Добре зробили".
4.
Урсус захоплювався Гомо. Захоплюються тим, що є коло нас. Це — закон.
Бути завжди роздратованим — такий був внутрішній стан Урсуса, а бурчати — це був його зовнішній стан. Урсус народився незадоволеним. В його натурі було те, що робило з нього опозиціонера. Він сприймав світ з поганого боку. Ніхто й ніщо ні в якій мірі не задовольняло його. Бджола хоч і виробляє мед, та не перестає жалити; троянда розцвітає під самим сонцем, що утворює жовту лихоманку й vomito negro. Можливо, що в душі Урсус дуже критикував і бога. Він казав: "Очевидно, що диявол має силу, і помилився бог, спустивши віжки". Він похваляв майже тільки князів; проте у нього була своя маніра хвалити їх. Одного разу Яків II подарував до ірляндської католицької каплички діви лямпадку з масивного золота; Урсус, що проходив там разом з Гомо, який виявив повну індиферентність, висловив перед усім народом своє захоплення й голосно сказав: "Напевне пресвята діва значно більше потрібує золотої лямпадки, ніж оці малі босоногі діти — чобіт".
Такі докази його "льояльности" та очевидна пошана його до установленої влади можливо не мало сприяли тому, що магістрат толерантно ставився до його бродячого існування та незвичайного зв'язку з вовком. Іноді ввечері він, через дружню полегкість, дозволяв Гомо розім'яти трохи члени й побродити на волі коло хатини. Вовк нездатний був до того, щоб зловживати довір'ям і поводив себе "на громадянстві", цебто між людей, як смирний пудель; дивна річ, коли б йому довелося мати справу з алькадами в поганому настрої, то могли б вийти деякі неприємності; тому Урсус, оскільки було можливо, держав шановного —вовка на ланцюзі. З погляду політичного його писання про золото, що зробилося нерозбірним і крім того взагалі мало зрозуміле, було не що інше, як проста пляма на фасаді й не видавало його. Навіть після Якова II й за "поважного" царювання Вільгельма та Марії він спокійно роз'їжджав у своїй повозці по маленьких містах різних графств Англ'ї. Він вільно мандрував з одного краю Великобританії до друтого, продавав свої любовні дання та свої пляшечки, пророблював, напів із своїм вовком, різні штуки вулишного лікаря і без труднощів умів промайнути через поліційні тенета, що їх за тих часів розкинуто було по всій Англії, щоб вичистити кочевні банди й особливо щоб переловити "компрачикосів".
А в тім це було взагалі справедливо. Урсус не належав до жадної банди. Урсус жив з Урсусом, téte-á-téte з самим собою і сам по собі, і тільки вовк привітно просовував сюди свою морду. Урсус мріяв бути караїбом; а тому, що це було неможливе, то він став самотнім. Самітник — це пом'якшений дикун, на якого погоджується цивілізація Блукання сприяють самоті Ось чому він вічно переходив з місця на місце. Залишатися денебудь на деякий час — це здавалося йому стати прирученим. Усе його життя минуло в мандрах. Коли він бачив місто, в ньому збільшувалося поривання до чагарників, до лісової гущини, до тернини, до печер у скелях. У лісі він був як дома. Він не почував себе вибитим з колії на площах серед гомону людського тільки тому, що цей гомін нагадував йому шум дерев. Натовп деякою мірою задовольняє нахил до пустелі. Що йому не подобалося в його повозці, так це те, що вона мала вікна й двері і що вона скидалася на дім. Він досяг би свого ідеалу, коли б можна було поставити печеру на колеса й подорожувати, сидячи в глибині її.
Ми вже казали, що він ніколи не посміхався, але він сміявся, іноді, навіть часто, гірким сміхом. В посмішці — згода, в той час як сміх часто визначає заперечення.
Головним ділом його життя було ненавидіти рід людський. В цій ненависті він був невблаганий. З'ясувавши для себе, що людське життя є щось жахливе, помітивши, що один бич накладається на одного, — царі на народ, війна на царів, чума на війну, голод на чуму, а дурість на все, констатувавши, що певна доля кари є вже в одному факті існування, визнавши, що смерть є визволення, він проте лікував, коли до нього приводили хворого. Він мав ліки, що зміцнювали, та елексири, щоб продовжити життя старих. Він ставив калік на ноги й кидав їм такий сарказм: "от ти на своїх лапах; можеш довго ходити в долині сльоз". Коли він бачив бідного, що помирав з голоду, він оддавав йому всі гроші, що мав, і гримав на нього: "живи, нещасний! їж! живи довго! не мені скорочувати твою каторгу!" — Після того він потирав свої руки й казав: "я роблю людям все зло, яке тільки можу11.
Перехожі могли, через дірку в задніх дверях, прочитати на стелі всередині хатини такий напис, що його видно було знадвору, написаний великими літерами: Ursus philosophies[7].
II
КОМПРАЧИКОСИ.
1.
Кому відомо тепер слово компрачикос?! хто знає, що воно визначає?
Компрачикоси, або компрапеквеньоси — це було мерзотне й чудне бродяче товариство, знамените в сімнадцятому столітті, забуте у вісімнадцятому и невідоме тепер. Компрачикоси — це, неначе "порох спадщини", характерна соціяльна деталь давнього минулого. Вони уламок давньої бридоти людської. На широкий погляд історії, що охоплює явища в їх цілому, компрачикоси знаходяться в щільному зв'язку з великим фактом рабства. Йосип, проданий від своїх братів, становить розділ їх легендарної історії. Компрачикоси залишили свої сліди в карному законодавстві Еспанії й Англії. В невиразній мішанині англійських законів то там, то тут трапляються сліди цього дивовижного факту, як в лісі іноді можна знайти витиски ніг дикуна.
Компрачикос так само, як і компранеквеньос, є зложене еспанське слово, що визначає: "покупці дітей".
Компрачикоси провадили торгівлю дітьми.
Вони купували їх і продавали.
Вони не крали їх. Крадіжка дітей — це інше ремество.
А що ж вони робили з цих дітей?
Потвор.
Для чого ж потвор?
Щоб сміятися.
Народ має потребу сміятися; королі так само. На перехрестях потрібний штукар, для люврських палаців — блазень. Одного називали Тюрлупеном, другого — Трібулетом.
Зусилля людини, щоб дістати втіхи, гідні уваги філософа.
Що ж ми накреслюємо на цих декількох попередніх сторінках? Розділ однієї з найжахливіших книг, книги, що її можна назвати: "Експлуатація нещасних щасливим и".
2.
Дитина призначена бути іграшкою для людей, — це було (Це ще є й тепер). В наївні й жорстокі епохи це становило спеціяльне ремество. Сімнадцятий вік, так званий великий вік, був одна з таких епох. Це був цілком візантійський вік; він був розпутно наївний і жорстоко делікатний, — цікава відміна цивілізації. Це був манірний тигр. Пані де-Севіньє кокетує, дивлячися на огнище й колеса. Цей вік особливо експлуатував дітей. Історики, улесники цього віку, затаїли болячку, але в особі Вінцента-деПоля вони дозволили бачити ліки.
Щоб з людини зробити іграшку, треба як найраніше заходитися коло неї. Готувати карлика треба починати змалку. Бавилися з дитинства. Але струнка дитина не уявляє з себе нічого цікавого. Горбата — оце веселіше.
Звідціля виникає ціле мистецтво. З'явилися вихователі. Брали людину й робили з неї потвору: брали лице й робили з нього страшну морду. Задержували зріст, нівечили фізіономію. Штучне виготування тератологічних випадків мало свої правила. Це була ціла наука. Треба уявити собі ортопедію в протилежному сенсі. Там, де бог дав прямі очі, штучно робили косооких. Там, де бог дав гармонію, робили бридоту. Там, де бог дав довершеність, утворювали обрубок. І, на погляд знавців, цей обрубок саме й був довершеністю. Такі самі спроби робили й над тваринами; вигадали перістих коней, — Тюрен їздив на перістому коневі. А за наших часів хіба не фарбують собак в блакитне та зелене? Природа — наша канва. Людина завжди хотіла додати щось до бога. Людина підправляє творіння іноді на краще, іноді на гірше. Придворний блазень не що інше, як спроба повернути людину до мавпи. Прогрес назад. Вінець творіння — назад. В той самий час намагалися мавпу зробити людиною. Барбара, герцоґиня Клевлендська і графиня Соутгемптонська, мала мавпу за пажа. У Франціски Сеттон, баронеси Дедлей, восьмої пересси на лаві баронів, чай подавав павіян, одягнений в золоту парчу, — леді Дедлей називала його "мій негр". Катерина Сідлей, графиня Дорчестерська, їздила на парламентські засідання в кареті, прикрашеній гербами, на задку якої стояли, піднявши догори морди, три мавпи в парадних лівреях. Герцоґині Медіна-Селі, якої ранковий туалет відбувався в присутності кардинала Полюса, панчохи надягав оранґутан. Ці мавпи, піднесені на вищий ступінь, були закидом згрубілим і озвірілим людям. Це сполучення людини ñ тварини, що його бажали вельможні люди, особливо підкреслювали карлик та собака. Карлик ніколи не кидав собаки, яка завжди була більша за нього. Собака була двійником карлика. Вони становили неначе два нашийника, що з'єднані докупи. Цю близькість стверджують сила пам'ятників і картин, наприклад, портрет Джефрея Гудсона, карлика Генрієтти французької, дочки Генріха IV, дружини Карла І.
Приниження людини призводить до калічення її. Пригнічене становище доповнювали спотворюванням. Деяким вівісекторам тих часів щастило дуже добре згладити з людського лиця образ божий. Доктор Конквест, член Амен Стрітської колегії й присяжний доглядач всіх лондонських хемічних крамниць, написав латинською мовою книгу про цю хірургію навпаки і подав відомості про всі способи її. Якщо повірити Юстусу Каріку-Фергесу, винайшов цю хірургію монах, на прізвище Авен-Мор, — ірляндське слово, що визначає: Велика Річка.
Карлик палатінського курфюрста Перкео, лялька або привид якого вискакує з скриньки з фокусом у Гейдельберзькому льоху, був знаменитий взірець цієї науки, що в своєму пристосуванні має найрізноманітніші форми.
Так утворювали істоти, закон буття яких був дивовижно простий: їм дозволяли страждати й наказували бавити.
3.
Цю фабрикацію потвор практикували в великих розмірах, і вона набувала різних відмін.
Потвори потрібні були султанові; вони потрібні були папі. Одному для того, щоб стерегти його жінок; другому — щоб співати молитви. Це був особливий вид, що не міг сам відтворювати себе. Ці напівлюдські істоти були корисні для розпусти и для релігії. Сераль і Сікстінська капеля вимагали того самого вида потвор, там — лютих, тут — ніжних.
В ті часи уміли вироблювати те, чого тепер більш не вироблюють; мали таланти, яких у нас немає, і деякі розумні люди не безпідставно кричать про занепад.