Але ж є ще стани. До якого стану належали твої батьки? Що вони робили? Що роблять? Чого там вони нафлешарували, твої Флешари?
— Вони були хлібороби. Батько хворів і не міг працювати після того, як його побили киями з наказу сеньйора, його сеньйора, нашого сеньйора, що був добрий до нього, бо батько мій украв кролика, а за це засуджують до смерті. Але сеньйор милостивий, він сказав: "Дайте йому тільки сто київ". І мій батько зостався калікою.
— А далі?
— Мій дід був гугенотом. Пан кюре заслав його на галери. Я була тоді зовсім маленька.
— А далі?
— Свекор мій був контрабандистом. Король звелів його повісити.
— А твій чоловік, що він робить?
— Цими днями він ще бився.
— За кого?
— За короля.
— А ще за кого?
— Ну, за сеньйора.
— А ще?
— Ну, за пана кюре.
— А, стонадцять чортів їм у пельку! — вигукнув один з гренадерів.
Жінка аж підскочила з переляку.
— Бачте, жінко, ми парижани, — лагідно сказала маркітантка.
Жінка молитовно склала руки і скрикнула:
— О господи Ісусе!
— Ану, без забобонів! — гримнув сержант.
Маркітантка сіла біля жінки і притягла до себе на коліна старшенького, що не опирався. Діти завжди заспокоюються, як і лякаються, без видимих причин. Вони мають якесь підсвідоме вірне чуття.
— Бідна ви моя чужиночко! Малятка у вас дуже милі, що правда, то правда. І зразу ж можна догадатися, скільки їм. Старшому — чотири, меншому — три. А ця сопуночка-сосунка така ненажера! Просто жах! Ти гляди, не з’їж свою матір! Слухайте, жіночко, не бійтеся нічого. Вам треба вступити до батальйону. Будете робити те, що я. Мене звуть Гусаркою. Це таке прізвисько. Але про мене, то краще нехай я буду Гусаркою, ніж "мамзель Дворога", як моя матір. Я маркітантка, розношу воду під час бою, коли кругом стріляють і вбивають. Чорт забирай! В нас нога майже однакова, я вам дам свої черевики. Я була в Парижі 10 серпня[8] і подавала пити самому Вестерману[9]. Ото був день! Я на власні очі бачила, як гільйотинували Людовіка XVI, Людовіка Капета, як тепер його звуть. Не хотілось йому помирати! Ну, ще б пак! Подумати тільки, — ще тринадцятого січня йому смажили каштани, і він сміявся в своїй сім’ї. Коли його силою поклали "на гойдалку", як у нас кажуть, на ньому не було ні верхнього одягу, ні черевиків — нічого, крім сорочки, пікейного жилета, штанів з сірого сукна та сірих шовкових панчіх. Я сама все це бачила… Карета, в якій його привезли, була зелена. Чуєте, ходімо з нами, в нашому батальйоні добрі хлопці. Ви будете маркітанткою номер другий. Я навчу вас, що робити. О! Це дуже просто. Дадуть вам манірку та дзвіночок і будете собі походжати в самісінькому вирі, у пеклі. Скрізь кулі, ядра, а ти йдеш та вигукуєш: "Хто хоче пити, хлоп’ята?" І нічого поганого в цьому нема. Я наливаю геть усім. Чому б ні? Білим, як і синім, хоч я сама синя. Ще й яка синя! Але пити я даю всім. Усіх поранених мучить спрага. Вмирають же всі однаково, хоч які в кого погляди. А перед смертю людям слід було б помиритися. Яке безглуздя — битись! Ходімо з нами. Якщо мене вб’ють, ви мене заступите. Ви не дивіться, що в мене такий вигляд, — я жінка добра, та й смілива до того. Не бійтесь нічого.
Коли маркітантка замовкла, жінка промимрила:
— Нашу сусідку звали Марі-Жанна, а нашу робітницю звали Марі-Клод.
Сержант Радуб тимчасом струнчив гренадера:
— Мовчав би ліпше! Ти перелякав жінку. При жінках не можна лаятися.
— Та ж справжня мука для чесної людини, — відповів гренадер, — слухати таких чудернацьких людей, у яких свекра покалічив сеньйор, діда заслав на галери кюре, батька повісив король і які, чорти б їх узяли, б’ються, бунтують, головами готові накласти за сеньйора, кюре та короля!
Сержант крикнув:
— Ану, тихо!
— Я замовкну, сержанте, — відказав гренадер, — але ж досадно, коли така гарна жінка, як оця, наражає свою голову на небезпеку заради прекрасних очей якогось попа.
— Гренадер, — сказав сержант, — тут не клуб секції Пік. Досить балаканини. — І обернувся до жінки:
— А де твій чоловік, жінко? Що він робить? Що з ним?
— З ним нічого, бо його вбили.
— Коли?
— Три дні тому.
— Хто?
— Не знаю.
— Як? Ти не знаєш, хто вбив твого чоловіка?
— Ні.
— Сині? Чи білі?
— Куля вбила.
— Три дні тому?
— Так.
— В якій стороні?
— Біля Ерне. Мій чоловік упав. От і все.
— А відколи твій чоловік помер, що ти робиш?
— Веду своїх малят.
— Куди?
— Куди очі дивляться.
— Де ти спиш?
— На землі.
— Що ти їси?
— Нічого.
Сержант, підсмикнувши вуса аж до носа, скорчив гримасу, що надала його обличчю войовничого виразу.
— Нічого?
— Ну, терен, торішню ожину, як де лишилась, паростки папороті.
— Так. Це все одно, що нічого.
Старший хлопець, здавалося, розумів, про що йдеться.
— Я хочу їсти, — сказав він.
Сержант витяг з кишені шматок солдатського хліба і простягнув матері. Мати розломила його надвоє і дала дітям. Малі жадібно заходилися жувати.
— А для себе не лишила, — пробурчав сержант.
— Бо не голодна, — сказав солдат.
— Бо мати, — мовив сержант.
Діти перестали їсти.
— Пити, — сказав один.
— Пити, — повторив другий.
— В цьому чортовому лісі і струмочка немає! — сказав сержант.
Маркітантка взяла мідну чарку, що висіла в неї на поясі поруч із дзвіночком, відкрутила кран манірки, що висіла в неї через плече, налила кілька крапель у чарку і піднесла її дітям до губ.
Старший трохи надпив і скривився.
Менший випив і виплюнув.
— Воно ж добре, — сказала маркітантка.
— Це що, горілка? — спитав сержант.
— Та ще й найкраща. Але мужики хіба розуміють?
І вона витерла свою чарку.
Сержант знову почав питати:
— Значить, тікаєш, молодице?
— Що ж поробиш!
— Отак, через поля, світ за очі?
— Біжу щосили, потім іду, потім падаю.
— Бідолашна! — сказала маркітантка.
— Люди б’ються, — пролепетала жінка. — Усюди кругом стріляють. Я не знаю, чого вони хочуть. Чоловіка мого вбили. Оце тільки я й зрозуміла.
Сержант стукнув об землю прикладом своєї рушниці й скрикнув:
— От проклята війна, чорти б її взяли!
Жінка продовжувала:
— Минулої ночі ми спали в дуплі.
— Усі четверо?
— Усі четверо.
— Спали?
— Спали.
— Значить, — сказав сержант, — спали стоячи?
І він повернувся до солдатів:
— Товариші, влізти в дупло висхлого старого дерева, — це все одно, що в піхви меча. Ну, та що поробиш! Не всім же бути парижанами, селюки до всього звикли.
— Спати в дуплі! — промовила маркітантка. — Та ще з трьома дітьми!
— І коли діти ревли, — продовжував сержант, — люди, які проходили мимо, певно, дивувались, — стоїть дерево і кричить: "Тату, мамо!"
— На щастя, тепер літо, — зітхнула жінка.
Вона опустила погляд; в її очах застиг покірливий подив перед злигоднями долі.
Солдати мовчки стояли навколо нещасної жінки.
Вдова, троє сиріт. Втікають самотні, всіма покинуті, а кругом, аж до горизонту, гримить війна. Мучать голод, спрага, нема ніякої їжі, крім трави, ніякої покрівлі, крім неба.
Сержант підійшов до жінки і подивився на немовля. Воно перестало ссати, тихо повернуло голову, подивилося гарними синіми очима на страшне, заросле рудим волоссям обличчя і всміхнулось.
Сержант випростався, по щоці в нього скотилася велика сльоза й заблищала на кінчику вуса, наче перлина.
Він підвищив голос:
— Товариші, із усього цього, на мою думку, виходить, що батальйон має стати батьком. Згода? Ми усиновимо цих трьох дітей.
— Хай живе Республіка! — крикнули гренадери.
— Вирішено, — сказав сержант.
І він простяг обидві руки над матір’ю й дітьми.
— От, — урочисто проказав він. — Тепер це діти батальйону Червоного Ковпака.
Маркітантка аж підскочила з радості.
— Три голови під одним ковпаком! — скрикнула вона.
Потім раптом зайшлася плачем, палко поцілувала бідолашну вдову і сказала їй:
— А ця мала, видно, пустунка!
— Хай живе Республіка! — повторили солдати.
А сержант сказав матері:
— Ходім, громадянко.
КНИГА ДРУГА
КОРВЕТ "КЛЕЙМОР"
1. АНГЛІЯ І ФРАНЦІЯ ПЕРЕМІШАЛИСЯ
Весною 1793 року, коли Францію з усіх сторін атакували вороги і трагічною втіхою було для неї падіння жірондистів[10], ось що відбувалося в архіпелазі Ламаншу.
Увечері 1 червня десь за годину до заходу сонця, на острові Джерсей, у маленькій пустинній бухті Боннюї готувався до відплиття один корвет; стояв туман, що було зручно для втечі, бо небезпечно для плавання. Це судно мало французький екіпаж, але належало до англійської флотилії, що стояла на східному кінці острова, немов охороняючи його. Англійською флотилією командував принц де-Ла Тур д’Овернь з роду Булонських герцогів, і це з його наказу мали вирядити корвет у невідкладній і спеціальній справі.
Цей корвет, зареєстрований у Трініті-Гауз[11] під назвою "Клеймор", на вигляд здавався вантажним кораблем, а насправді був військовим. Він скидався на важке й міцне торговельне судно, але цей вигляд був обманливим. Будуючи його, мали на увазі подвійну мету — хитрість і силу: коли є можливість, — обдурити, а якщо необхідно, — битися. Для завдання, яке він мав виконати цієї ночі, на середній палубі, замість вантажу, поставили тридцять каронад великого калібру. Ці тридцять каронад, — чи тому, що передбачали бурю, чи, вірніше, щоб надати кораблю мирного вигляду, були замасковані, — їх закріпили на місцях потрійними ланцюгами, причому дула впиралися в щільно закриті люки. Ззовні не було видно нічого, — на корвет ніби наділи маску. Звичайно військові корвети мають гармати тільки на верхній палубі. Але в цього, призначеного для раптових нападів та для засад, верхня палуба була порожня, і батарея містилась на середній палубі. "Клеймор" був корабель масивний і досить громіздкий, проте з добрим ходом. Він мав найміцніший в усьому англійському флоті корпус, і в бою був вартий цілого фрегата, хоч і мав замість бізань-щогли жердину із звичайним косим парусом. Руль в нього був незвичайної, вигадливої форми, з округлою, рідкісною на ті часи рамою, — виробом верфей Соутгемптона, ціною п’ятдесят фунтів стерлінгів.
Екіпаж "Клеймора" складався виключно з французів — офіцерів-емігрантів і матросів-дезертирів. Добирали їх дуже ретельно: кожен був добрим моряком, добрим солдатом і добрим роялістом. Вони були потрійними фанатиками, відданими кораблю, зброї і королю.
Крім екіпажу, на кораблі був іще півбатальйон морської піхоти на випадок, як виникне потреба висадити на берег десант.
Капітаном корвета "Клеймор" був кавалер ордена святого Людовіка, граф Буабертло, один з найкращих офіцерів колишнього королівського флоту, його помічником — шевальє де-Ла В’євіль, що командував тією ротою французької гвардії, в якій Гош[12] був сержантом, а лоцманом — найдосвідченіший із джєрсейських капітанів — Філіпп Гакуаль.
Ясно було, що цьому кораблю належало здійснити щось незвичайне.