Той спокійно, з прихованим глумом витримав його погляд.
— Ну то й що? — запитав Тимошкін, відчуваючи нестерпну ненависть до нього.
— А нічого, так. Для пам'яті...
Щось він затаїв у собі проти Щербака, але Тимошкіна вже не дуже цікавило те Його охопила трирога. Він сам не розумів чому, але вся його душа протестувала проти Щербакової розвідки хутора. Щоправда, небезпека там була невелика, німці на пагорку й на дорозі — порівняно далеко, щоб у самотній людині в полі розпізнати ворога. Але якось інстинктивно відчував Тимошкін, що це — крок до їхньої нової біди. І він змовк, пригнічений тим передчуттям, і, ставши на коліна в соломі, дивився вслід товаришеві..
А Щербак тим часом обійшов заметеного коня і впевненою ходою рішучої людини пішов собі, все віддаляючись, у завіяний сніговий простір.
Розділ сьомий
Небо поволеньки прояснилося, хмари сповзли з небосхилу, залишивши по собі рідку білясту поволоку, що повила, пригасила низьке холодне сонце. Подолане зимовою стихією, воно маленькою жовтою плямою безсило повисло над обрієм і помаленьку пішло до заходу.
По всьому величезному простору, з краю в край снігової рівнини, слалася-мчала поземка. Невтомний працівник вітер гнав і гнав кудись розмаяні пасма снігу, рівняв, роздмухував, по-своєму наряджав, переінакшував білий зимовий простір. Поодинокі стебла чорнобилю на межі розпачливо й невпинно тремтіли, вітер рвав, шарпав солому з ожереду; вхопивши снігового пилу, сердито кидав його в дучку під застрішок. Майор знову притих у забутті. Блищинський втиснувся спиною в солому, зарив у неї ноги, сховав у рукавах руки й сидів скорчившись — заклопотаний, сумний і мовчазний. А Тимошкін, забувши про непогамовний свій біль, не чуючи вже задубілих ніг, стояв на колінах і невідривно стежив за Іваном.
Він усе далі відходив од ожереду, трошки опустивши праве, з автоматом, плече, ступаючи по-качиному неквапливо, перевальцем. Вітер виривав з-під Іванових ніг снігові пасма й розстилав їх по землі; ззаду за хлопцем тягся кривуватий ланцюжок ледве помітних ямок-слідів. Тимошкін жадібно придивлявся до кожного кроку товариша, до кожного руху — пекуче передчуття великим каменем душило йому груди. Здавалося, ось-ось загримлять постріли, вибухне міна і він назавжди втратить свого найкращого товариша.
Але навколо було тихо — ні пострілів, ні звуку, тільки скавулів, гудів і шелестів снігом вітер. Один навушник Іванової шапки прикривав щоку, а другий стирчав убік, і тасьма зав'язки тривожно тріпотіла на плечі. Поступово його постать зменшувалась, і незабаром силует хлопця став зовсім невиразним.
Щербак дійшов до ряду молодих дерев і попід ними попростував у хутір. Іти межею, мабуть, було краще, бо він прискорив ходу і, все віддаляючись, одне по одному поминав деревця. Вже його могли бачити з хутора. Тимошкін уважно вдивлявся, очі від напруження й вітру сльозилися, але він боявся навіть кліпнути, щоб не пропустити, коли трапиться біда. "Хоч би як-небудь, хоч би як-небудь!.." — тремтіла думка-жадання, і всією силою своєї змученої душі він прагнув, щоб його тривоги не збулися.
На півдорозі до хутора Іван, мабуть, натрапив на якийсь рівчак, увійшов у нього й сховався ледь не по шапку, потім знову показався на снігу.
І ось він біля самого хутора. Від болісного напруження Тимошкін аж дрижав, проте він, як і раніше, дивився, слухав, мерз на вітрі і, бажаючи вдачі, з кожним кроком товариша ждав біди. Але, здається, обійшлось без неї. Іван поспішно підходив до якоїсь цегляної будівлі: ні біля неї, ні біля сусідньої будівлі нічого живого або чогось підозріливого не було видно. Нарешті він підійшов до рогу, пройшов уздовж низької цегляної стіни, проминув якусь чорну пляму на снігу й зник на подвір'ї.
Було тихо, як і перед тим.
Увесь задубілий; Тимошкін трохи ослабив своє напруження й полегшено зітхнув. "Може, як-небудь?" — з'явилася несмілива надія. Він прихилився спиною до соломи, закутав шинелею коліна й, дивлячись на хутір, чекав.
Його напружене, мов струна, бажання якось одвернути від товариша біду трохи ослабло, за що після він ладен був проклясти себе. Може, тим хлопець позбавив Івана якоїсь нез'ясовної таємничої підтримки, і той раніше, ніж треба було, втратив пильність і віддався безпечності. Він не знав, як те сталося, — може, навіть Кліпнув у той час, — тільки якось несподівано побачив, що навпрошки сніжним полем з хутора прудко, рятуючись, біжить людина.
Спершу хлопцеві здалося, що то хтось інший, не Іван. На якусь мить він розгубився, не розуміючи, що сталося, та на хуторі поривчасто й глухо затріщав автомат.
По ньому пустили довгу, мабуть, поспішну чергу, Іван оглянувся й кинувся вбік, потім — у другий, — хитрував, щоб не поцілили. У Тимошкіна геть усе похолонуло всередині, потім гарячим окропом плеснув у душу сполох. Поруч стурбовано схопився Блищинський, але хлопець не глянув на земляка, — його пронизала думка, що Іван у смертельній небезпеці.
Все подальше відбулося надзвичайно швидко й жахливо. Два чи три автомати з хутора почали бити короткими переривчастими чергами, Іван упав перший раз, перекотився вниз, вистрілив у відповідь, схопився, побіг і впав знову.
Нестримне бажання допомогти товаришеві, який, мабуть, гинув, вихопило хлопця з застрішка. Він кинувся в поле — ноги шугнули в тверду снігову кучугуру, вітер з-за ожереду сердито рвонув поли шинелі. І тоді ззаду сердито озвався Блищинський:
— Стій! Куди?! Чи не здурів? Куди ти поперся?
Тимошкін тільки на мить одірвав погляд од далечі, оглянувся на непотрібного тут між ними Блищинського, який теж схопився з-під ожереду. І коли він знову, біжачи, глянув уперед, Ваня лежав на снігу за кілька метрів од рівчака й, здається, не ворушився.
В Тимошкіна підломилися ноги. Спіткнувшись, відчув, як щось туге й нестерпно болюче підкотилося до горла. Він з дикою люттю закричав на Блищинського:
— А ти що?! Знову хитруєш? Вперед, мерзотнику! Чуєш?
Він іще невість що кричав, але зблідлий Блищинський, скам'янівши й обіруч тримаючи автомат, безтямно дивився на нього. Тимошкін поспішав і аж тремтів, збентежений бідою, а писар усе щулився під ожередом, боячись вийти на сніг. Тоді хлопець рвонув ручку автомата й кинувся до нього.
— Вперед, собако!!! Застрелю!!!
Він втратив над собою владу, міг би вбити його, і Гришка, мабуть, зрозумів це. Видно було, як у рудих писаревих очах ворухнувся страх, як задрижали його тонкі губи й він, боязко поглядаючи на земляка, несміливо вийшов з застрішка,
— Ну чого ти? Чого? Сказився, чи що? — збентежено бурмотів той, але потрюхав у поле.
— Бігом!!! — кричав Тимошкін і, підхопивши під пахву автомат, побіг за ним, сповнений твердої рішучості вбити, коли Блищинський не послухає. В душі прорвалася назбирана за довгі роки ненависть до його підлої вдачі, до того ж, він знав, що сам з хворою рукою не подужає, — якщо, може, треба буде, — нести Ваню. Блищинський боязко трюхав, невідомо чому роззявивши рота й поглядаючи то в бік хутора, то скоса — на хлопця. Тимошкін не дивився вперед — знав, що їх там чекає, і під дулом свого автомата гнав туди писаря.
Так вони добралися до молодих деревець, Тимошкін дуже боявся, щоб вороги не прибігли до Вані раніше, ніж вони. Але постріли з хутора стихли, здається, звідти так ніхто й не показувався в полі. Ваня ворушився, але не підводився більше — мабуть, помаленьку повз у рівчак.
Межа була вузенька, з посохлим чорнобилем у снігу й тонкими деревцямц. Блищинський побіг повільніше й нарешті пішов ступою. Тимошкін суворо крикнув на нього — Гришка послухав і знову неохоче потрюхав бігцем. Він важко дихав від утоми, сумка незручно теліпалася збоку, й писар раз у раз одкидав її назад. Здається, він уже переміг свій страх і став, як і раніше, понурий і сердитий.
Ваня повз. Уже стало видно, як він волік по снігу своє тіло, залишаючи позаду широку борозну-слід. Тимошкін знову крикнув на Блищинського, який норовив відстати, і сам біг, як тільки міг, втрачаючи рештки своїх сил.
Вони підбігали до Вані. Вже зовсім близько був неглибокий засніжений рівчак, коли з хутора знову різонула повітря черга. Тоненька, мов пташина лапка, гілочка, одсічена кулею, впала з дерева додолу, вітер одразу підхопив її й швидко погнав полем. Гришка відразу перестрибнув межу і плюхнувся по той бік, Тимошкін, не бажаючи залишати його, теж ліг на цьому боці. В повітрі коротко й люто жвікали кулі, шматок мерзлої кори од дерева відскочив у сніг перед обличчям хлопця й стовбур тополі заблищав білою плямкою.
— Поповзом! — крикнув Тимошкін Блищинському, шапка якого стирчала по той бік межі. — Поповзом, чуєш?
Черга знову стьобнула по гіллі деревець, знову декілька стятих гілок підхопив на лету вітер. Незграбно вправляючись однією рукою, хлопець поповз боком, тягнучи за собою автомат. Блищинський поворухнувся й притих. У Тимошкіна вже одійшла трохи та шаленість, з якою він накинувся на земляка, і тепер дуже боячися за Ваню, він починав тривожитися, щоб не трапилося чого і з Блищинським.
— Ну що? Давай скоріше!
Гришка підняв над межею голову й крізь вітер розпачливо, з гіркотою загомонів:
— Слухай, Володю! Що ти робиш? Що ти робиш? Вони ж зараз переб'ють нас. Куди ти сунешся? Може, він убитий уже, чого ми ліземо? Хто він тобі: брат чи рідня яка, чого ти на рожен лізеш? Давай вернемось, поки живі. Чуєш? Давай назад. Ми ж свої люди. Земляки. А він... Давай вернемось.
Тимошкін не чекав цього, думав, що він відчув там, біля ожереду, огидність своєї поведінки й коли побіг, то зрозумів його лютість. Але, виходить, ні. І тепер, умовляючи Тимошкіна вернутися, сам повертав назад, помалу одповзав, ховаючись від куль за межею. Знову в Тимошкіна закипіла злість до цієї людини — він зрозумів, що писаря треба гнати вперед під дулом.
Підхопивши автомат, він перескочив через межу й витягся на снігу поруч з Гришкою. Той настороженими, повними страху та благання очима зблизька подивився на хлопця, але, мабуть, не побачив того, чого хотів.
— Вперед!! — скреготнувши зубами, звелів Тимошкін і однією рукою, мов пістолет, наставив на нього автомат. — Наперед!!! — од злості його голос зірвався на крик.
Гришка поволі одвів од земляка понурий погляд, щось пробурчав і, невміло вихляючи задом, поповз уздовж межі.