І вже від дверей: – Я миттю повернуся.
Дамасо почув, як клацнув замок. Лежачи на спині, одягнений, він палив цигарки й незчувся, як заснув. Коли прокинувся, кімната, сповнена звуками музики, видалась більшою. Дівчина роздягалася, стоячи напроти ліжка.
– Котра година?
– Скоро четверта, – відповів Дамасо. Дівчина лягла, уважно дивлячись на нього; розстібуючи ґудзики, вона відводила очі. Дамасо зрозумів, що вона багато випила. Потягнувся був гасити лампу.
– Нехай горить, – сказала вона. – Я хочу бачити твої очі.
На світанку в кімнату долинули звуки пробудженого села. Заплакало дитя. Дівчина взяла його в ліжко, погодувала груддю, мугикаючи якусь нудну пісню, поки те не заснуло. Дамасо не помітив, як десь біля сьомої години дівчина вийшла з хати і повернулася без дитяти.
– Люди йдуть до пристані, – сповістила вона.
Дамасо здалося, що цієї ночі він спав не більше години.
– Чого?
– Подивитись на негра, що вкрав більярдні кулі. Сьогодні його відвозять.
Дамасо запалив цигарку.
– Шкода його, – зітхнула дівчина.
– Чому шкода? Ніхто його не примушував бути злодієм.
Дівчина якусь хвилину міркувала, похиливши голову йому на груди, і зовсім тихо вимовила:
– Це був не він.
– Звідки ти знаєш?
– Тієї ночі, коли обікрали більярдну, негр був із Глорією і весь наступний день аж до ночі сидів у її кімнаті. Потім казали, ніби його схопили в кіно.
– Глорія може це засвідчити в поліції?
– Негр так і сказав. Але алькальд ходив до Глорії, перекинув у хаті все догори дном і заявив, що її посадять у тюрму як спільницю. Нарешті все улагодили за двадцять песо.
Дамасо встав близько восьмої години.
– Залишся, – сказала йому дівчина, – я зварю на обід курку.
Дамасо вичистив гребінець, перш ніж заховати його в задню кишеню штанів.
– Не можу, – зітхнув він, взявши дівчину за руки й пригортаючи її до себе. З вимитим обличчям вона справді виглядала зовсім молоденькою, а великі чорні очі надавали їй безпорадного вигляду. Він обійняв її за стан.
– Залишся.
– Назавжди?
Вона зашарілася й відхилилася назад.
– Я не вірю тобі.
***
Цього ранку Ана ледве трималася на ногах, але, як і всі, була дуже збуджена. Швиденько зібравши випрану за тиждень білизну, вона подалася на пристань, щоб побачити негра. Біля шлюпки вирував натовп. Дамасо був там. Ана підійшла ззаду і вщипнула його. Той аж підскочив.
– Що ти тут робиш?
– Прийшла тебе проводжати.
Дамасо барабанив пальцями по стовпу.
– Прокляття! – вихопилось у нього.
Запаливши цигарку, він викинув у річку порожню коробку. Ана витягла з пазухи нову пачку і вклала до кишені його сорочки. Тільки тоді Дамасо посміхнувся.
– Дурненька, – сказав він.
Ана засміялась.
Незабаром вивели негра. Він ішов посеред майдану, руки йому були зв'язані мотузкою, кінець якої притримував один з поліцаїв. Двоє інших із ґвинтівками йшли поруч. Негр був без сорочки, нижня губа розсічена, око запливло, як у боксера. Уникаючи поглядів натовпу, він ішов покірно, але з гідністю. На дверях більярдного залу, де зібралося найбільше людей, стояв хазяїн, що мовчки похитав головою, коли негра проводили повз нього. Шлюпка одразу ж відпливла. Негр був на палубі, де його прив'язали за руки й за ноги до великого баку з гасом. Коли шлюпка випливла на середину ріки і її гудок прогудів востаннє, на сонці блиснула спина негра.
– Бідолашний, – зітхнула Ана.
– Вбивці, – вигукнув хтось поруч. – Людина не може витримати такого сонця.
Дамасо озирнувся: то був голос якоїсь повнотілої жінки. Він почав пробиратися крізь натовп.
– Щось ти дуже розбалакалась, – прошепотів на вухо Ані. – Може, почнеш кричати на майдані про все, що знаєш?
Разом ішли до дверей більярдної.
– Хоч зайди змінити сорочку, – сказала вона наостанку. – Ти схожий на жебрака.
Новина привернула в салон багато відвідувачів. Намагаючись усім догодити, дон Роке обслуговував одночасно кілька столиків. Дамасо зачекав, доки той не підійшов до нього.
– Хочете, я вам допоможу?
Дон Роке поставив перед ним кілька пляшок та склянок.
– Спасибі, синку.
Дамасо поніс пляшки до столика. Він приймав замовлення, аж поки не розійшлись відвідувачі.
На світанку, коли Дамасо прийшов додому, Ана зрозуміла, що він багато випив. Вона взяла його руку і приклала до свого живота.
– Ось тут, – прошепотіла йому, – чуєш?
Дамасо не виявив ніякої цікавості.
– Він уже живий, – казала Ана. – Всю ніч товчеться там, всередині.
Дамасо був байдужий. Наступного ранку, заглиблений у себе, він пішов і повернувся лише опівночі. Так минув тиждень. Ті кілька годин, що Дамасо проводив дома, він лежав, курячи цигарки, уникаючи всякої розмови. Ана звикла до цього. Колись, ще на початку їхнього подружнього життя, з ним уже було таке, але тоді вона ще мало знала його і пробувала перечити. Тоді Дамасо жорстоко бив її.
Тепер Ана чекала. На ніч клала біля лампи пачку цигарок, знаючи, що чоловік може обійтися без їжі й без питва, але не без цигарок. І ось у середині червня Дамасо повернувся додому ввечері. Ана подумала, що з ним щось трапилося, раз він зайшов додому о цій порі. Повечеряли мовчки. Але коли прийшов час лягати спати, Дамасо, спохмурнівши, сказав:
– Я йду звідси.
– Куди?
– Хоч куди.
Ана озирнулася навколо. Малюнки з журналів, фотографії кіноакторів, якими вона обклеїла всі стіни, поблякли, втративши свій колишній блиск.
– Тобі нудно зі мною.
– Зовсім ні, – сказав Дамасо. – Тільки це село...
– Таке ж, як інші села.
– Тут не можна продати кулі.
– Та годі вже з тими клятими кулями, – умовляла Ана. – Поки я маю силу прати, тобі не треба ризикувати. Не знаю, для чого тобі було лізти в таку халепу.
Дамасо, перш ніж говорити далі, докурив цигарку.
– Все було так легко. Не розумію, як до цього не додумався хтось інший.
– Заради грошей – так, – згодилась Ана, – але який дурень брав би з собою більярдні кулі?
– Я зробив це машинально, – сказав Дамасо. – Хотів уже виходити, як побачив їх, і подумав, що не варто йти з порожніми руками.
Дамасо говорив, і на душі в нього легшало.
– А поки що нових куль не видно, – казав він далі. – Прийшла відповідь, що тепер вони подорожчали, і дон Роке вважає, що це йому невигідно.
Дамасо запалив ще одну цигарку і, розповідаючи, почував, що його серце звільняється від якогось темного осаду. Він знав і те, що дон Роке вирішив продати більярдний стіл. Стіл небагато чого вартий. Треба було б повністю міняти сукно, залатане строкатими квадратами. А відвідувачі салону, що вже й постаріли біля цього більярду, мали тепер розвагу – слухати радіорепортажі про бейсбольний чемпіонат.
– Взагалі, – мовив Дамасо, – в село я тепер іду без усякого задоволення.
– І зовсім не дотепно, – сказала Ана.
– На тому тижні буде останній матч, – зітхнув Дамасо.
– І це не найгірше. Найгірше – це негр.
Пригорнувшись до нього, як у давні часи, Ана відчувала, про що думав її чоловік. Зачекавши, поки він докурить цигарку, вона озвалась улесливим голосом:
– Дамасо!
– Що таке?
– Поверни їх.
Він запалив ще одну цигарку.
– Я думаю про це вже кілька днів, – сказав він. – Біда в тому, що це важко зробити.
Спочатку було вирішено покласти кулі десь на видноті. Проте Ана зауважила, що це не допомогло б негрові. Поліція могла б по-різному поставитись до знахідки й не випустити його на волю. Вона розуміла, що був тут і певний ризик, бо кулі могли потрапити до когось, хто привласнив би їх.
– Якщо вже братись, то не схибити, – казала вона.
Вони викопали кулі, Ана дбайливо обгорнула їх газетами і заховала згорток у скриню.
– Треба чекати нагоди, – вирішила вона.
Але минуло цілих два тижні, поки така нагода трапилась. У ніч на двадцяте серпня, через два місяці після пограбування, Дамасо зустрівся з доном Роке, що сидів за стойкою, відмахуючись пальмовою гілкою від комарів. Радіо було вимкнуте, що підкреслювало його самотність.
– А що я казав! – вихопилось у дона Роке, ніби його тішило здійснення найсумніших пророкувань. – Все йде чортзна-куди.
Дамасо кинув монету в автоматичний програвач, це мало бути найкрасномовнішим доказом його вірності. Та дон Роке, здавалося, не помітив цього. Тоді Дамасо підсунув стільця ближче й спробував утішати його, наводячи досить плутані арґументи, які хазяїн сприймав так само байдуже, недбало обмахуючись своєю гілкою.
– Нічого не вдієш, – казав він, – чемпіонат з бейсболу не може тривати вічно.
– Але можуть знайтися більярдні кулі.
– Вони не знайдуться.
– Та не проковтнув же їх той негр?
– Поліція шукала їх скрізь, – впевнено сказав дон Роке, – він їх викинув у річку.
– Може трапитись диво.
– То вже химери, синку, – сказав дон Роке. – Ти віриш у чудеса?
– Іноді, – сказав Дамасо.
Коли він вийшов із більярдної, кіно ще не скінчилось. Над нічним селом хрипів гучномовець, і вогники по хатах здавались чимось випадковим. Дамасо покрутився коло кінотеатру і пішов на танцювальний майданчик. Оркестр грав для одного замовника, що танцював з двома дамами одночасно. Всі інші тихо сиділи під стінкою. Це виглядало так, ніби вони чекають листа на пошті. Дамасо, сівши за столик, подав хазяїнові знак принести пиво. Пив прямо з пляшки, маленькими ковтками, стежачи крізь скло за чоловіком, який танцював з двома жінками. На зріст вони були вищі за нього. Опівночі з кінотеатру прийшло кілька чоловіків і жінок. Одна з них, знайома Дамасо, залишила товариство й сіла за його столик. Він і не глянув на неї. Випивши вже півдюжини пляшок, він пильно дивився на чоловіка. Той танцював тепер уже з трьома жінками, хоч і не звертав на них уваги, милуючись рухами власних ніг. Він був щасливий. Без сумніву, він був би щасливіший, якби мав ще й хвоста.
– Не подобається мені цей тип, – промовив Дамасо.
– То й не дивись на нього, – сказала дівчина, замовляючи вино.
На майданчик почали виходити пари, але той, що танцював з трьома жінками, ніби й не помічав їх. В якусь мить його очі зустрілися з очима Дамасо, і він почав танцювати ще запальніше, шкірячи в усмішці свої дрібні кролячі зуби. Дамасо витримав його погляд не зморгнувши, чоловік спохмурнів і повернувся до нього спиною.
– Вдає з себе найщасливішого, – пробурчав Дамасо.
– Він дуже веселий, – озвалась дівчина, – щоразу, приходячи в село, він замовляє музику.
Дамасо повернувся до неї.
– Тоді йди з ним, де є троє, буде місце й четвертій.
Вона промовчала й почала дивитись на танці, п'ючи маленькими ковтками вино.
Заграли новий танець.