Тільки б частіше мене полудень тішив такий!
6
Стороже, що до дверей на ланцюг ганебно прип'ятий!
Скрипни замком, прихили двері жорстокі. Прошу
Лиш про дрібницю — лишень прихили їх, а я в ту щілину —
Лиш прихили їх, кажу, — якось проскочу бочком.
Гарно до того довга любов мене пристосувала:
Звівся на скіпочку я — вже не людина, а тінь.
Як обійти охорону тихенько — любов дасть пораду,
І на безпечні стежки стопи скерує мої.
Темряви я донедавна боявся, примар безтілесних,
Хто мандрував собі в ніч — мав за сміливця його.
Та засміявсь Купідон, а з ним — його матінка ніжна:
"Буде, — додав жартома, — й з тебе сміливець такий!"
Тут мене й стріла любов — не лякаюсь ні тіней крилатих,
Ні навперейми мені хижо простягнених рук
Страх мій — це ти! Лиш тобі, лінивцеві, я догоджаю:
Щоб спопелити мене — блискавка в тебе в руках.
Геть уже мокрий поріг — так я наплакався тут!
Не пам'ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, —
Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе.
Боргу такого не повернуть? О, чорна невдячність!
На щиросердне добро не відгукнутись добром?
Не залишайсь боржником! А вдячному' — й дяка жадана;
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу,
Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив.
Та до прохань ти глухий, ти сам — неначе з заліза!..
Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз.
Брами, засуви ті — рятунок містам, що в облозі,
А коли мир доокіл, хто тобі збройно грозить?
Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?..
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Не з вояками сюди я прийшов, не з грізним оружжям —
Сам я, а втім, і не сам: побіч — завзятий Амур.
І, коли б навіть хотів я, мені його вже не позбутись, —
Мусив би сам я хіба вирватись з тіла свого.
Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких
Кучерів зсунувсь, а ще — лагідний Вакх у душі.
Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч?
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Не поспішаєш... Чи сон (щоб ти не прокинувсь!) розносить,
Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова?
А пам'ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе,
Ти не дрімав, хоч зірки північ звіщали глуху.
Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, —
От і зрівняймо тепер — долю твою і мою!..
Так пощастило б мені — на ланцюг твій радо б погодивсь.
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?..
Засув охриплий мені знак довгожданий подав?
Ні... То вітру порив налетів зненацька на двері!..
Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген!
Чи пам'ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію? —
Вдар і тепер у глухі двері могутнім крилом!
Тихо в Римі довкіл... У росяних намистинках
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
А не відсунеш — залізом, вогнем (зі мною — мій факел)
Буду ті двері долать — горді, глухі до благань!
Ніч, і Вакх, і Амур до терпіння не дуже схиляють:
Цноті — ніч кладе край; страхові — Вакх і Амур.
Все перепробував я, але ти від дверей тих твердіший:
Як не просив, не грозив — не помагає ніщо.
Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б,
А при в'язничних сумних дверях недремно стоять!
Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець,
Ось уже півень озвавсь — бідним до праці пора.
Ти ж, мій віночку, з волоссям моїм сумним розпрощавшись,
Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи!
Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши,
Владарка — як я страждав будеш їй свідком німим.
Ну, будь здоров, охоронне! Тобі таких мук би, неробо,
Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров!
Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги
И двері, що з нелюдом тим — вартівником — заодно!
7
Поки пригаснув мій шал, якщо таки друг ти направду, —
Руки в заліза мені (так їм і треба!) закуй!
Бо в тому шалі, сліпець, на кохану я замахнувся —
Сльози, покривджена, ллє.. О божевільна рука!..
Міг я тоді й на батьків найдорожчих зняти правицю,
Міг кулаком, мов дикун, навіть богам погрозить.
Що ж? Чи Аянт, що в руці мав щита із семи шарів шкіри,
На пасовищі з мечем, буйний, не впав на овець?
Чи нещасливий Орест, що за батька на матері метався,
Зброї звернуть не посмів проти підземних богинь?
Я ж своїй любці укладене гарно волосся скуйовдив —
Личило навіть таке, навіть скуйовджене, їй,
Повній принади!.. Такою, скажу, дичину гнала луком
Діва, Схенея дочка, серед менальських яруг;
Так і крітянка ридала, як Нот усе далі відносив
Парус Тесея, а з ним — ті обіцянки пусті.
Так і Кассандра, — дарма що стрічки священні в волоса, —
Впала, Мінерво, колись перед твоїм вівтарем.
Хто тут "Безумче!" не скаже мені, хто — "Варваре лютий!"?
Лиш не вона: їй вуста острах раптовий скував.
Тільки обличчям німим, без слів, мені докоряла,
Втім, її сльози без слів винесли вирок мені.
Краще б — сам себе так ізненавидів — був я безруким,
Краще б я втратити мав добру частину себе!
Сам проти себе я силу свою спрямував, божевільний, —
Не вгамувавши її, кари таки заслужив!
Знати не хочу я вас, прислужники злочину, вбивства,
Руки! У пута мерщій! Пуга належаться вам!
От якби я з-між квіритів когось непримітного вдарив,
То поплатився б, а тут — в кривді владарка моя!
Приклад зухвальства подав нам Тідід: завдав він богині
Першим удар; нині я злочин його повторив.
Меншим злочинцем, одначе, був той: на ворога йшов-бо,
Я ж присягавсь їй: "Люблю", я ж їй і болю завдав.
От і влаштовуй розкішний тріумф, переможним вінчайся
Лавром і жертву складай Батькові вишніх богів!
Хай стоголоса юрба, біжучи при твоїй колісниці,
Славить за мужність тебе: гору над жінкою взяв!
Хай твоя жертва сумна йде попереду, простоволоса,
Геть уся біла, лишень... кров на поблідлій щоці.
Краще б од губ моїх губки її синцями взялися,
Краще б мій зуб жартома знак їй на шиї лишив!
Врешті, якщо я кипів, немов той потік каламутний,
І поривався, сліпець, тільки за гнівом сліпим, —
Чи лиш прикрикнуть не міг, — вона ж і так сторопіла, —
Замість грозитися їй, наче метати громи?
Ще ж їй і туніку (теж не похвалиш за це!) розірвати
Лиш до середини б міг — далі б і пояс не дав.
Я ж (дикун дикуном!) над чолом за волосся вхопивши,
Слід свого нігтя лишив на її ніжній щоці.
Мов заніміла вона. На обличчі — ані кровинки,
Камінь пароських верхів білим таким не бува.
Я спостеріг, як нещасна тремтіла всім своїм тілом, —
Так на тополю тремку вітер не раз налетить.
Так під Зефіром легким здригається очеретина,
Так, коли з півдня війне, збрижиться тиха вода.
Далі їй стриматись годі було — пролилася сльозами,
Так із-під талих снігів струмінь проб'ється живий.
Ось і відчув я тоді весь тягар мого кривдного вчинку,
Сльози ронила вона, я — наче кров'ю спливав.
Тричі до ніг їй в надії на прощення впасти хотів я, —
Тричі сахалась моїх непогамовних долонь.
Ти в свою чергу, прошу (помстившись, біль полікуєш),
Щоки порань і мені нігтиком гострим своїм!
І не жалій ні очей, ні волосся мого, а що слабші
Руки твої — не біда: гнів тобі сили додасть.
А щоб не муляв очей мого вчинку доказ ганебний, —
Знову, якою була, зачіску гарну зроби!
8
Є така... Хто про ту звідницю сиву дізнатись хотів би, —
Слухайте! Є тут така, сива, — Діпсадою звуть.
І недарма: не доводилось їй ще ні разу тверезій
Матір Мемнона стрічать, що на ясних рисаках.
Магів науку збагнувши до дна й заклинання еейські,
Може до першоджерел ріки вернути прудкі.
Знає, чим сильна трава, чим — нитка на веретені,
Чим — від гарячих кобил хіттю насичений слиз.
Варто їй забажать — огортається хмарами небо,
Варто їй забажать — сонце виблискує знов.
Бачив я: в небі зірки (чи повірите?) кров'ю спливали,
Бачив я: кров'ю взялось місяця срібне лице.
У темноті вона, маю підозру, шугає між тіней,
Пір'ям — птаха нічна — тіло прибравши старе.
Маю підозру, та й чутка така, що мовби двояться
В неї зіниці, а в них — хижий подвійний вогонь.
Може дідів вона й прадідів може з могил викликати,
Може химерами слів твердь розбивати земну.
Це ще не все: завзялась на шлюби вона доброчесні —
А красномовності тут, пакосній, не позичать!
Випадок свідком зробив і мене: через двері подвійні
Я ненароком почув, як вона мову вела:
"Вчора щасливець один закохавсь, моя радосте, в тебе —
Ні на хвилину, кажу, з тебе не зводив очей.
Це ж і не диво: ти вродою жодній з жінок не уступиш,
От лише вроді — гай-гай! — рівний потрібен убір!
Хочу, щоб щастя твоє було твоїй вроді до пари:
Будеш багатою ти — вбогість мені не страшна.
Досі тобі заважала неприязна Марсова зірка,
Марс відійшов, а тому — вже під Венерою ти.
Глянь, як вона ще з порога сприяє: багатий коханець
Прагне тебе й до твоїх вже не байдужий потреб.
Він ще й з обличчя рівня тобі; якщо б купувати
Не намірявся тебе — варто б самого купить".
Та зарум'янилась. "Гарний же сором, як щічки біленькі,
Вдаваний він — на добро; щирий — на шкоду лише.
Очка потупивши, ти не дармуй — розмірковуй при тому,
Скільки б міг дати тобі кожен з свого гаманця.
Може, за Тація хмура сабінянка й не помишляла,
Щоб не один їй годив, а хоча б кілька мужів.
Нині — в інших краях до зброї Марс закликає,
В нас, містом сина свого, мати Венера рядить.
Нумте, вродливі, — до гри! Цнотлива — котрої не хочуть;
Тож, коли ти не з тупих, — мужа вистежуй сама!
Спершу — зморшки розгладь, чоло гладким нехай буде:
Через ті зморшки, бува, діло все йде шкереберть.
Луком своїх женихів Пенелопа на міць вивіряла —
Хто на що здатний, а лук — з рога твердого, завваж.
Неспостережно спливає-летить баламутка-година,
Рік поспішає, стрімкий, коней пустивши учвал.
Мідь у роботі блищить, убір — на те, щоб носити,
Дім, де ніхто не живе, в плісняві скніє гидкій.
Врода, якщо лиш для тебе вона, — старіється, в'яне,
Мало їй лиш одного, мало їй двох, щоб цвіла!
Здобич певніша, та й заздрості менше на ниві врожайній,
Вовк бере жертву собі серед численних овець.
Ось той поет твій — крім віршів нових, тебе чим обдарує?
Ну, а коханець-багач — той не скупий на дари.
Може, плащем золотим сам бог поетів не сяє?
Може, на лірі своїй в струни не б'є золоті?
Щедрого, отже, вважай від Гомера великого більшим,
Бо дарувати, повір, — теж неабиякий дар.
Не відкидай і того, хто за гроші придбав собі волю:
Крейдою знак на нозі — це не така вже ганьба.
Та не зловись на зображення предків закопчені, з воску, —
Прадідів славних собі, вбогий коханцю, бери!
Вже коли красень, то нічка належить йому без дарунку?..
Бідний?..