Цей розумний вчинок заклав підвалини його багатства, нажитого під час голоду – справжнього чи штучно створеного, – коли ціни на хліб у Парижі неймовірно зросли. Люди билися біля дверей пекарень, а дехто тим часом тихцем скуповував у бакалійників макарони. За той рік громадянин Горіо нажив маєток, що дозволив йому згодом розгорнути торгівлю так широко, як це дозволяє великий капітал. З ним сталося те, що трапляється з усіма не дуже здібними людьми. Його сірість урятувала йому життя. До того ж про його багатство дізналися тільки тоді, коли воно вже не становило небезпеки, йому не заздрили. Хлібна торгівля, здавалося, поглинула весь його розум. Горіо не мав собі рівні, коли йшлося про хліб, про борошно, про висівки, про те, щоб визначити їхню якість, походження, зберігати їх, передбачити ціни, вгадати, чи буде врожай, чи недорід, дешево купити зерно, запастися ним у Сіцілії чи на Україні. Дивлячись, як він веде свої справи, тлумачить закони експорту та імпорту зерна, вивчає їх зміст, помічає хиби, – можна було подумати, що він важить на пост міністра. Терплячий, діяльний, енергійний, наполегливий, швидкий у ділі, він орлиним зором все схоплював, усьому запобігав, усе передбачав, усе знав і все приховував: дипломат – у задумах, солдат – у поході. Але поза своїм ділом, вийшовши із простої і темної крамнички, на порозі якої він у вільні години стояв, спершись на одвірок, Горіо ставав тупим, неотесаним ремісником, людиною, не здатною зрозуміти ніякого логічного доказу, нечутливою до всіх духовних утіх, людиною, що засинає в театрі. Це був один із паризьких Долібанів, сильних тільки своєю тупістю. Майже всі люди такої вдачі схожі між собою. Але майже в усіх ви знайдете в серці якесь високе почуття. Два могутніх почуття сповнювали серце вермішельника, поглинувши все його душевне тепло, як хлібна торгівля поглинула його розум. Дружина Горіо, єдина дочка багатого фермера з Брі, була об’єктом його безмірної любові, якогось релігійного обожування. Горіо схилявся перед цим тендітним, але сильним духом, чутливим і прекрасним створінням, таким протилежним його власній природі. Якщо в людському серці є якесь природжене почуття, то хіба це не гордість – бути опорою слабшій істоті? Додайте до цього ще й кохання – цю палку вдячність щирих сердець до джерела своїх утіх, – і ви зрозумієте багато своєрідних явищ у духовному житті людей. Після семи років безхмарного щастя Горіо, на превелике лихо, втратив дружину; вона вже починала впливати на нього і поза сферою почуттів, можливо, їй пощастило б розвинути цю закоснілу натуру, збудивши в чоловікові розуміння світу і життя. По смерті дружини його ніжність до дітей перейшла розумні межі. Він переніс свою любов до дружини на дочок, які спочатку задовольняли цілком усі його батьківські почуття. Купці й фермери, намагаючись видати за нього своїх дочок, робили йому вельми вигідні пропозиції, але Горіо волів лишатися вдівцем. Його тесть, єдина людина, до якої він щиро горнувся, запевняв, ніби Горіо поклявся зберегти вірність своїй дружині навіть після її смерті. Торговці Хлібного ринку неспроможні були зрозуміти цього шляхетного безглуздя, сміялися з нього й нагородили Горіо якимсь глузливим прізвиськом. Та коли один із них, щедро покропивши торговельну угоду, зважився кинути його у вічі Горіо, то дістав од вермішельника такого стусана в плече, що стрімголов відлетів до тумби на розі вулиці Облен. Безмежна відданість, боязка й ніжна любов Горіо до своїх дочок стала настільки відома всім, що якось один із конкурентів, бажаючи спровадити його з ринку, щоб самому набивати ціну, сказав, ніби Дельфіну тільки-но збив кабріолет. Вермішельник пополотнів і негайно покинув ринок. Фальшива тривога викликала в ньому стільки суперечливих почуттів, що він кілька днів нездужав. На цього чоловіка він не опустив свого смертоносного кулака, але в критичних для того обставинах вигнав його з ринку, примусивши оголосити себе банкрутом.
– Виховував він своїх дочок, певна річ, нерозумно. Маючи понад шістдесят тисяч франків річного прибутку і не витрачаючи на власні потреби й тисячі двохсот франків, він вбачав своє щастя в тому, щоб задовольняти примхи дочок: найкращим учителям доручив розвивати в них таланти, необхідні добре вихованим дівчатам; найняв їм компаньйонку, – на щастя, це була жінка розумна й не позбавлена смаку; дочки їздили верхи, мали власний виїзд – одне слово, жили, мов коханки багатого старого вельможі. Досить їм було висловити якесь бажання, – і батько спішив його виконати, скільки б то не коштувало. За всі щедроти він просив тільки ласки. Вважаючи своїх дочок за ангелів, Горіо ставив їх, звичайно, вище за себе. Бідолаха любив навіть той біль, який походив від них. Коли дочки стали на порі, він дав їм волю вибирати собі чоловіків до власної любості; кожній призначив на посаг половину свого майна. За красунею Анастазі впадав граф де Ресто, і вона, схиляючись перед аристократією, покинула батьківський дім, щоб поринути у вищий світ. Дельфіна полюбляла гроші і тому вийшла за Нусінгена, банкіра, німця з походження, що дістав баронство від Священної Римської імперії. Горіо лишився вермішельником. Дочки й зяті незабаром стали соромитися його торгівлі, хоч у ній було все його життя. П’ять років умовляли вони старого покинути справи, і нарешті він погодився жити на гроші, виручені від продажу підприємства, й на заощадження останніх років; цей капітал, на думку пані Воке, в якої тоді оселився Горіо, мав давати йому вісім чи десять тисяч ліврів щороку. Він пішов жити в цей пансіон з розпачу, коли побачив, що зяті забороняють дочкам не тільки взяти його до себе, але й приймати відкрито.
Такі були відомості про батька Горіо, що їх дав пан Мюре, який купив підприємство вермішельника. Отже, припущення, які Растіньяк чув з уст герцогині де Ланже, підтвердилися. На цьому ми закінчуємо вступ, що передує невідомій, але жахливій трагедії паризького життя.
В кінці першого грудневого тижня Растіньяк одержав два листи – від матері і від старшої сестри Лори. Знайомий почерк викликав у нього трепет радості й страху. Два тоненькі аркушики несли життя або смерть його надіям. Коли він пригадував убозтво своїх рідних, його проймав якийсь страх, однак він був певний у найщирішій їхній любові і не завагався б виссати з них усе до останньої краплі крові. Мати писала йому:
"Любий сину!
– Посилаю тобі те, що ти просив. Використай ці гроші розважливо; я не змогла б, навіть заради твого порятунку, добути ще раз таку значну суму, не сказавши про все твоєму батькові, бо це порушило б злагоду в нашій сім’ї. Щоб дістати стільки грошей ще раз, довелося б заставити наш маєток. Я не можу судити про твої плани, бо не знаю їх, але які ж вони, якщо ти боїшся мені їх довірити? Тобі не треба було б писати цілі томи пояснень – матері досить одного слова, і це слово розвіяло б мою тривогу. Не хочу приховувати від тебе, що твій лист справив на мене тяжке враження. Любий сину, що ж примусило тебе збудити в моєму серці такі побоювання? Напевне, ти дуже страждав, писавши мені, бо я тяжко страждала, читаючи листа. На який шлях ти хочеш ступити? Чи не буде твоє життя й щастя зв’язане з потребою вдавати з себе не того, ким ти є насправді, бувати у колі таких людей, де треба витрачати великі гроші, яких у тебе немає, і час, такий дорогоцінний для твого навчання? Любий мій Ежене, повір материнському серцю, криві шляхи не ведуть до великої мети. Терпіння й покора – такі мають бути чесноти юнака у твоєму становищі. Я тобі не дорікаю, я не хотіла б додати гіркоти до нашого подарунку. Мої слова – слова матері, так само довірливої, як і передбачливої. Якщо ти знаєш свої обов’язки, то я, твоя мати, знаю, яке в тебе серце й прекрасні наміри. Отже, я можу без остраху сказати тобі: вперед, любий мій! Іди! Я тремчу за тебе, бо я мати, але кожен твій крок ми з ніжністю супроводжуватимемо побажаннями й благословенням. Будь обережний, любий хлопчику. Ти повинен бути розважливий, як доросла людина, бо доля п’ятьох дорогих для тебе людей залежить від тебе. Так, усі наші надії в тобі, а твоє щастя – наше щастя. Всі ми молили бога, щоб він допоміг тобі у твоїх починаннях. Твоя тітка Марсійяк при цьому виявила нечувану доброту: вона зрозуміла навіть те, що ти писав про свої рукавички. "Авжеж, у мене слабість до старшого племінника", – сказала вона весело. Ежене, щиро люби свою тітку! Про те, що вона для тебе зробила, я розповім тобі тільки тоді, коли ти доб’єшся успіху, бо інакше її гроші пектимуть тобі руки. Ви, діти, не розумієте, що значить пожертвувати пам’ятними речами. Та чого не зробиш заради вас! Тітонька доручає мені переказати тобі, що цілує тебе в чоло і хотіла б передати тобі з цим поцілунком здатність бути завжди щасливим. Ця прекрасна, добра жінка сама написала б тобі, якби не хірагра. Батько твій здоровий. Врожай нинішнього 1819 року перевершує наші сподівання. До побачення, любий мій, про твоїх сестер не пишу, бо тобі пише Лора. Я полишаю їй втіху побазікати про дрібнички нашого сімейного життя. Дай боже тобі успіху! О так, мій Ежене, добийся успіху, бо ти завдав мені такого пекучого смутку, що вдруге пережити його я не зможу. Я відчула, що значить бути бідною, коли так хочеться дати багатство своїй дитині. Ну, прощай. Не залишай нас без вістей і прийми поцілунок, що його посилає тобі
твоя мати".
– Дочитуючи листа, Ежен заплакав, йому не виходив із пам’яті Горіо, який сплющував свою срібну чашку, щоб продати її й оплатити доччин вексель. "Твоя мати теж "сплющила" і продала свої коштовності, – сказав він сам до себе. – І тітка, напевне, плакала, продаючи свої фамільні реліквії. Яке ж ти маєш право засуджувати Анастазі? Ти заради свого егоїстичного майбутнього зробив те саме, що вона зробила заради свого коханця. Хто ж із вас кращий – ти чи вона?" Студент відчував нестерпну муку. Він хотів зректися світського життя, не брати цих грошей. Він переживав ті благородні й прекрасні потаємні докори сумління, що їх рідко коли вміють оцінити люди, судячи собі подібних, докори, заради яких небесні ангели часто прощають злочинця, засудженого земним правосуддям. Растіньяк розгорнув сестриного листа, і від чарівних простодушних зворотів її мови у нього полегшало на серці.
"Любий брате!
– Твій лист надійшов саме вчасно.