Якщо тобі пощастило побувати в Причорноморському степу, там, де трав'яні хвилі переходять у сині морські простори, послухати отой дзвін і шум, і дзюрчання пташине з неба і з моря, то по-іншому будеш сприймати і твори Бабеля, і поезію Багрицького, і романтику Яновського.
Юрій Яновський — письменник величезної сили. Не повністю розкривши свій талант за часів панування соцреалізму, він таки залишив нам дивовижний світ "Вершників". Сама назва дуже поетична. Вершники в степу, а позаду них сходить сонце — у чиємусь серці ще живе ця картина, нагадуючи про молодість, волю, щастя, красу? Вісім новел "Вершників" розповідають про все це, хоча дія відбувається в часи громадянської війни, коли степ фарбувало не червоне сонце, а кров та вогонь.
Страшна війна збирала свій урожай, і брати вбивали один одного, проклинаючи перед смертю, і вмивався кров'ю листоноша, і носило в морі Чорному шаланди з безпорадними, але відважними Половцями...
Та всі новели пронизує життєствердний настрій. Це оновлення, якому підпадають і люди, і земля. Так романтично сприймали революцію митці, хоча й бачили її криваву реальність. Та вірилось, що це зміниться, що омиється в сльозах земля, що будуть жити на ній вільні, щасливі, правдиві люди.
І хоча історія пішла своїм шляхом, безглуздо перекреслювати подвиг тих, хто бився за нове життя, хто жив у сідлі, хто радісно віддавав життя, відчуваючи за собою народ.
Романтика революції завжди буде притягувати молодість. І через багато років вершники з зірками на будьонівках промайнуть на сторінках сучасного романтика Крапівіна, так само стикаючись із несправедливістю. Ось чому для мене "Вершники" Яновського — пісня про молодість та боротьбу, світ та жагу до подвигу.