Нарешті, безсилий припинити нічний концерт, він пускав млин, і жагучий, тоскний спів тонув у шумі й скреготі.
Однієї ночі мій батько, зваблений повнею, скочив на кружало місяця, що стояв над самим дахом. Там, мов на срібній сцені, він співав під гітару найкращих пісень.
На жаль, батько не помітив, що перед світом місяць став підбиватися вище. Я вражено дивився, як він підноситься у срібній гондолі, махаючи мені лапкою, йому вже не судилося повернутись.
Кілька ночей підряд бриніли його серенади над заснулим млином. Даремно переляканий Питель благав його повернутись. Даремно приставляв драбину. Місяць вже не спустився. Він потроху меншав, і я бачив, як разом з місяцем малів і тоншав мій тато, заворожений білолицим. Кінець кінцем батько став такий тоненький, що я ледве міг його розгледіти на краєчку серпа, він розпливався мені в очах, повних сліз. Перед тим як відійти на той світ, батько кинув у наш бік гітару, і вона, посріблена, прикрашена пучком стрічок, кометою пролетіла зоряним небом. Мені здалося, що вона шелеснула в Хлюпавку. Астрологи вбачали в цьому лихий знак, віщували багато горя й сліз…
І справді, через три місяці вибухнула війна з Блаблацією.
Я лишився сам-самісінький. Навіть гітари не знайшов, тільки часом тихими ночами вчувалося, ніби її голос долинає з ковбані під млиновим колесом. Може, то якийсь сом пропливав мимо й вусами торкав струни…
— Неймовірно! — вигукнула Хитруся.
— Ну і що? Що ж далі? — нетерпляче підганяла королівна.
Заслухавшись, вони й незчулись, як пройшли чималий шмат дороги.
— Хоч батьком моїм був славнозвісний Мишолов Нявчура, а про діда згадується навіть у казкових літописах… Ви ж, напевно, чули про "Кота в чоботях"? То це він і є… Так от, незважаючи на все це, старий Питель зневажливо казав: "Відколи світ світом, ще не було таких навіжених котів!" Мабуть, він не годен був відчути красу весняної ночі, коли над Хлюпавкою кумкають жаб'ячі хори і стиха шумить вода, падаючи на букові колеса. Мельник Питель і в такі ночі з ліхтарем у руках обходив комору, завалену мішками. Крива тінь повзла по балках. Потім скнара сягав рукою за комин і довго рахував таляри, заховані в латаній панчосі небіжчиці-жінки.
Зате цілими днями Питель дрімав, заколисаний туркотінням млина. Коли-не-коли розплющував одне око, але, побачивши мене з мішком на плечах або коло заставки, знову засинав. Моїм обов'язком було відгортати совком висівки, насипати зерно в кіш, а передусім пильнувати, щоб миші не робили шкоди.
Батько мій винищував їх нещадно, тому й дістав почесне ім'я Мишолов. Не скажу, що це приємна робота, ну самі подумайте: після вечері, ум'явши миску яєчні з ковбасою й запивши молоком, доводилося, за котячою традицією, ковтати мишку, бліду, спітнілу зі страху ще й обсипану борошном. Але довгий час я справлявся з цим обов'язком.
Влітку мишачі родини залишали млин і перебиралися на дачу, любо відпочиваючи в навколишніх пшеницях, де родичі їхні мали багаті двори. Зате восени, тільки-но затупотять по ґонтовім даху негоди, миші сунули назад цілими полчищами, забравши з собою навіть бідних родичів. Скреблися під підлогою, шастали поміж мішками і хрупали золотисте зерно, що прискало з коша, мов іскри.
Для них я був кровожерний гонитель і кат. Коли сніговий пух засипав поріг, не раз доводилося чути, як вони хукають на змерзлі лапки й нетерпляче тупцюють у нірках, чекаючи, поки я піду спати.
Матері, блискаючи чорними очицями, співали дітям:
Бережіть свої шкури
від страшного Нявчури,
дітки мої!
А я грізно ворушив вусами й освітлював ліхтарем кутки.
Було це якось у січні. Люті морози скували землю, а рвучкі вітри несли колючий сніг і ламали крижані бурулі, що звисали з млинового колеса. Часом з мишачих нірок долинав веселий гомін, там хором співали колядки.
Мені було дуже сумно.
Подавсь я до комори. Крізь щілини пробивалося місячне світло. В цих ясних смугах іскрилися сніжинки. Ліхтар спалахнув синім полум'ям і згас. Я влігся на мішках. Хотілося бути якнайдалі від Питля, що кректав над замацаною книгою, підраховуючи торішні прибутки і ялозячи в ній недогризком червоного олівця. Хотілося згадати свою маму, батька, котрого заніс у безвість місяць. Я лежав, затуливши лапками очі, з яких мороз витискав сльози.
Коли бачу: поміж мішків, неначе серединою вулиці, з радісними вигуками посувається мишача процесія. Я підскочив, мов на пружинах, і заступив їм дорогу.
Миші скам'яніли. Не сміли тікати, та, зрештою, кожну з них я щомиті міг придушити лапою. Попереду стояла літня миша в попелястому салопчику, за нею тулився якийсь дженджик у світлих рукавичках і котелку. Далі — чималий гурт святково вбраних гостей.
Коли я моргнув оком, усі зблідли. У дженджика випала з рук бамбукова паличка, але він не наважувався її підняти. Згори я бачив, як зухвалий малюк, що дріботів позаду, скориставшись з розгублення дорослих, почав зв'язувати гостям хвости.
Несподівано мишка в салопчику ступила вперед.
— Шляхетний пане Нявчуро… — заговорила тремтячим голосом. Тоді я побачив, що вона тулить до грудей невеличкий згорточок у мереживі. — Дорогий наш Тиране!
Я пригладив вуса. Миші в задніх рядах, налякані цим жестом, з писком кинулися врозтіч і враз застигли — їх не пускали зв'язані хвости. Малий пустун з радощів перекинувся через голову, а бабуся, тримаючи внука за вухо, старанно обтрусила з нього пил.
Я не витримав і засміявся. Зрештою, тієї ночі я не зміг би нікого скривдити.
— Ну, говори, голубко, — муркнув тихо.
Побачивши, що я в мирному настрої, всі з полегкістю зітхнули.
Дженджик скинув котелок і нишком витер піт з лоба.
— Ми йшли просити тебе, грізний Нявчуро, щоб ти ласкаво згодився бути хрещеним батьком мого первістка! — Вона підійшла зовсім близько — я виразно чув дух її напахченої шубки — і подала мені сповите в пелюшки мишаче немовля.
Що було робити? В мене м'яке серце, я охоче згодився.
Коли під радісні вигуки мене з новонародженим на руках вели на мишачий бенкет, славні мої предки на небі, певно, рвали на собі вуса й кляли свого нащадка, бо ще ніколи, як світ світом, не було такого, щоб кіт та побратався з мишами.
З того часу щоразу, коли я ловив якусь мишу на крадіжці зерна, виявлялося, що то дядечко або тіточка мого хрещеника, і доводилося, перепросивши, відпускати їх. А малий підріс, став такий верткий, і мати часто приводила сина до мене, щоб я його побавив. Вона цим дуже пишалася, бо й сама походила зі шляхетного роду, в її жилах текла королівська кров.
— У миші? Не може бути! — обурилась королівна.
— Атож, бо десь у далекій країні, здається, в Польщі, миші з'їли якогось короля Попеля, і то в його власному замку!
— Чи чувано таке! — здивувалася Хитруся. — Дивина та й годі!
— А куди ж дивилась поліція?! — сердито спитав капрал Пипоть.
— Отож поки я бавив малого, решта шастала по коморі, зсипаючи у шкіряні мішечки борошно та зерно. Дійшло до того, що я мусив стояти на чатах, щоб старий їх не застукав. Але й цього мало, — вони почали вимагати, щоб я сам носив зі спіжарні сало, бо мій хрещеник, мовляв, хирлявий і йому треба добре харчуватись.
І от якось я задрімав. Самі подумайте: цілий день робиш, а вночі мусиш охороняти невгамовних мишей, які так розперезалися, що шмигали по столі, коли я вечеряв. А часто, сягнувши в кишеню по ключі, я знаходив там сонне мишеня. Тієї ночі мене зморив сон. Мельник Питель, розбуджений галасом, здивовано тер очі: посеред хати сунувся величезний лантух з пшеницею. Старий подумав, що це йому приснилось, але ні — лантух сміло прямував до дверей, причому виразно чути було голоси цілого юрмища мишей, які тягли його на спинах. Питель зірвався на ноги, перевернувши лаву.
У млині раптом посіріло, табуни мишей металися з писком, цілі купи вискакували зі скринь. Мельник стояв занімілий, звівши руки над головою, на якій останні три волосини стали диба, щоб не пропустити цього жахливого видовища. Потім кинувся до мене. Не встиг я опам'ятатись, як господар витяг мене за хвіст.
— Ти знеславив, зганьбив котячий рід! — репетував мельник. — Ти взагалі не кіт, а мишам брат!
Він пхнув мене ногою у крижі, і я покотився по снігу. Почекав, поки його гнів охолоне. По коморі блукало світло, звідти доносились несамовиті зойки. То Питель підраховував збитки.
Я не був певен, що ми з ним розпрощалися навіки, але й досі кульгаю і тому думаю, що він все-таки був незадоволений моєю службою.
Роботи я ніде не знайшов, але й не голодував, бо за мною йшла слава мишачого захисника. Хто-небудь із далеких родичів мого хрещеника завжди приносив бодай кілька обрізочків, героїчно видертих із наставлених пасток. "Це нашому улюбленому Мишібратові", — казали вони зі слізьми на очах, співчуваючи моїй недолі.
— Ти шляхетний котяра, — штурхнув його в бік капрал.
Нараз над головами в них, мов ягідка горобини, повисло Трицятко.
— Дивіться, наше сонечко вернулося!
— Тс-с-с… тихше…
— Пильним будь! Пильним будь! — кричали перепілки у прив'ялених спекою хлібах.
— Гляньте, якийсь віз їде! — гукнув Мишібрат.
Стояла така тиша, що було чути, як осипається пісок з коліс, як рипить упряж і хропуть шкапи.
Пилюга висіла над балагулою, вилася, мов драконячий хвіст.
— Тікаймо! — скрикнули друзі, — Це циган Мозоль!
Вони зірвалися з місця і, розхиляючи колосся, помчали межею до вже близьких Стогайських борів.
— Ось вони як на долоні! — почули радісний рев цигана.
— Нічого не бійтесь, я вам допомагатиму, — шепотіло Трицятко, в'ючись у лисиці над вухом.
Братство отруйників
Циган захряс у густих чагарях. Рвонувся щосили, тоді ще й ще і, нарешті, виплутав ноги з-поміж колючих пагонів ожини. Засунув ножа за пасок і, чухмарячи голову, вийшов на галявину.
— Гей, Дримбо!
Здаля озвались дочка й син. Вони верталися захекані, з порожніми руками.
— Ми не знайдемо їх у цих хащах, тату! — заволала циганка, вибираючи з кіс листя.
— Якби тут були мої блохи! — Мозоль потер долонею бороду, потім запустив у неї пальці й прошепотів:— Є одна думка! Ставайте хутчій на одну ногу!
— А навіщо?
— Ти не питай, а слухайся. Я знаю, що роблю!
Він підібгав одну ногу і, схилившись до трав та папороті, забурмотів закляття:
Скачу по росі
на одній нозі,
хусточку стелю черлену:
— Йдіть, отруйники, до мене!
А в діброві
хто зостався —
хробакові щоб дістався!
Згинь — о-о-о-о!
Затремтіли дерева, почувши це закляття, а плющ на старому дубі ще довго колихався, ніби од вітру.
Крізь листя блиснуло кругле око півня і виткнувся гострий ніс Хитрусі.
— Пропали ми, — прошепотів Мишібрат, відступаючи у глибоке дупло, де кулилась перелякана Віолінка.
На галявину зусібіч висипали мухомори і шикувались у стрункі шереги.
Мухомор — дивовижний гриб.