Герцог Бургунд.
Пробачте за смілий жарт, кузене, але якщо вже ви хочете, щоб сила вашої магії вплинула на дівчину, її слід оточити колом. До того ж, коли в неї вселиться дух кохання в його справжній подобі, то він буде сліпий і голенький. Чи ж можна звинувачувати дівчину, щоки в якої палають непорочним рум'янцем сором'язливості, в тому, що вона не пускає до себе сліпого й голого хлопця? Яка ж дівчина погодиться на таке?
Король Генріх
Проте дівчата заплющують очі й погоджуються, коли їх штовхає на це сліпа сила кохання.
Герцог Бургунд.
Їм можна вибачити, володарю, бо тоді вони не бачать, що творять.
Король Генріх
Умовте вашу кузину, мій любий лорде, щоб вона погодилась заплющити очі.
Герцог Бургунд.
Я підморгну, щоб погодилась, а ви вже розтлумачте їй, що я мав на увазі, бо коли дівчата виростають, оточені ласкою й теплом, вони схожі на серпневих мух — сліпі, хоч і мають очі. Їх можна ловити руками, дарма що раніше вони й глянути на себе не дозволяли.
Король Генріх
Отже, я маю чекати до жаркого літа, щоб урешті спіймати муху, тобто вашу кузину, коли вона буде сліпою.
Герцог Бургунд.
Як любов, володарю, коли вона ще не прокинулася.
Король Генріх
Саме так. Дехто з вас має бути вдячним їй за те, що я осліп і не бачу багатьох прекрасних французьких міст через одну прекрасну французьку дівчину, що заступила мені весь світ.
Франц. король
Ви їх бачите, але під іншим кутом. Всі наші міста злилися для вас в одне і прийняли подобу дівчини, бо вони оточені незайманими стінами, яких ще не торкалася війна.
Король Генріх
Віддаєте за мене Кет?
Франц. король
Якщо ви цього бажаєте.
Король Генріх
Згоден, але за умови, що ці незаймані міста ви дасте їй у посаг і що дівчина, яка стала на шляху моїх бажань, укаже шлях до задоволення моїх вимог.
Ми згодились на всі умови ваші.
Король Генріх
Чи так, англійські лорди?
Вестморленд
Король прийняв усі статті угоди:
По-перше, про дочку, а далі й решту,
І застереження до них суворі.
Ексетер
Він не погодився лише з тією статтею, котра вимагає, щоб король Франції, звертаючись до вас на письмі, щоразу іменував і титулував вашу величність по-французькому Nostre trés-cher fils Henri, Roi d'Angleterre, Héritier de France*, а по-латині відповідно Praeclarissimus filius noster Henricus, Rex Angliae et Haeres Franciae.
(* Наш любий сни Генріх, король Англії і спадкоємець Франції (фр.))
Франц. король
Це слово ще не остаточне, брате.
Якщо ви просите, прийму умову.
Король Генріх
На знак союзу нашого і дружби
Прийміть її, як прийняли і решту.
Мені ж віддайте вашу доньку гожу.
Франц. король
Хай буде так. І хай потомство ваше
Припинить ворожнечу поміж нами,
Аби від заздрості не блід один,
Що другий має щастя і достаток.
Хай зродиться із вашого кохання
Сусідство добре й згода християнська,
Щоб нас війна не роз'єднала знов
І на мечах не пломеніла кров.
Усі
Амінь!
Король Генріх
Вітаю, Кет, і тут, при всіх, цілую
На знак того, що ти вже королева.
Сурми.
Ізабелла
Нехай по волі господа зіллються
Два ніжні серця й наші дві держави.
Як мужа і жону любов єднає,
Хай так вона єднає й королівства,
Аби незгоди, ревнощі та заздрість,
Які подружнє щастя розбивають,
Віднині не ставали на шляху
До згоди між державами двома.
Братайтеся, англійці і французи,
Благослови, господь, ці дружні узи!
Усі
Амінь!
Король Генріх
Готуймось до весілля. В той же день
Хай скріплять клятвою Бургундський герцог
І пери спілку нашу. Кет, ми теж
Поклянемося клятвою міцною;
Ніщо вже не розлучить нас з тобою.
Сурми. Виходять.
ЕПІЛОГ
Входить Хор.
Хор
Отак, пером простим в руках невмілих,
Свій труд завершив автор. І для вас
Полегшив справу, й для героїв смілих,
Бо вклав їх славний шлях в короткий час.
Недовго в небі Англії сліпучий
Тривав лет зірки Генріха. Владар
Мечем здобув найкращий сад квітучий
І синові його лишив як дар.
Так Англії і Франції корону
Ще немовлям від батька син прийняв.
Та хтиві руки все тяглись до трону —
Згубили чвари спілку двох держав.
Багато й ви побачити змогли,
За що ждемо смиренно похвали.
(Виходить)
Післямова
"Генріх V" — завершення другої тетралогії історичних хронік Шекспіра. У плані хронології зображених подій або сюжетно-історичному вона є містком від другої тетралогії до першої: її центральний герой король Генріх V, син Генріха IV, батько Генріха VI. Сучасні дослідники датують написання твору 1599 роком, підставою для цього є натяки на тогочасну злободенну подію в пролозі до V дії — на ірландський похід лорда Ессекса. Перше видання хроніки — Quarto 1600 року, але його текст дуже недосконалий, повний спотворень і пропусків; очевидно, це був запис спектаклю або ж надиктований по пам'яті акторами "Глобуса". Це "піратське" видання ще тричі виходило в першій чверті XVII століття, до появи хроніки в Folio 1623 року; вважають, що текст Folio базується на оригіналі Шекспіра — рукописі, з якого театральні копіювальники виготовляли примірники для акторів і суфлера.
Дослідники вказують на значну кількість джерел, якими користувався Шекспір, пишучи "Генріха V". Це, звичайно, та сама хроніка Голіншеда, а також хроніка Голла про Ланкастерський і Йоркський доми. Називають також латинську біографію "Діяння англійського короля Генріха V", написану його капеланом і співучасником походу до Франції, та ще одну латинську біографію — "Життя і діяння короля Генріха V", яка з'явилася через тридцять років після його смерті. За джерело Шекспірові правив і останній акт уже згадуваної анонімної п'єси "Славні перемоги Генріха V", опублікованої 1598 року.
Хоч за своїм історичним сюжетом хроніка "Генріх V" продовжує "Генріха IV", за своєю проблематикою, основним ідейним спрямуванням та характером художнього вираження їх це зовсім інший твір. Взагалі в цьому відношенні "Генріх V" стоїть окремо від обох тетралогій історичних хронік Шекспіра і якоюсь мірою перегукується з його пізньою хронікою "Генріх VIII". За поширеним небезпідставним поглядом це п'єса, в якій Шекспір мав на меті створити образ ідеального монарха, дати свого роду апофеоз ідеї абсолютизму. Щоправда, висловлювалися й інші думки, зокрема про те, що хроніка, навпаки, свідчить "про критичне ставлення Шекспіра до теорій ідеального правителя" (В. Комарова), але ця "ревізія" традиційного підходу не дуже переконлива. Безперечно, Шекспір фіксує й певні темні плями на сонцесяйній особі Генріха V, проте вони не настільки різкі й вагомі, щоб істотно змінити загальні риси образу, вплинути на основне ідейне спрямування твору.
Одразу впадає в вічі, що назване спрямування порівняно з "Генріхом IV" у "Генріху V" докорінно змінилося, змістившись у бік апологетики й ідеалізації. А подібною установкою, як добре відомо, зрештою визначається весь внутрішній лад твору, вся його структура на рівні змістовому й художньому. Якщо в "Генріху IV" Шекспір був захоплений аналітичним відображенням спонтанного руху життя й історії, вільним творенням людських характерів, то в "Генріху V" на перший план виходить вираження і ствердження певних ідеологічних цінностей, передусім принципу абсолютизму. Якщо в "Генріху IV" з особливою силою і переконливістю проявився своєрідний реалізм Шекспіра, то в "Генріху V" він різко послабився. Тут Шекспір особливо близький до класицистичних ідейно-естетичних установок.
У зв'язку з тим, що в "Генріху V" превалюють інші ідейно-естетичні установки, Шекспірові став непотрібний Фальстаф і "фальстафівський фон". Адже в "Генріху IV", як точно зазначив О. А. Анікст, "Фальстаф виріс у життєву силу, яка перекинула всі ідеологічні розрахунки". Тому, приступаючи до "Генріха V", Шекспір зіткнувся з питанням: як бути з Фальстафом? "Зберегти його — означало заздалегідь позбавити себе можливості створити п'єсу, що звеличила б Генріха V як "народного короля", бо саме таким він жив у масовій свідомості.
Тому Шекспір вирішив: Фальстаф повинен померти" (Аникет А. Творчество Шекспира, с. 273). У "Генріху V" Шекспір не вважав за доцільне показати безпосередньо смерть старого сера Джона, тепер уже компрометуючого супутника молодості взірцевого короля, і про неї ми дізнаємося із монологу місіс Спритлі, "фальстафівського" за духом і колоритом (II, 3). Щодо "фальстафівського фону", то він певною мірою зберігається, очевидно, для того, щоб надати якоїсь життєвості надто патетичній п'єсі, але стає блідим і невиразним, "малофункціональним". Більше того, під кінець п'єси він повністю розпадається, ми дізнаємося про сумну долю "банди" Фальстафа. Але ж за концепцією хроніки інакше й не могло бути в королівстві Генріха V.
Цілком закономірно, що для хроніки такого змісту й спрямування Шекспір обрав Генріха V, який завдяки перемогам у війнах з Францією став легендарною постаттю, героєм англійської історії. Звичайно, Шекспір виходив з легендарного образу цього короля, далекого від справжнього, історичного. Історичний Генріх V був типовим феодальним королем, жорстоким і підступним, вірним охоронцем інтересів дворянства й католицької церкви. Блискучі перемоги в Столітній війні, в тому числі і в битві при Азенкурі, яка поставлена в центр даної хроніки, пояснюються не стільки його здібностями полководця, скільки крайнім розкладом французької феодальної верхівки. Самі ці війни Ф. Енгельс назвав "донкіхотськими" і зазначав, що якби вони тривали довше, Англія в них "стікла б кров'ю" (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 21, с. 416). Різко негативну оцінку Генріху V дав також К. Маркс у "Хронологічних нотатках". Зокрема з приводу стосунків принца Генрі з батьком і коронування Маркс констатував, що принц Генрі домагався скинення короля (Генріха IV), і що Генріх IV не дозволив перам коронувати його сина. "Відмова короля була останнім актом вмираючого" (Архив Маркса и Энгельса, т. VIII, с. 390).
Ці драматичні стосунки між Генріхом IV і його сином знайшли лише слабкий відгомін у Шекспіра, зокрема в заключній сцені четвертої дії "Генріха IV" (частина друга), коли принц Генрі передчасно кладе собі на голову королівську корону і вмираючий батько картає його за це.