Несподівано він заворушився. Можна було б сказати, що він застерігав дитину. То був порив вітру, що знов почав дути.
Нічого не могло бути дивнішого, як цей мертвяк, що ворушився.
Труп, що його прикріплено було наприкінці ланцюгу, рухався від невидимого подиху вітру, нахилявся, підіймався ліворуч, потім падав назад, знову підіймався праворуч і знов падав, і падав і підіймався з повільною й сумною точністю, як язик у дзвона. Можна було подумати, що в темряві колихається маятник годинника вічности.
Так продовжувалося декілька часу. Дитина перед цим рухом мерця почувала, що прокидається, і, не зважаючи на те, що замерзла, досить ясно відчула страх. Ланцюг, за кожним колиханням, рипів з жахливою правильністю. Він нібито набирав духу, а потім знов починав рипіти. Цей рип скидався на цокотання коника.
Наближення шквалу спричинилося до несподіваного бурхання вітру. Враз вітер змінився на бурю. Колихання трупу прискорилося. Це було вже не розхитування, а різкі товчки. Люнцюг уже не рипів, а кричав.
Здавалося, що цей крик почули. Якщо це був заклик, то його послухалися. З глибини обрія донісся страшний шум.
То був шум од крил.
Явище, досить звичайне перед грозою на кладовищах і в пустелях, — летіла зграя ворон. Чорні крапки птиць, що летіли, прорізували хмари, пробивалися через туман, збільшувалися, наближалися, збилися в купу, злилися в темну масу, квапилися до горба й кричали. Це скидалося на військо. Ці крилаті черваки темряви спустилися на шибеницю.
Дитина з переляку відсахнулася.
Зграї коряться ватажкам. Ворони скупчилися на шибениці. Жадної з них не було на трупі. Вони розмовляли проміж себе. Крякання ворон лякає. Виття, шипіння, свист — це життя, а крякання — це задоволення, що його надає гниття. Можна подумати, що чуєш шум, який чинить порушене мовчання могили. Крякання — це голос, в якому почувається ніч. Дитина застигла.
Не так від холоду, як від жаху.
Ворони замовкли. Одна з них скочила на скелет. Це був сиґнал. Всі накинулися, видно було тільки хмару крил, потім пір'я знов спустилося, і повішений зник під масою чорних точок, що рухалися в темряві. В цей момент мертвяк сколихнувся.
Чи він сам заворушився? Чи це вітер сколихнув його? Він зробив різкий стрибок.
Гураган, що тепер піднявся, прийшов йому на допомогу. Привид почав конвульсійно рухатися. То був шквал, що дув повними легенями; він захопив труп й кидав його в усі боки. Привид став жахливий. Він почав битися. Страшний картонний танцюриста, що замість тонкого шнурка мав ланцюга шибениці. Якийсь блазень з темряви схопив за нитку й бавився з цієї мумії. Вона вертілася й підскакувала; здавалося, що вона зараз розсиплеться. Перелякані птиці розлетілися. Це сталося так, ніби мертвяк —струсив з себе всіх отих падлючих тварин. Потім вони знов повернулися. Тоді почалася боротьба.
Мертвяк, здавалося, дістав чудесного життя. Бурхання вітру так здіймало його, ніби хотіло занести його; можна було сказати, що він змагається й силкується втекти, та залізний нашийник держав його. Птиці відбивали всі його рухи, відступаючи, потім знов кидаючися на нього, злякані й розлютовані. З одного боку — чудні спроби утекти, з другого боку — переслідування прикованого на ланцюзі. Мертвяк, якого підштовхувало спазматичне бурхання вітру, здвигався, бився ніби в приступах гніву, відступав, ішов уперед, підіймався, падав, розганяючи розкидану зграю. Мертвяк був палиця, зграя — порох. Роз'яріла зграя нападала ñ не хотіла відмовитися від здобичу й уперто продовжувала напад. Мертвяк наче збожеволів під такою силою дзьобів, робив частішими свої сміливі удари в порожняву, що скидалися на удар каменя, прив'язаного до пращі. Моментами на ньому були всі кігті ñ усі крила, потім — нічого; орда зникала ñ одразу услід шалено поверталася. Страшна кара, що тривала й по смерти. Птиці, здавалося, скаженіли. Тільки з надр пекла могла вирватися така зграя. Удари кігтів, удари дзьобів, крякання, виривання шматків, що не були вже м'ясом, рипіння шибениці, дрижання скелета, вереск заржавілого заліза, крик бурі, шум і метушня — не можна уявити сумнішого бою. Боротьба злих духів проти демонів. Щось подібне до битви привидів.
Іноді, коли вітер особливо зміцнювався, повішений починав крутитися, повертаючися лицем весь час до зграї на всі боки, ніби маючи намір погнатися за птицями, і здавалося, наче його зуби намагалися укусити. Вітер був за нього, а ланцюг — проти нього, ніби темні духи втрутилися в цю справу. Гураган теж брав участь у боротьбі. То був якийсь круговорот у вихорі.
Внизу чути було незмірне гуркотання, — то шуміло море.
Дитина бачила цей сон. Враз вона почала трястися всіма своїми членами, тремтіння пройшло по всьому її тілу, вона захиталася, затрусилася, трохи не впала, повернулася, стиснула своє чоло обома руками, ніби чоло було для неї підпорою, й похмуро з розвіяним на вітрі волоссям вона почала спускатися з пригорка великими кроками, з заплющеними очима, сама майже привид; вона побігла, залишаючи позад себе всю муку цієї ночі.
VII
ПІВНІЧНА КІНЕЧНІСТЬ ПОРТЛЕНДУ
Вона бігла, поки не задихалася; вона бігла навмання, сама не знаючи куди, нестямна, бігла по снігу, по долині, в просторінь. Цей біг зігрів її. Це для неї було потрібно. Без цього бігу й без цього переляку вона була б мертва.
Коли у неї не хватило духу, вона спинилася. Але вона не наважилася оглянутися назад. їй здавалося, що птиці поженуться за нею, що мертвяк зірветься з свого ланцюгу, може, піде в той самий бік, що й вона, й що безсумнівно й шибениця зійде з пригорка й побіжить за мертвяком. Вона боялася, що, як тільки обернеться, то побачить усе це.
Перевівши трохи дух, вона знову почала бігти.
Усвідомлювати собі, що робиться, це невластиво дитині. Вона сприймала вражі ння страху, що зростав у ній, але не зв'язувала їх і не робила висновків. Вона бігла, не знаючи, куди й як; вона бігла з тугою й з тяготою сна. Минуло майже три години, як її покинуто, і шлях її вперед, залишаючися цілком неясним, змінив свою ціль: спочатку вона чогось шукала, тепер бігла від чогось. Вона не почувала ні голоду, ні холоду, — їй було тільки страшно. Один інстинкт замінився другим. Утекти — про це тільки й була її думка. Утекти — від чого? Від усього. Життя здавалося їй страшною стіною з усіх боків навколо неї. Якби вона могла втекти від усього, вона б зробила це.
Але діти не знають того, як проламати в'язницю, не знають того, що зветься самогубством.
Вона бігла.
Вона бігла не знати скільки часу. Але виснажався дух, так само виснажався й страх.
Враз, наче схоплена несподіваним нападом енергії й розумінням, вона спинилася; можна було сказати, що їй стало соромно тікати; вона випростувалася, тупнула ногою, рішуче підвела голову й повернулася.
Не видно було ні пригорка, ні шибениці, ні ворон, що літали.
Туман опанував увесь обрій.
Дитина пішла своєю дорогою.
Тепер вогіа вже не бігла, а йшла. Сказати, що ця зустріч з мертвяком зробила її дорослою людиною, значило б надто обмежити те неясне й різноманітне вражіння, що вона пережила його. В цьому вражінні було и значно більше й значно менше від цього. Ця шибениця, значіння якої невиразно вимальовувалося в її невиявленій свідомості, залишалася для неї привидом. Коли б вона була в таких літах, що могла б проаналізувати себе, то вона знайшла б, що в ній прокидаються тисячі різних думок; але мислення дітей безформене, і найбільше, що вони почувають, так це гіркий присмак того невідомого для них почуття, що доросла людина назвала б обуренням.
Дитина пробігла добрих чверть милі й прошла наступну чверть милі. Враз дитина почула якісь корчі в шлункові. Гидотне явище на пригорку тепер затьмила одна думка, що шалено захопила її: їсти. На щастя в людині сидить звір; він постійно вертає її до діисности.
А що їсти? А де їсти? А як їсти?
Вона облапала свої кишені. Машинально, бо вона добре знала, що вони порожні. Потім вона прискорила ходу. Не знаючи, куди йти, вона поспішала до можливого пристановища.
А втім, на цій сніговій рівнині не було нічого, що скидалося б на притулок.
Дитина йшла, і пустир розстилався перед нею, оголений, наскільки можна було бачити.
Та на всьому цьому узгір'ї й не було ніколи людської оселі. Тільки внизу кручі, в розколинах скелі, колись тулилися, за браком лісу для будування хатин, стародавні первісні мешканці, що мали замість зброї пращу, замість палива — сухий коров'ячий гній, замість релігії — ідола Геиля, що стояв на моріжку в Дорчестері, и замість промисловости — лови сірих коралів, що їх ґалли називали plin, а греки isidis plocamos.
Дитина намагалася орієнтуватися, як тільки могла. Вся наша доля власне є роздоріжжя, й вибрати напрямок дуже тяжко; а цьому маленькому творінню довелося вибирати за найгірших обставин. Але воно йшло вперед і, хоч у нього, здавалося, були крицеві ноги, воно починало втомлюватися. На цій рівнині не було ніякої стежки; а коли тут і були стежки, то тепер сніг притрусив їх. Інстинктивно воно йшло далі на схід. Гостре каміння роздряпало йому п'яти. Коли б був день, то на слідах, що воно залишало на снігу, можна було б побачити рожеві плями, то була його кров.
Дитина не знала нічого. Вона переходила рівнину Портленда з півдня на північ, в той час, як банда, з якою вона прийшла, уникаючи будь-якої зустрічі, можливо, перехрестила її із заходу на схід. Правдоподібно, що вона втікала в якійнебудь рибальській або контрабандистській барці з якогось Еджескомбського берега, наприклад, з Сент-Катерін-Чепа або Суонкрея, щоб потім знайти в Портленді урку, яка піджидала її; вона повинна була висісти на берег в одній з вестонських бухточок, щоб знову сісти на якесь судно в одній з істонських бухточок. Цей напрямок перерізував похрест той, що ним ішла дитина. Можливо, що через те вона й не пізнавала своєї дороги.
Портлендське узгір'я має там і там високі пригорки, що враз зрізувалися берегом іттрімко спускалися до моря. Дитина, йдучи навмання, досягла одного з таких вищих пунктів і спинилася з надією оглянути ширші простори; вона шукала побачити щонебудь. Перед нею по всьому обрію розстилалася широка непрозора синювата темрява. Вона почала уважно розглядати її, й під пильним її поглядом вона ставала не такою неясною.