Девід знав, звідки в нього таке відчуття. Для нього час був наче спресований, попереду — прозаїчна дійсність, довга дорога до Парижа, де він має бути рівно через добу. Можливо, геніальність старого виявилась саме в тому, що він пішов за покликом серця, залишив місто й переселився в цю таємничу глушину, цей зелений край древніх кельтів, який став для нього життєдайним джерелом. Щастить старому: зберіг чутливість, залишаючись водночас глибоко аморальним, завдяки своїй славі придбав цей останній в його житті затишний куточок і стриману жіночу прихильність. Девід оглянувся: Бреслі спав як убитий. Ніщо не заважало Девідові розглядати дівчат скільки завгодно, і вони, мабуть, були свідомі цього. Лежали мовчки, не бажаючи бентежити його: щоб розмовляти, треба було повернутися до нього обличчям. Водночас це було і їхньою таємною перевагою. Тепер він відчував, як у ньому зароджується потяг до насильства, зовсім не притаманного його натурі, їхня беззахисність, в якій крилися і ніжність, і звабливість, глибоко схвилювала його.
Девід встав, одягнувся. Він розповість про це Бет, бо рано чи пізно він розказував їй все. Але не раніше, ніж вони пересплять разом.
Додому повільно йшли лісом, але дівчатам заманулося вибрати іншу дорогу, щоб показати йому мальовничі, порослі чагарником залишки колишньої ферми та ще й нарвати ожини для традиційного англійського пирога з ожиною та яблуками. Старий заявив, що терпіти не може цього "чортовиння", проте обрав роль добродушного буркуна і навіть допомагав, пригинаючи своїм ціпком високі гілки. Хвилин п'ятнадцять усі троє захоплено, мов діти, рвали ожину. Девіда знову охопив сумний настрій — йому вже не доведеться їсти цього пирога. Однак він помилився; повернувшись додому, дівчата відразу пішли до кухні й взялися до роботи. Миша місила тісто, Ен готувала начинку. Лише заради нього, сказали вони, ніби пропонуючи Девіду винагороду за те, що змусили його ніяковіти. Він був зворушений.
Після збирання ожини частину дороги Девід ішов поруч з Мишею. Її подруга й Бреслі трималися позаду. Миша несподівано притихла, ніби знала, що Химера вже встигла щось розповісти Девідові. Він відчував, що дівчині хочеться поговорити з ним і водночас вона боїться сказати більше, ніж треба. Розмовляли про Королівський коледж, про те, чому вона залишила його, але бесіда не виходила за межі загального. Очевидно дівчину пригнічували всі оті таланти, що зібралися в одному коледжі, непокоїли їхні досягнення, одне слово — сама у всьому винна. На мить перед ним відкрилася зовсім інша дівчина — нервова, надзвичайно самокритична й надміру сумлінна. Про це свідчила й та її робота, яку він бачив. Миша побоювалась, аби Девід не подумав, що її надто хвилює власна кар'єра: принаймні не хотіла надокучати йому розмовами на цю тему. Заговорили про художню освіту взагалі. Таким чином, Девід дістав попередження, що сама по собі Миша зовсім інша й розкусити її без такого каталізатора, як Химера, набагато важче. Вона навіть зупинилася й, обернувшись, стала чекати, поки Бреслі та його супутниця наздоженуть їх. Девід був майже певен, що це робилося не заради старого та його ревнощів. Просто розмова вийшла не зовсім вдалою. Однак від цього дівчина в його очах не стала менш привабливою.
Навряд чи ще щось в такій мірі відбивало Девідів настрій, як очікування телеграми від Бет. Прикидатися не було сенсу. Він таки сподівався — не погіршення етапу Сенді, звісно, а того, що якась інша причина затримав від'їзд Бет до Парижа. Вони навіть передбачали, що дружина може затриматися на день чи два. А більше йому й не треба — лише один день. Але його бажання не здійснилося: очікувана телеграма до Котміне не надійшла.
Своєрідною винагородою за цю невдачу була остання й дуже корисна розмова з Бреслі tête-á-tête[37]. На більшість питань, що стосувалися його біографії, старий відповів у своїй звичній манері, хоча Девід відчував — Бреслі майже дотримується правди. Часом навіть у його відповідях була переконлива щирість. Девід запитав, як пояснити такий парадокс: пацифізм старого у 1916 році і його службу санітаром в Інтернаціональній бригаді під час громадянської війни в Іспанії.
— Злякався, друже. В буквальному розумінні. Мав я колекцію на цю кляту тему. Не зважав, думав — так собі, жарти. Рассел[38], ось хто розкрив мені очі. Слухав його промови, публічні лекції. Великий розум, благородне серце. Він один. Більше таких не зустрічав. — Вони сиділи за столом біля вікна в його спальні з двома ліжками. Девід попросив показати йому Брака. Старий розповів, що в нього була ще одна картина цього художника, але її довелося продати, щоб придбати й відремонтувати Котміне. Старий посміхнувся.— А я все, знаєте, думаю. Може, справа не тільки в боягузтві. Треба ж врешті-решт з'ясувати. Щоб викинути з голови. Розумієте?
— Здогадуюсь.
Старий задивився у вікно. За деревами сідало сонце.
— Страшенно боявся. Весь час. Зненавидів війну. Але треба було малювати. Єдиний спосіб витримати все це.— Він усміхнувся.— Смерть не страшна. Молив бога, щоб послав її. А от стогін ще й досі чую. Заново переживаю людський біль. Хотів відобразити його. Вбити. Не вдалося як слід намалювати.
— Може, це вам так здається. Ми гадаємо, що вдалося.
Старий заперечливо похитав головою.
— Лови вітра в полі. Марна справа.
Девід перевів розмову на менш болючі теми. Під кінець навіть випробував на Бреслі його власну зброю. Якщо паралелі, наведені Девідом у його статті, ні про що не говорять Бреслі, то як же сумістити це з тим, що дівчата захоплюються його пам'яттю на картини інших художників? Бреслі скоса глянув на Девіда і потягнув себе за носа.
— Що, продали мене, сучки?
— А я їм руки викручував, поки ви спали.
Старий опустив погляд і погладив рукою край стола.
— Я не забув жодної хорошої картини, Девіде.— Він знову подивився через вікно на сад.— Імена забуваю. Але що таке ім'я? Завитулька на полотні. От і все.— Бреслі показав великим пальцем на картину Брака й підморгнув. Зображення, мовляв, переживає художника; ось що головне..
— Отже, мені не доведеться вилучати своє ім'я з бібліографії?
— Вішальник,— вів далі Бреслі, не відповідаючи на питання.— Не той, веронський. Той, що у Фокса, здається. Не пригадую зараз.
Він мав на увазі деталь на задньому плані фрески Пізанелло "Святий Георгій і принцеса". Саме з цією деталлю перегукувалась одна з найпохмуріших картин, намальованих у Котміне. Вона була без назви, але назва "Розпач" пасувала б найкраще. Художник зобразив цілий ліс повішених людей поруч живих, які, здавалося, теж воліли б, щоб їх повісили.
— Фокса щось не пригадую.
— "Книга мучеників". Гравюри. Вдома був старий примірник. Мені було років шість чи сім. Страшніше ніж у житті. Іспанія.
Девід зважився на ризик і зробив ще один крок.
— Чому ви так неохоче розкриваєте свої джерела?
Бреслі був явно задоволений: наче питання свідчило про те, що Девід потрапив у пастку.
— Дорогенький мій. Малював, бо малювалося. Все життя. І не давав молодим розумникам, як ви, хизуватися своїми знаннями. Для мене це однаково, що до вітру ходити. Питаєте, як я це роблю. Чому я це роблю. Та тому, що, коли зад закоркувати, здохнути можна. Мені наплювати, звідки в мене ідеї беруться. Ніколи цим не цікавився. Хай іде, як іде. От і все. Навіть не знаю, як воно в мене починається. Що воно означає. І знати не хочу.— Він кивнув на картину Брака.— У старого Жоржа була така приказка: Trop de racine. Га? Корінь надто випирає. Джерело. Минуле. А квітки нема. Сьогоднішнього дня. Того, що на стіну вішають. Fant couper la racine. Обрізай корінь. Ось як він казав.
— Художники не повинні бути інтелектуалами?
Старий посміхнувся:
— Виродками. А всі хороші художники, яких я знаю, саме такими й були. Ота гена Пікассо. Страховидло. Так і клацає на тебе зубами. Скоріше акулі довірився б.
— Але ж він досить чітко розкриває значення своїх робіт.
Старий аж пирхнув від обурення.
— Окозамилювання, друже. Fumisterie[39]. Від початку до кінця.— Потім докинув: — Надто швидко працював. Надміру понамальовував. Дурив людей.
— А "Герніка"?
— Гарний надгробок. Дає привід усім покидькам, яким тоді було начхати, виявляти на людях свої шляхетні почуття.
У словах Бреслі відчувалася гіркота. Перед Девідом наче мигнув червоний вогник: рана, яка ще ятрилася. Девід зрозумів, що вони повернулися до суперечностей між абстракціонізмом і реалізмом і до іспанських малюнків Бреслі. Його вороже ставлення до Пікассо знайшло своє пояснення. Але тут Бреслі сам полишив слизьку тему.
— Si jeunesse savait...[40] Знаєте?
— Звичайно.
— Ото й усе. Треба просто малювати. Така моя рада. А розумне базікання полиште на тих нікчем, які не вміють малювати.
Девід посміхнувся й опустив погляд. По хвилі встав, щоб іти, але старий затримав його.
— Радий, що ви знайшли спільну мову з дівчатами, Девіде. Хотів, щоб ви знали. Для них це переміна.
— Гарні дівчатка.
— Ніби задоволені, як ви гадаєте?
— Мені не скаржились.
— Тепер я їм небагато можу запропонувати. Хіба що грошей на кишенькові витрати.— Він помовчав, ніби чекав підтвердження якоїсь своєї думки.— Ніколи не вмів як слід цього робити. Платити заробітну плату, чи як це називається.
— Певен, що вони тут не для цього.
— Якби робити це регулярно, було б, мабуть, краще, як ви гадаєте?
— Чому б вам не запитати у Миші?
Старий втупився у вікно.
— Надто вона вразлива. Гроші.
— Може, я спробую у них з'ясувати.
Бреслі застережливо підняв руку.
— Ні, ні, мій друже. Просто хотів порадитися з вами. Як чоловік з чоловіком.— Він раптом перевів погляд на Девіда.— Знаєте, чому я називаю її Мишею?
— Цікаво.
— Нічого спільного зі справжньою мишею.
Якусь мить старий вагався, потім вийняв із шухляди в столі аркуш паперу. Стоячи поруч, Девід стежив, як він поважно нахилився над папером, наче це був якийсь важливий документ. Виявилося, він писав олівцем літери: М, пропуск, U, S, Е[41]. Закінчивши, підвів голову і підморгнув Девідові. Перш ніж той зрозумів значення написаного, старий зім'яв аркуш у руці.
— Не прохопіться.
— Ні в якому разі.
— Страшенно боюся втратити її. Приховую від неї.
— Гадаю, вона й так розуміє.
У відповідь старий кивнув, потім злегка стенув плечима: мовляв, вік і доля однаково врешті візьмуть своє.