– Все гаразд, – проказав К. і пішов собі далі, але, перше ніж братися сходами вгору, ще раз озирнувся.
К. міг піти просто до своєї кімнати, але йому хотілось поговорити з фрау Ґрубах, і він одразу тихенько постукав у її двері. Господиня сиділа за столом і плела панчоху, на столі видніла ще ціла купка старих панчіх. К. недбало вибачився за свій пізній прихід, але фрау Ґрубах була дуже приязна і навіть чути не хотіла жодних вибачень: адже з ним вона завжди балакає залюбки, хіба він не знає, хто саме її найкращий і найулюбленіший квартирант? К. розглянувся, але в кімнаті все було точнісінько так, як і давніше, посуд із сніданком, що вранці стояв на столику біля вікна, уже прибрали. Жіночі руки, думалось К., завжди непомітно наводять лад, він, напевне, потрощив би той посуд на місці, але навряд чи зміг би кудись його винести. К. з удячністю подивився на фрау Ґрубах.
– Чого ви працюєте так пізно? – запитав він. Тепер вони вже обоє сиділи за столом і К. від часу до часу обмацував рукою панчохи.
– Бо багато роботи, – відповіла господиня. – Вдень треба дбати про пожильців, а на мої власні справи залишається тільки вечір.
– Певне, сьогодні я завдав вам ще й чимало додаткового клопоту?
– А це ж чого? – трохи жвавіше запитала фрау Ґрубах, опустивши роботу на коліна.
– Я кажу про тих чоловіків, що приходили сюди вранці.
– А, ось воно що, – проказала, знову заспокоївшись, господиня. – Та ні, який же від них клопіт.
К. мовчки дививсь, як господиня знову взялася за плетиво. Йому здалося, ніби вона дивується, що він запитує про таке, ніби вона не схвалює цих згадок про вранішні події. Тим краще, що я таки заговорив про них, думав К. Адже про таке я можу поговорити тільки з цією старою жінкою.
– А все ж вам довелося попрацювати, – вимовив він урешті, – але такого більше ніколи не трапиться.
– Ні, такого вже не трапиться, – мов підтверджуючи, повторила господиня і майже сумовито всміхнулася К.
– Ви справді такої думки? – запитав К.
– Атож, – відповіла вона тихо, – але передусім вам не слід так перейматися. На світі ще й не таке буває! Пане К., якщо ви вшанували мене такою довірою, я признаюся вам, що я трохи підслухала під дверима, та й вартові розповіли мені дещо. Тут ідеться про ваше щастя, і я справді дуже за вас переживаю, більше, ніж, напевне, годилося б, бо я ж просто ваша квартирна господиня. Отже, я дещо чула, але не можу сказати, ніби йдеться про щось погане. Ні. Ви, правда, заарештовані, але не так, як заарештовують якого-небудь злодія. Якби вас заарештували як злодія, було б дуже погано, але цей арешт… Мені здається, тут щось мудроване, даруйте, якщо мелю дурниці, але тут ніби й справді щось мудроване, чого я навіть не розумію, чого, напевне, й ніхто не розуміє.
– Фрау Ґрубах, ваші слова – аж ніяк не дурниці, бо принаймні і я почасти поділяю вашу думку, але я суджу про все куди категоричніше, ніж ви, і вважаю, що тут не якісь мудрування, а взагалі ніщо. Звичайно, я був приголомшений. Якби я, прокинувшись, не дивувався, чого це немає Анни, а одразу встав і пішов до вас, не зважаючи ні на кого, хто заступив би мені дорогу, якби я сьогодні вранці зробив виняток і поснідав на кухні, якби ви повиносили одяг з моєї кімнати, – одне слово, якби я поводився розважливіше, то нічого не сталося б, усе, що мало трапитись, можна було б задушити в зародку. Але людина ніколи не готова до несподіванок. Скажімо, в банку я підготувався б, там такого не сталося б, там у мене власний служник, на моєму столі стоять міський і внутрішній телефони, там весь час сновигають люди, як клієнти, так і наші працівники, а насамперед – робота в банку вимагає ненастанної уважності, і через те моя пильність не знає відпочинку, там для мене було б справжньою втіхою зіткнутися з такою несподіваною оказією. Гаразд, уже минулося, і я, власне, вже й не хочу розмовляти про це, просто мені хотілося почути вашу думку, думку розважливої жінки, і я дуже втішений, що ми дійшли з вами згоди. Тепер ви повинні подати мені руку, таку згоду треба скріпити ручканням.
А чи вона подасть мені руку? Інспектор не подав мені руки, думав К. і вже по-іншому, допитливо приглядавсь до господині. Та підвелася, бо й К. на той час уже підвівся, і трохи збентежилась, оскільки не все зрозуміла з того, що наговорив їй пожилець. Через оцю збентеженість вона сказала зовсім не те, що намірялась, а до того ж і геть недоречне:
– І все ж не переймайтеся так, пане К., – благала вона сльозливим голосом, забувши, звичайно, подати руку.
– А я не бачу, чим тут можна перейматися, – промовив К., раптом відчувши втому і зрозумівши марність своїх спроб дійти порозуміння з цією жінкою.
Біля дверей К. іще запитав:
– А панна Бюрстнер уже вдома?
– Ні, – відказала фрау Ґрубах і засміялася, додавши до куцої відповіді запізніле змовницьке підморгування. – Вона в театрі. Вона вам потрібна? Може, їй щось переказати?
– Та я хотів тільки словом перекинутись із нею.
– На жаль, не знаю, коли вона повернеться; коли вона в театрі, то приходить звичайно пізно.
– Та мені, зрештою, байдуже, – мовив К. і повернув опущену голову до дверей, наміряючись іти далі, – я просто хотів перед нею вибачитись, бо сьогодні вранці я заходив до її кімнати.
– Пане К., у цьому нема потреби, ви надміру запобігливі, а панна нічогісінько й не знає, вона вийшла з дому вдосвіта, і я там уже прибрала, ось самі подивіться, – і господиня відчинила двері до кімнати панни Бюрстнер.
– Дякую, я вам вірю, – відмовився К., але таки підійшов до дверей. Місяць лагідним сяєвом затоплював темну кімнату. Скільки можна було побачити, все й справді стояло на місці, навіть блузка вже не висіла на віконній защіпці. Тільки на ліжку привертала око подушка з плямою місячного світла.
– Панна часто поночі вертається додому, – сказав К. і подивився на фрау Ґрубах, немов дорікав їй за те.
– І ми були молодими! – відповіла господиня, виправдовуючи дівчину.
– Авжеж, авжеж, – погодився К., – але так може зайти задалеко.
– Може, – кивнула фрау Ґрубах. – Ви, пане К., завжди маєте слушність і, певне, навіть тепер. Звичайно, я не хочу обмовляти панну Бюрстнер, це добра й мила дівчина, приязна, охайна, пунктуальна й роботяща, і за це я її дуже ціную, але правда й те, що їй годилося б мати більше самоповаги і стриманості. Цього місяця я вже двічі бачила її на далеких від центру вуличках, і щоразу з іншим чоловіком. Для мене це дуже прикра річ, і, Господом присягаюсь, я розповідаю про це лише вам, хоча вже видається неминучим, що треба поговорити про це з самою панною. Зрештою, це не єдине, що схиляє мене до певних підозр.
– Ви дуже і дуже помиляєтесь! – розсердився К., майже неспроможний приховати свого гніву. – А втім, ви, напевне, хибно зрозуміли мої зауваження про панну, бо я такого і в гадці не мав. Я прямо застерігаю вас, щоб ви нічого не казали панні, ви в полоні хибних уявлень, я дуже добре її знаю, вона зовсім не така, як ви кажете. Але, напевне, я собі дозволяю забагато, я аж ніяк не хочу командувати вами, кажіть їй, що хочете. На добраніч.
– Пане К., – благально заговорила фрау Ґрубах, підбігаючи вслід за К. аж до його вже відчинених дверей, – я й не збираюсь розмовляти з панною, я, звичайно, як і до цього, далі наглядатиму за нею, але я тільки з вами поділилася тим, що знаю. Зрештою, кожен пожилець зацікавлений, щоб у пансіоні був порядок, і я присвячую цій меті всі свої зусилля.
– Порядок! – гукнув наостанок К. у прочинені двері. – Коли хочете підтримувати в пансіоні порядок, виженіть спершу мене. – К. зачинився в кімнаті і вже не зважав на легенький стукіт у двері.
Натомість К., оскільки йому зовсім не хотілося спати, надумав ще трохи посидіти і, скориставшись цією нагодою, дізнатися достеменно, коли повертається додому панна Бюрстнер. Може, тоді йому таки пощастить, хоч година буде вже пізня, поговорити з нею. К. сів біля вікна, притулив до шибки втомлені очі і якусь хвилину навіть думав про те, щоб покарати господиню й намовити панну Бюрстнер разом з ним розірвати угоду з фрау Ґрубах. Тієї ж миті цей намір видався К. страшенною дурницею, і він навіть запідозрив, що йому заманулося міняти квартиру через події сьогоднішнього ранку. Такий безглуздий, нікчемний учинок був би гідний усілякої зневаги.
Коли К. набридло споглядати безлюдну вулицю, він приліг на канапу, але спершу прочинив двері до передпокою, щоб, не встаючи з канапи, бачити кожного, хто зайде до квартири. Він ліг близько одинадцятої години і спокійно курив сигару. Докуривши, підвівся й вийшов до передпокою, неначе міг тим прискорити прихід панни Бюрстнер. К. не дуже кортіло її бачити, він навіть до ладу й не пригадував, яка вона з лиця, – просто прагнув поговорити з нею, і його дратувало, що своїм пізнім поверненням панна Бюрстнер ще й кінець цього дня затьмарює неспокоєм і неладом. Вона завинила ще й тим, що він сьогодні не вечеряв і не пішов, хоч і мав такий намір, до Ельзи. Але і те, і те можна ще надолужити, якби К. пішов тепер до корчми, де працювала Ельза. Зрештою, до Ельзи можна піти й пізніше, після розмови з панною Бюрстнер.
Була вже половина дванадцятої, як на сходах почулися чиїсь кроки. К., що, замислившись, походжав, не стишуючи ходи, по передпокою, мов у власній кімнаті, заховався за свої двері. Прийшла панна Бюрстнер. Замикаючи двері, дівчина мерзлякувато накинула шовковий шарф на вузенькі плечики. Вона от-от зайде до своєї кімнати, і К., звичайно, не має права вдиратись туди опівночі; йому слід заговорити до неї тепер, але, як на лихо, він забув запалити в своїй кімнаті електричне світло, тож, як вийде зненацька з темної кімнати, його поява скидатиметься на напад, і панна Бюрстнер, напевне, дуже перелякається. Становище було безпорадне, і К., не можучи гаяти часу, прошепотів у прочинені двері:
– Панно Бюрстнер! – здавалося, він не гукав, а благав її.
– Хто тут? – запитала панна Бюрстнер і, широко розплющивши очі, стала роздивлятися навколо.
– Це я, – ступив наперед К.
– Ах, пан К.! – засміялася панна Бюрстнер. – Добрий вечір! – і вона простягла йому руку.
– Я хотів би сказати вам кілька слів, ви мені дозволите?
– Тепер? – здивувалася панна Бюрстнер. – Невже це треба робити саме тепер? Здається, пора непідходяща, га?
– Я чекав вас із дев'ятої години.
– Бачите, я була в театрі і не знала про вас.
– Те, що спонукало мене звернутися до вас, сталося тільки сьогодні вранці.
– Що ж, я в принципі не заперечую, от тільки втомилася так, що аж падаю.