Львів! Він ще побачить Львів, він іще живим потрапить до Львова. Я несповна розуму,— думає він,— я божевільний. Невже я загину десь між Львовом і Чернівцями?! Що за божевілля... Зусиллям волі він змушує себе думати про інше, знову закурює і втуплюється в обличчя ночі. В мене істерика, я звихнувся, надто багато курив, цілими ночами, цілими днями говорив, говорив замість того, щоб спати і їсти, тільки курив, як тут людині не звихнутись...
Треба щось з'їсти, думає він, щось випити. їжа й питво тримають тіло й душу вкупі. Це прокляте вічне куріння! Він починає вовтузитись біля ранця, напружено вдивляючись У темряву біля ніг, щоб знайти пряжку, потім нишпорить у ранці, де лежать упереміш — бутерброди, білизна, тютюн, цигарки і пляшка горілки, але тут відчуває, як свинцева, невблаганна втома просто закупорює його жили... він засинає... звісивши голову на груди, ліва нога біля чийогось обличчя, котрого він ніколи не бачив, права нога на чиїхось речах, а знесилені, тепер уже й брудні, руки лежать на відкритому ранці...
Прокидається він від того, що хтось наступає йому на руку. Відчувши раптовий біль, Лндреас розплющує очі: хтось, квапливо пробираючись повз нього, штовхнув його в спину й наступив на пальці. Вже розвиднілось, і він знов чує, як гучний голос бадьоро вимовляє назву станції, і за якусь мить до нього доходить, що це Дортмунд. Той солдат, що цілу ніч курив і бурмотів у нього за спиною, тут виходить; він пхається проходом, розштовхуючи всіх і лаючись,— отже, незнайомий з сірим обличчям — житель Дортмунда. Його сусід, на чиєму багажі спочивала права Андреасова нога, теж прокинувся й сидить навпочіпки у холодному проході, протираючи очі. Той, ліворуч, біля обличчя якого лежала ліва Андреасова нога,— ще спить. Дортмунд! Дівчата з паруючими бідончиками бігають по перону. Все, як завжди. Біля вагонів стоять жінки, плачуть; дівчата дозволяють себе цілувати, батьки... Звична картина, а все те, вчорашнє,— божевілля.
Але, тільки-но розплющивши очі, в глибині душі він зразу відчув: його "скоро" при ньому. Гачок глибоко засів у ньому, схопив і не відпускає. Це "скоро" спіймало його, як вудка, на якій він буде тільки борсатись, борсатись до того фатального місця десь між Львовом і Чернівцями...
Блискавично, в ту мільйонну частку секунди, коли Андреас прокидався зі сну, він повірив був, що те "скоро" щезне, як нічна маячня — наслідок нескінченних розмов і нескінченного куріння. Але слово те при ньому, тут, невблаганно близько...
Він випростується, помічає, що з напіввідкритого ранця видно сорочку, і запихає її назад. Сусід праворуч опустив вікно й простяг надвір кухоль: худа, стомлена дівчина наливає в нього каву. Гаряча кава пахне просто жахливо, від цього запаху Андреаса нудить — це запах казарми, солдатської кухні, яким просмерділась вся Європа... Невже цей сморід розповсюдиться по всьому світу. І все ж (як глибоко пустили в ньому коріння звички), усе ж він простягає через вікно й свій кухоль, щоб і йому налили кави, сірої, як уніформа. Він вловлює ледь чутний запах, що йде від дівчини: вона, видно, спить одягнена, ходить ночами від поїзда до поїзда і весь час тягає, тягає бідони з кавою.
Вона наскрізь просякла запахом цієї огидної кави. Мабуть, спить просто біля бідона з кавою, який увесь час стоїть на плиті, щоб кава завжди була тепла, спить уривками від одного до другого ешелону. У неї суха й сіра, як брудне молоко, шкіра, ріденьке й тьмяне темне волосся вибивається пасемцями з-під наколки, але очі лагідні й смутні, і коли вона нахиляється, щоб налити йому в кухоль кави, він зауважує, яка зворушлива в неї потилиця. Мила дівчина,— думає він,— усім вона здаватиметься бридкою, а насправді вона мила і гарна... в неї маленькі ніжні пальці... я міг би годинами дивитись, як вона наливає мені каву; якби в чашці була дірочка, вона змушена була б лити й лити, а я дивився б у її лагідні очі й на її зворушливу потилицю, а бадьорий голос з гучномовця хай би помовчав. Усі нещастя йдуть від цих бадьорих голосів. Саме вони свого часу оголосили війну, саме вони командують цією найогиднішою з усіх війною на вокзалах.
До біса всі бадьорі голоси!
Залізничник у червоному кашкеті покірно чекає, поки гучномовець оголосить свій вирок, потім поїзд рушить, кількома героями у ньому стане менше, кількома більше. Уже розвиднілося, але ще рано — щойно сьома година. Ніколи, вже ніколи в житті я не їхатиму через Дортмунд. Все-таки дивно, отаке місто, як Дортмунд, я ж не раз проїздив через нього, а ніколи в ньому не був. І ніколи в житті я не дізнаюсь уже, який на вигляд той Дортмунд, ніколи в житті не побачу цієї дівчини з кавником. Ніколи; скоро я помру, десь між Львовом і Чернівцями. Моє життя — це лише певна кількість кілометрів, шматок залізничної колії. Але все-таки дивно, адже лінія фронту не проходить між Львовом і Чернівцями, і партизанів там не так уже й багато, невже за одну ніч фронт посунувся так далеко, так неймовірно далеко? А що, коли війна зовсім несподівано закінчиться? І мир настане ще перед моїм "скоро"? Може ж статися щось катастрофічне? Може, ідол помре? Або його, нарешті, вколошкають? А може, росіяни розпочали генеральний наступ і змели весь наш фронт між Львовом і Чернівцями? І —капітуляція...
Ні, від долі не втечеш... Солдати вже попрокидалися й почали їсти, пити й базікати...
Він висовується у відчинене вікно й підставляє обличчя під удари холодного вранішнього вітру. А може, впитися, подумав він, випити цілу пляшку, тоді вже ні про що б не думалося, і я був би в безпеці щонайменше до Бреслау. Він нахиляється, рвучко розкриває ранець, але невидима рука не дає йому вхопитися за пляшку. Він бере бутерброд і починає спокійно й повільно жувати. Як дико, що на порозі смерті людина їсть. Скоро я помру, і все ж мушу ще їсти. Бутерброди з ковбасою, бутерброди, які роздають під час повітряних нальотів, які йому спакував його друг капелан, цілий пакунок щедро намазаних маслом скибок хліба, і найдикіше те, що вони йому смакують.
Спершись на вікно, він відкушує і спокійно жує, часом простягає руку вниз, де лежить відкритий ранець, щоб дістати ще один бутерброд. І запиває все це ковточками ледь теплої кави.
Прикро заглядати у вікна вбогих будиночків, де невільники саме лаштуються вирушати на свої фабрики. Будинок біля будинку, будинок біля будинку, і в кожному живуть люди, які страждають, сміються, люди, які їдять, і п'ють, і народжують нових людей, які завтра, може, теж загинуть; аж кишить від людей. Старі жінки й діти, чоловіки й солдати. Солдати стоять біля вікон, он один, а там іще один, і всі вони знають, що завтра-післязавтра їх знову заженуть в ешелони і відправлять у пекло...
— Гей, колего,— чути позаду хрипкий голос,— колего, зіграєш з нами партію?
Він злякано обертається і машинально відповідає:
— Зіграю!
І в ту ж мить бачить колоду карт у руці неголеного солдата, який, усміхаючись, дивиться на нього. Здається, я погодився, думає Андреас, потім киває і йде за Неголеним. Прохід зовсім спорожнів, а Неголений і ще один солдат перебралися зі своїми речами в тамбур. Високий блондин з лагідними рисами обличчя сидить навпочіпки й усміхається:
— Ну, що, знайшов ще одного?
— Ага,— хрипким голосом каже Неголений.
Скоро я помру, думає Андреас, сідаючи на ранець, який приволік із собою. Щоразу, як він ставить ранець на підлогу, сталева каска брязкає і, глянувши на каску, він раптом згадує, що забув автомат. Мій автомат, думає він, стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком. Він посміхається.
— Ну, й правильно,— каже Блондин,— забудь про свої гризоти, зіграй-но з нами.
Ці двоє зручно влаштувалися. Вони сидять, щоправда, під дверима, але двері забарикадовані, а ручка міцно обмотана дротом, і під ними наскладано цілу купу речей. Неголений, одягнений у справжню синю спецівку, дістає з кишені кусачки, витягає звідкись із-під речей моток дроту й починає ще раз обмотувати ним ручку.
— Ну, й правильно, друже,— озивається Блондин.— Пішли вони к бісу аж до Перемишля. Ти ж теж їдеш до Перемишля? Воно й видно,— додає він, коли Андреас киває.
Андреас незабаром помічає, що обидва вони п'яні, у Неголеного в ящику ціла батарея пляшок, і він час від часу пускає пляшку по колу. Спершу вони грають в очко. Поїзд гуркоче, за вікнами дедалі виднішає, й вони час від часу зупиняються на вокзалах, де лунають гучні бадьорі голоси і де їх немає. Поїзд то наповнюється, то порожніє, знову наповнюється і знову стає порожнім, а вони втрьох сидять у кутку й ріжуться в карти.
Часом на станціях хтось починає шалено грюкати знадвору в замкнені двері й лаятись, але вони тільки посміюються, і грають собі далі, і викидають порожні пляшки через вікно. Андреас зовсім не думає, як йому ходити. Це чудово, що азартні ігри такі прості, що зовсім не потребують думки, можна собі думати про щось інше.
...Пауль досі вже встав, а може, він і не спав взагалі. Якщо ще раз була тривога, то він і зовсім не лягав. А коли й спав, то лише кілька годин. О четвертій він був удома. А зараз десь близько десятої. Отже, до восьмої він спав, потім устав, умився, проказав молитву, помолився за мене. Він помолився за те, щоб я пізнав радість, щоб не зрікався людських радощів.
— Пас!—каже він. Чудово, просто кажеш "пас!" і можеш думати про щось своє.
...Потім Пауль пішов додому, розкришив недопалки, набив люльку, закурив, з'їв бутерброд "авіаційного нальоту" й знову пішов. Куди-небудь. Може, до дівчини, яка чекає позашлюбної дитини від солдата, може, до якоїсь із матерів або, може, на чорний ринок — купити трохи цигарок...
— Флеш,— каже Андреас.
Він знову виграє. У кишені вже ціла купа грошей.
— Тобі щастить, друже,— каже Неголений.— Пийте, хлопці! — знову пускає пляшку по колу й починає пітніти, а обличчя під маскою грубуватої веселості залишається сумним і задумливим. Тасує карти... Добре,— думає Андреас, що мені не треба здавати. Ще якусь хвилину можу не думати ні про кого, крім Пауля, який бреде зараз, стомлений і блідий, повз руїни і весь час молиться. Я на нього накричав, а кричати не можна ні на кого, навіть на унтер-офіцера...
— Трельяж,— каже він,— і ще "парочка" на додачу.— Він знову виграє.
Його партнери сміються, їм не йдеться про гроші, вони хочуть лише згаяти час.