Ще досить довго місіс Грейл дивилася на них із якоюсь дивною усмішкою.
— Так набагато краще, як ви вважаєте? — спитала вона, по паузі.
Я кивнув головою.
— Можливо, вас цікавить, звідки міс Ріордан так багато знає, якщо вона просто моя приятелька,— почав я.— Вона допитлива дівчина. Якісь факти добула сама. Я маю на увазі інформацію про те, хто ви і хто був власник намиста. Про дещо довідалася випадково. Учора ввечері вона проїжджала повз місце, де вбили Маріотта, помітила світло і спустилася туди.
— О! — вигукнула місіс Грейл, зробивши гримасу і швидко піднявши келих.— Навіть думати про це жахливо! Бідолаха Лін. Щоправда, він був неабиякий мерзотник. А втім, більшість моїх приятелів такі. Але ж померти отак жахливо!— Вона нервово стенула плечима, широко розкриті очі потемнішали.
— Щодо міс Ріордан ви можете не турбуватися. Вона даремно не базікатиме,— заспокоїв я.— Її батько довгий час був шефом поліції у вашому місті.
— Вона казала про це мені. Ви нічого не п'єте.
— П'ю. На свій лад.
— Але у компанії краще це робити однаково. Лін... містер Маріотт розказав вам, як напали на нас?
— Тільки те, що це сталося десь на півдорозі до Тракадеро. Але де саме — не пам'ятав. Троє чи четверо чоловіків.
Жінка нахилила золотаву блискучу голівку.
— Так. Але знаєте, пограбування було якесь дивне. Вони повернули одну обручку, досить коштовну.
— Маріотт казав про це.
— І ще. Я майже ніколи не надівала того намиста. Як-не-як, а, то музейна річ. Думаю, що у світі таких не багато — дуже рідкісний нефрит. Вони вхопилися за нього. Досі не можу збагнути, як вони дізналися, що це коштовна річ. А ви?
— Вони знали, що некоштовних ви не носите. Хто знав, скільки воно коштує?
Місіс Грейл замислилася. За нею приємно було спостерігати. Вона сиділа, так само недбало поклавши ногу на ногу.
— Гадаю, не так вже й мало людей.
— Але ж вони не знали, чи надінете ви намисто того вечора. Хто ж знав?
Вона знизала світло-блакитними плечима, і мені довелося зробити певне, зусилля, щоб очі не повилазили з очниць.
— Моя покоївка. Але в неї і раніше була така змога. До того ж я їй довіряю...
— Чому?
— Не знаю. Просто деяким людям віриш. Приміром, вам.
— А Маріотту?
Її йбличчя наче застигло, очі зробилися пильнішими.
— У чомусь — ні. А в чомусь — теж довіряла.
У неї була дуже гарна манера вести бесіду: спокійно, трохи зверхньо, але не грубо. Безумовно, вона вміла будувати фрази.
— Гаразд. Відкиньмо покоївку. А водій?
Місіс Грейл заперечливо похитала головою.
— Того вечора за кермом був Лін. Ми їхали його машиною. Здається, мого водія того дня не було. То був четвер, чи не так?
— Мене з вами не було. Маріотт казав, що це сталося за чотири чи п'ять днів до нашої бесіди. Коли це сталося у четвер, то відтоді минув уже тиждень.
— Справді, тоді був четвер.
Вона потяглася за моїм келихом, її пальці злегка торкнулися моїх. Вони були м'які й ніжні.
— У четвер Джордж вихідний.
Місіс Грейл налила у мій келих добрячу порцію шотландського віскі і додала кілька крапель содової. Тепер у келиху було саме те, що безліч чоловіків мріють пити усе життя, бо від того напою враз хмелієш і втрачаєш розум. Собі вона зробила таке саме.
— Лін назвав вам моє прізвище? — м'яко спитала вона, пильно дивлячись на мене.
— Ні, не схотів.
— Тоді, певно, він дещо дезорієнтував вас щодо часу. То що ж ми маємо? Покоївка і водій відпадають. Я маю на увазі, як можливі співучасники.
— Я їх не виключаю,— відповів я.
— Принаймні я намагаюся,— розсміялася вона.— Далі Ньютон— секретар. Він міг побачити намисто на мені, коли я виходила. Але воно опускається досить низько, а того вечора я наділа палантин з білої лисиці... Ні, думаю, він не міг його побачити.
— Б'юся об заклад, ви були схожі на мрію.
— Ви що? Трохи захмеліли?
— В мене репутація тверезої людини.
Вона відкинула голову і голосно засміялася. За все життя я зустрічав тільки чотири жінки, які вміли сміятися так, лишаючись при тому дуже вродливими. Місіс Грейл була однією з них.
— З Ньютоном усе гаразд,— сказав я.— Такі, як він, не зв'язуються з бандитами. Але це тільки моє припущення. Що ви можете сказати про лакея?
Вона трохи помовчала, щось згадуючи.
— Ні, він мене не бачив,
— Хтось просив вас надіти намисто?
Очі її знову потьмяніли.
— Вам не вдасться обдурити мене,— сказала вона.
Потім нахилилася і заходилася знову наповнювати мого келиха, хоч він ще не спорожнів. Я вивчав витончені лінії її стрункої шиї.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки, тоді я промовив:
— Розкажіть усе в деталях. Лише тоді я зможу вам щось сказати.
Вона підсмикнула рукав сукні й подивилася на годинника.
— Я мала бути...
— Хай він почекає.
Очі їй спалахнули. Така вона мені ще більше подобалася.
— Ви хочете, щоб я була відвертішою, ніж треба,—мовила вона.
— Щодо мене, то "більш ніж треба" — не існує. Розкажіть усе про той вечір або накажіть, щоб мене витурили за двері. Або те, або інше. Вирішуйте.
— Вам краще сісти поруч.
— Я про це думаю вже давно. Або, кажучи правду, відтоді, як ви поклали ногу на ногу.
— Ці кляті сукні завжди підстрибують аж до самісінької шиї,— проспівала вона, обсмикуючи сукню.
Я сів поруч на жовту шкіряну канапу.
— А чи не занадто ви спритний? — повільно спитала вона.
Я нічого не відповів.
— І часто ви отак сидите з жінками? — вела вона далі, скоса позираючи на мене.
— Майже ніколи. У вільний час я справжній тібетський чернець.
— А вільного часу у вас зовсім немає, хіба ні?
— Авжеж. Давайте спробуємо зосередитися. Те, що лишилось у наших головах... в моїй голові, краще націльмо на розв'язання однієї проблеми. Скільки ви збираєтесь заплатити мені?
— Оце й справді проблема. Я думала, ви хочете допомогти повернути мені намисто. Хоча б спробуєте.
— Я завжди працюю по-своєму. По-перше, намисто.— Я зробив великий ковток, і віски шибнуло мені в голову так, що я почав хапати повітря.— По-друге: я хочу розслідувати вбивство.
— Але між ними немає нічого спільного. Я маю на увазі, що вбивство — справа поліції, хіба ні?
— Аби не одна обставина. Бідолаха заплатив мені сотню доларів за те, щоб я охороняв його. А я зваляв дурня і тепер почуваю свою провину. Це навіть може примусити мене заплакати. Заплакати?
— Краще випийте.
Уже вкотре вона налила нам випити. Здавалося, що ця рідина впливає на неї так само, як вода на кам'яну греблю.
— Ну то що ми маємо? — спитав я, намагаючись не розплескати віски.— Це не покоївка, не водій, не лакей, не секретар. Давайте далі. Як вас грабували? У вашій оповіді неодмінно будуть такі деталі, яких бракувало у версії Маріотта.
Жінка нахилилась уперед, сперлася підборіддям на долоню. Вона нічого не відповіла, але враз стала серйозною.
— Ми поїхали на вечірку у Брентвуд-Хейтс, а потім Лін запропонував заїхати до Тракадеро. Трохи випити і потанцювати. Так ми і зробили. Але на бульварі Сан-Сет було багато пилюки. Там велися якісь роботи. Тому по дорозі назад Лін поїхав по Санта-Моніці, минули обшарпаний готель "Індіо". Я звернула на нього увагу зовсім випадково: напроти був пивний бар, біля якого стояла машина.
— Тільки одна машина біля пивного бару?
— Так, лише одна. Якийсь дуже зачуханий та сумнівний бар. Коли ми проїхали, та машина рушила за нами, але я не звернула на неї уваги. Чого б це? За кілька кварталів до перехрестя Санта-Моніки з бульваром Аргуелло Лін запропонував їхати іншою дорогою і звернув на якусь фешенебельну вулицю. Невдовзі нас наздогнала якась машина, на повному ходу пролетіла повз нас і мало не врізалася в огорожу. Раптом зупинилась і подалася назад. З неї вийшов чоловік у пальті, шарфі та низько насунутому капелюсі. Я вирішила, що він ішов до нас, щоб вибачитись. Мою увагу привернув білий шарф. Більш я нічого не роздивилася, крім того, що він худий та високий. Коли чоловік наблизився...— пізніше я пригадала, що він ішов так, щоб не потрапити у світло наших фар...
— Звісно. Ніхто не любить, коли на нього світять фарами. Чи не хочете випити? Зараз моя черга пригощати.
Місіс Грейл сиділа, нахилившись. Гарні вигнуті брови, без натяку на фарбу, зійшлися у роздумі над переніссям. Я подав їй келих.
— Цей тип підійшов до дверцят, де сидів Лін, смикнув шарфа, закриваючи обличчя аж до очей, і ми побачили в його руці пістолет, націлений прямо у нас. Він сказав; "Пограбування. Сидіть тихо, інакше — капець!" З іншого боку до машини підійшов ще один.
— Біверлі-Хілс — це чотири квадратні милі з найкращими поліцейськими силами у всій Каліфорнії,— підсумував я.
— Але все це сталося саме там,— відказала вона і пересмикнула плечима.— Вони звеліли мені зняти прикраси і віддати їм сумочку. Все це казав чоловік у шарфі. Той, що стояв з мого боку, взагалі не промовив жодного слова. Я передала прикраси через Ліна. Невдовзі грабіжник повернув одну мою обручку і сумочку. Він попередив, щоб ми не поспішали повідомляти поліцію і страхову компанію, бо має намір запропонувати нам свої послуги. І додав, що їм набагато зручніше працювати прямо з клієнтами і мати свої проценти. Здавалося, він зовсім не поспішає. Потім він ще казав, що вони могли б працювати разом із страховими агентами, але тоді їм довелося б ділитися й з ними. Загалом, він розмовляв як освічена людина.
— Може, то був піжон Едді8, якого турнули з Чікаго,— підказав я.
Вона лише знизала плечима, помовчала, а тоді повела далі.
— Вони поїхали. Ми повернулися додому, але я наказала Ліну про все мовчати. Наступного дня мені зателефонували. У нас вдома два телефони. Один — із паралельним апаратом, а другий, той, що у моїй спальні, окремий. Так от, телефонували по моєму особистому. Звісно, його не зареєстровано.
— Номер такого телефону можна купити за кілька доларів,— сказав я.— Таке робиться дуже часто. Тому деякі кінозірки міняють номери своїх телефонів майже щомісяця.
— Я сказала тому, хто телефонував, щоб він зв'язався з Ліном, як із моїм посередником, і додала, що коли вони поводитимуться розумно, ми дійдемо згоди. Він погодився, і відтоді, певне, вони якийсь час стежили за нами. Згодом, як ви знаєте, ми зійшлися на восьми тисячах доларів.
— Чи зможете ви впізнати когось із них?
— Звісно, ні.
— Ренделл усе це знає?
— Аякже. Невже ми й далі будемо розмовляти про це? Мені вже набридло,— промовила вона, чарівно всміхнувшись до мене.
— Він якось прокоментував це?
— Можливо,— позіхнула вона,— але я не пам'ятаю.
Я сидів, тримаючи у руках порожній келих, і міркував.