увімкнув світло. Він помітив, що потяг стоїть – напевне, на станції.
Цей крик його збентежив. Він зрозумів, що звук лунав із купе Ретчетта – наступного купе. Відкривши двері, він побачив, як провідник поспішав коридором і постукав у купе Ретчетта. Пуаро залишив двері трішки відкритими та спостерігав. Провідник постукав вдруге. Продзвенів дзвінок і засвітилася лампа в іншому купе. Провідник поглянув через плече туди. У цей момент голос із наступного купе промовив: "ce n'est rien. Je me suis trompe[1]".
– Bien, Monsieur[2]. – відповів провідник поспішив туди, де загорілося світло.
Пуаро повернувся до ліжка і вимкнув світло. Поглянувши на годинник, він побачив, що була за двадцять три хвилини перша.
5. Злочин
Пуаро довго не міг заснути. Поїзд і досі стояв. Якщо це станція, то тут занадто тихо. А всередині, навпаки, було надто гучно. Ретчетт ходив у своєму купе – відкрутив кран в умивальнику, вмився та закрутив його. У коридорі були чутні кроки, а також хтось ходив у своєму купе.
Еркюль Пуаро дивився на стелю. Чому на станції так тихо? Його рот пересох. Він забув замовити пляшку мінеральної води. На годиннику була чверть на другу. Він вирішив покликати провідника та замовити води. Дотягнувшись до дзвінка, він зупинився і почув дзенькіт. Пуаро вирішив зачекати зі своїм проханням.
Дзень, дзень, дзень… Це продовжувалося знову й знову. Хто це? Чому він такий нетерпеливий?
Дзень… Хто б це не був, він, напевне, тримає палець на кнопці дзвінка.
Нарешті в коридорі залунали кроки. Відкрилися двері купе, неподалік від купе Пуаро. Пролунали голоси – чоловічий спокійний, провідника, та жіночий – балакучий та наполегливий. Місіс Хаббард! Пуаро всміхнувся.
Суперечка тривала недовго. У розмові дев'яносто відсотків слів належали місіс Хаббард, а десять – провіднику. Нарешті все вирішилося. Пуаро почув лиш: "Добраніч, мадам", і звук дверей, які зачинялися.
Він натиснув на дзвінок. Провідник негайно підійшов.
– Мінеральної води, будь ласка.
– Так, мсьє. – Напевне, моргання Пуаро дещо його заспокоїло. – Американська дама…
– Так?
Він протер чоло. "Уявіть собі, що я почув від неї! Вона переконана, абсолютно переконана, що в її купе знаходиться чоловік! Ви уявляєте! В такому приміщенні!" Він намалював рукою у повітрі коло. "Де він міг би сховатися? Я їй так і пояснив. Що це неможливо. Вона все одно стоїть на своєму. Каже, що прокинулася, а в купе був чоловік. Я запитав, куди він міг зникнути? Вона мене не слухає. Хоча немає чого перейматися, цей снігопад…"
– Снігопад?
– Так, мсьє. Вам невідомо? Потяг зупинився. Ми потрапили в замет. Лише небесам відомо, наскільки довго ми тут пробудемо. Пам'ятаю, одного разу ми застрягли на сім днів.
– А де ми знаходимося?
– Між Вінковцями та Бродом.
– Ось як, – зауважив Пуаро.
Провідник відійшов і невдовзі повернувся з пляшкою води.
– Доброї ночі, мсьє.
Пуаро випив води та вклався спати. Він лише зміг заснути, як його знову щось розбудило. Цього разу щось важке гучно впало за дверима.
Він підскочив до дверей, відчинив та виглянув у коридор. Нічого. Але праворуч по коридору пройшла жінка у багряному кімоно, наче тікаючи від нього. З протилежного боку, провідник малював якісь позначки на великих шматках паперу. Стояла мертва тиша.
– Це все через нерви, – сказав Пуаро і повернувся до ліжка. Цього разу він спав до ранку.
Коли він прокинувся, поїзд стояв у заметі. Протерши очі, Пуаро виглянув у вікно. Навколо все було вкрите снігом. На годиннику було по дев'ятій.
За чверть десята, вдягнувшись і причепурившись, він попрямував до вагона-ресторану, де було чутно багато скорботних голосів.
Усі перепони поміж пасажирами були зняті. Усі були одним цілим у спільній біді. Особливо голосно скаржилася місіс Хаббард.
– Моя дочка каже, що це найкраща дорога в світі. Сідаєш у потяг і виходиш у Парижі. А ми застрягли тут на декілька днів. – застогнала вона, – Мій човен завтра відпливає. І що я повинна робити? І я не можу зв'язатися, щоб відмінити броню. Я така сердита!
Італієць сказав, що у нього нагальні ділові справи у Мілані. Масивний американець заявив, що все це дуже неприємно, але у нього є надія, що все владнається.
– Моя сестра – її діти чекають мене, – розпочала розмову шведка і почала рюмсати. – Як я з ними зв'яжуся? Що вони подумають? Вирішать, що зі мною трапилося нещастя.
– Як довго ми тут будемо? – заявила Мері Дебенхем. – Хтось знає?
Голос її прозвучав дратівливо, проте Пуаро зауважив, що її тривога була значно меншою від продемонстрованої в "Таврському Експресі".
– Усі знають про цей потяг. – продовжила місіс Хаббард. – І ніхто нічого не робить. Це ж лише купка іноземців. Якби це було в моїй країни, хтось обов'язково щось би зробив!
Арбетнот підкликав Пуаро і почав говорити з ним поганою французькою:
– Ви директор цієї компанії. Поясніть нам, що трапилося.
– Ні, ні, – відповів йому Пуаро, посміхаючись. – Ви сплутали мене з моїм товаришем, мсьє Буком.
– Вибачте.
– Нічого. Таке можливо. Я ж зараз знаходжуся в його купе.
У вагоні-ресторані мсьє Бука не було. Пуаро оглянув, щоб зрозуміти, хто іще відсутній. Не було княгині Драгомирової, угорської пари, також Ретчетта, його камердинера та німкені-покоївки.
Шведка витерла сльози.
– Яке лихо! Я вже не можу плакати. Все що стається, стається на краще.
Але така християнська мораль не всіх заспокоїла.
– Чудово, – метушливо промовив МакКвінн, – Ми будемо тут декілька днів.
– А в якій ми зараз країні? – запитала місіс Хаббард. Почувши, що в Югославії, вона сказала: "Тільки не в балканських країнах. Ви собі уявляєте?"
– Я бачу, що ви єдина маєте терпіння, мадемуазель – звернувся Пуаро до міс Дебенхем.
– А що я можу вдіяти? – знизавши плечима, вона відповіла.
– А ви філософ, мадемуазель.
– У мене таке ставлення до життя. Я вважаю себе трохи егоїсткою, а також стараюся приборкувати власні емоції.
Вона більше спілкувалася сама з собою, аніж із Пуаро. Вона на нього навіть не споглядала. Її пильний погляд був спрямований крім нього до вікна, де лежала величезна маса снігу.
– Ви доволі сильна жінка, мадемуазель, – люб'язно сказав Пуаро. – Думаю, що серед нас ви найсильніша персона.
– О, ні. Я знаю одну особу, значно сильнішу від себе.
– Хто це?
Їй здавалося, що вона розмовляє сама з собою, а не з незнайомцем та іноземцем, з яким до того вона обмінялася лише декількома реченнями. Вона засміялася, наче сама не своя.
– Наприклад, ця старша леді. Бачу, ви її теж помітили.