На засмальцьованій поверхні бюро стояв годинник, що коштував шістдесят дев'ять центів. Він цокотів так, що, здавалося, стіни дзвеніли. Над ним висіло дзеркало, в якому відбивалося обличчя жінки, але дуже спотворене. Скриня, звідки вона витягала фотографії, все ще була відчинена.
— Доброго дня, місіс Флоріан,— привітався я.— Ви, бува, не захворіли?
Вона з певним зусиллям закрила рота, заворушила губами, трохи висунула язика і облизнула їх. Потім заходилася рухати щелепами. Невдовзі до мене долинув її голос, немов зі старої заграної платівки. По її очах я зрозумів, що вона впізнала мене, але не рада цьому.
— Спіймали його?
— Лося?
— А кого ж!
— Ще ні. Але сподіваюсь, що це буде скоро.
Місіс Флоріан заплющила, тоді знов розплющила очі і закліпала ними, немов хотіла позбутися якоїсь плівки, що заважала дивитися.
— Треба замикати двері,— сказав я.— Він може повернутися,
— Ви що ж думаєте, що я боюся Лося?
— Коли ми з вами вчора розмовляли, ви поводилися так, наче боїтесь.
Вона обмірковувала мої слова. Для неї це було дуже важко.
— Випити є?
— Ні, сьогодні нема, місіс Флоріан. З грошима скрутно.
— Не бреши, джин дешевий.
— Може, згодом сходжу й куплю. Отже, ви не боїтесь Лося?
— Чого мені його боятися?
— Добре. Не боїтесь. А чого ви боїтесь?
Щось в її очах на мить спалахнуло, а потім знову згасло.
— Киньте! У мене від фараонів усе свербить.
Я нічого не відповів, сперся на одвірок і витяг сигарету. Якийсь час пробував дотягнутися затиснутою у зубах сигаретою до носа. Не так це вже й легко, як здається.
— Фараони,— повільно вела місіс Флоріан, ніби розмовляючи сама до себе,— ніколи не спіймають цього хлопця. Він не дурний, в нього є і гроші, і друзі. Ти даремно марнуєш час, фараоне.
— Такий вже порядок,— відповів я,— Хоча Лось чинив із метою самозахисту. Де він може бути?
Вона гмикнула і витерла куточок рота ковдрою.
— Диви, вже підлизуватися почав,— сказала вона.— Знаю я ваші фараонські витівки. Ви, певно, думаєте, що дуже розумні! Ви, фараони! Хочеш щось винюхати.
— Мені сподобався Лось,— відказав я.
В її очах знову спалахнула зацікавленість.
— Ти його знаєш.
— Я вчора був із ним. Коли він застрелив нігера. На Центральній авеню.
Жінка широко роззявила рота і захлинулася різким сухим сміхом. Вона сміялася так, що з очей потекли сльози.
— Здоровий, сильний хлопець, але дуже м'якосердий. Будь-що хоче знайти свою Вельму.
Місіс Флоріан заплющила очі.
— Я думала, її розшукують родичі,— сказала вона.
— Вони теж. Але ж ви сказали, що вона померла. Де це сталося?
— У Делхарті, штат Техас. Застудилася, не вилікувалася як слід. А простуда перейшла у туберкульоз, і вона померла.
— Ви там були?
— Дідька лисого! Ні. Чула.
— Від кого?
— Один із танцюристів розповів. Прізвища зараз не пригадаю. Але, можливо, добрячий ковток джину допоможе згадати. У мене всередині все спеклося, як у Сахарі.
"Без сумніву, з обличчя видно",— подумав я, але вголос нічого не сказав.
— Ще одне запитання,— промовив я,— і, може, тоді я піду пошукаю чогось випити. Цілком випадково я ознайомився з правом на володіння цим будинком.
Жінка застигла під ковдрою, мов задерев'яніла. Навіть повіками не рухала над напіввідкритими очима, і затамувала подих.
— На ваш будинок існує солідна боргова заставна, що перевищує значну вартість усього майна разом із будинком. Закладна належить людині на ім'я Ліндсей Маріотт...
Вона швидко закліпала очима. Ніщо на її обличчі більш не ворухнулося. Потім жінка знов утупилася у стелю.
— Колись я працювала у нього,— нарешті сказала вона.— Була служницею у їхній родині. Він — добра людина, тому клопочеться про мене.
Я витягнув з рота незапалену сигарету і почав безцільно роздивлятися її, потім знову затис у зубах.
— Вчора удень, через кілька годин після того, як ми з вами бачилися, містер Маріотт зателефонував до мене у контору і запропонував роботу.
— Яку роботу? — хрипко спитала вона.
Я тільки знизав плечима.
— Не можу сказати. Секрет. Учора ввечері ми зустрілися.
— А ти розумний, сучий сину,— повільно проказала вона і ворухнула рукою під ковдрою.
Я мовчки дивився на неї.
— Фараон-розумник! — презирливо кинула жінка.
Я стояв, спершись плечем на одвірок, і торкався його долонею. Двері були слизькі. Мені закортіло помити руку.
— Ну що ж, оце все, що я хотів вам сказати,— промовив я.— Цікаво, чи є тут якийсь зв'язок. Можливо, що немає. Просто збіг обставин. Але здається мені, тут щось є.
— Фараон-розумник! — повторила вона.— Скоріше не фараон, а такий собі дешевий приватний шпигун.
— Саме так,— погодився я.— До побачення місіс Флоріан, На все добре... До речі, думаю завтра вранці ви не одержите замовного листа.
Вона різко відкинула ковдру і сіла на ліжку. Очі в неї аж світились. У правій руці було затиснуто маленького пістолета. Це був старий потертий "Бенкер-спешіал", але зовні зовсім справний.
— Ану, кажи! — просичала вона.— Кажи швидше!
Я подивився на револьвер, а револьвер дивився на мене. Не дуже упевнено, правда, тому що рука, яка його тримала, чим далі, тим більш тремтіла. Але очі горіли, як і раніш. У куточках рота з'явилися бульбашки слини.
— Ми б могли працювати разом,— сказав я.
Нижня щелепа і револьвер опустилися одночасно. Я стояв за кілька дюймів од дверей, і поки револьвер дивився у підлогу, вислизнув у них і швидко побіг коридором.
— Подумайте про це! — гукнув я.
У відповідь не почув жодного звуку.
Проминув хол та вітальню і вийшов з будинку. Поки простував доріжкою, мене не покидало дивне, не дуже приємне почуття. М'язи на спині напружилися, хоч нічого не сталося.
Я неквапом вийшов на вулицю, сів у машину і поїхав.
Був останній день березня, але спека стояла, як улітку. Мені навіть захотілося зняти пальто.
Коли під'їхав до 77-ї поліцейської дільниці, двоє копів поралися біля патрульної машини, що стояла якраз напроти. Я пройшов крізь двері-млинок і спитав у чергового лейтенанта, що сидів за бар'єром, переглядаючи список арештованих, чи в себе лейтенант Налті. Той відповів, що цілком ймовірно, і спитав, чи я друг Налті. Я запевнив, що саме так. "Гаразд,— сказав він,— тоді йдіть до нього".
Я піднявся вибитими сходами, пройшов коридором і постукав у двері кабінету. Почувши голос, відчинив двері й зайшов до кімнати.
Налті сидів на одному стільці, поклавши ноги на другий. Він колупався у зубах і уважно роздивлявся великого пальця на лівій руці, яку тримав перед собою. Як на мене, з пальцем було все гаразд, але Налті похмуро втупився в нього, ніби бачив там щось страшне.
Потім лейтенант опустив руку і втупився в мене. На ньому був темно-сірий костюм. На столі лежав недопалок сигари, чекаючи, коли Налті облишить колупатися в зубах і візьметься за нього.
Я вибрав стільця з подвійним м'яким сидінням, сів і встромив у рота сигарету.
— Ти,— сказав Налті і подивився на зубочистку, щоб побачити, наскільки він її згриз.
— Ну що? Пощастило?
— Маєш на увазі Лося? Я ним більше не займаюся.
— А хто ж?
— Ніхто. І навіщо? Цей тип злиняв. Ми сповістили про нього по телетайпу, передали опис і прикмети. Він, певно, вже давно у Мексіці.
— А що він такого накоїв? Убив нігера. Гадаю, що це можна кваліфікувати тільки як провину — і все,— сказав я.
— Усе ще цікавишся? І не набридло? Я думав, ти працюєш.— Його безбарвні очі ковзнули по моєму обличчю.
— У мене була робота вчора увечері, але вона скінчилася. Фотокартка дівчини у костюмі П'єро ще у тебе?
Він понишпорив на столі, нарешті знайшов її під прес-пап'є і подав мені. Я глянув на дівоче обличчя. Воно й справді було привабливе.
— Вона,— сказав я.— Якщо фото не потрібне для досьє, я заберу його.
— Звісно, воно мало бути у досьє,— погодився Налті.— Я просто забув про нього. Ну що ж, ховай у капелюха. Бо досьє вже здав.
Я поклав фотокартку у внутрішню кишеню й підвівся.
— Ну оце й усе,— безжурно промовив я.
— Але тут щось тхне,— похмуро пробурмотів Налті.
Я глянув на недопалок сигари, що лежав на столі. Налті простежив за моїм поглядом, кинув зубочистку на підлогу і затис сигару у зубах.
— Я мав на оці не сигару.
— Розумію, це твоє передчуття, коли раптом я щось узнаю, то неодмінно сповіщу тебе.
— Усяке може статися. А зараз мені потрібен тайм-аут,— сказав Налті.
— Той, хто так тяжко працює, заслуговує на відпочинок.
Налті запалив сірника, черкнувши ним по нігтю великого пальця, і дуже зрадів, що йому це вдалося з першого разу. Потім розкурив сигару і глибоко затягнувся.
— Я пожартував,— сказав я і вийшов з кабінету.
У холі й усьому будинку було тихо. Я спустився вниз. Перед будинком, як і раніше, ті самі копи копирсалися у машині. Я поїхав до бульвару Голлівуд.
Ледве переступивши поріг свого кабінету, почув телефонний дзвінок.
— Слухаю,— сказав я.
— Я розмовляю з містером Філіппом Марлоу?
— Так, це я.
— Вам телефонують з вілли місіс Левін Локрідж Грейл. Місіс Грейл хотіла, щоб ви приїхали до неї, коли вам зручно.
— Куди?
— Бей-Сіті, Астер-Драй, вісімсот — шістдесят два. Чи я можу передати, що ви прибудете протягом години?
— Ви містер Грейл?
— Ні, сер, я — секретар.
— Коли почуєте дзвінок у двері, знайте — то я.
Розділ 18
Астер-Драй розташовано поряд з океаном. І хоча звідти океан не видно, повітря насичене його подихом. Шосе плавно повертає уздовж підніжжя пагорба і прямує далі. Астер-Драй — наче демаркаційна лінія: з одного боку, у пологій частині,— звичайні будинки, а з другого, там де каньйон,— розкішні вілли, оточені стінами у двадцять футів заввишки із суцільно металевими воротами та фігурними кованими хвіртками. За огорожами, якщо вам пощастить туди потрапити, ліхтарі денного освітлення — зовсім безшумні, бо містяться у спеціальних контейнерах. Їх можуть дозволити придбати собі тільки представники вищого стану.
У напіввідчинених воротах стояв чоловік, досить дивно вдягнений: у темно-синій косоворотці, чорних, блискучих чоботях та широких галіфе. Приємний зовні хлопець, чорнявий, кремезний. Високий кашкет насунуто на самого лоба, так що очей не видно. У куточку рота ледь трималася сигарета. Хлопець трохи нахилив голову, щоб сигарета не випала, і пихкав одними губами. Певно, не любив видихати дим через ніс. На одній руці була тонка чорна рукавичка, друга — гола. На третьому пальці виблискував масивний перстень.
Номера будинку я ніде не побачив, але це мав бути 862.