Трагічна доля Євгена Плужника

Шкільний твір

ПЛУЖНИК ЄВГЕН

(1898-1936)

Народився в слободі Кантемирівці Вороніжчині в багатодітній родині управителя торговельної фірми. Рано втратив матір. Під час революційних заворушень родина переїхала на Полтавщину, звідки родом був батько. Євген викладав там українську мову й літературу, організував театральний гурток. Навчався у Ветеринарно-зоотехнічному інституті, потім — у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. Був репресований, помер від сухотна Соловках.

Поет, прозаїк, драматург. Поезія Плужника відзначається ліричністю та філософською спрямованістю, пошуком гармонії у порушеному бурхливими революційними подіями світі (збірки "Дні", "Рання осінь", "Рівновага"). Написав декілька п'єс, роман "Недуга".

Трагічна доля Євгена Плужника

Я — як і всі. І штани з полотна...

І серце моє наган...

Бачив життя до останнього дна

Сотнями ран!

Ці слова належать Євгену Плужнику, який посів дуже своєрідне місце в складній добі молодого українського відродження 20-х років, коли воно почало руйнуватися тиранією тоталітаризму. І хоч поет говорить про "сотні ран", але, читаючи його поезії, приходиш до висновку, що душа його, серце — все було суцільною раною! Єдиним, що її гоїло, була безмежна любов до свого народу і віра у відродження його самобутності та незалежності:

Мій народе!

Темний і босий!

Хай святиться твоє ім'я!

Хай розквітнуть нові жита

Пишним цвітом нової слави!

...Його літературний шлях почався пізно: писати Плужник почав на 25-у році життя, друкувався — на 27-у. Та з кожною своєю поезією, з кожною книжкою він підносився все вище й вище над більшістю своїх сучасників. Критика не без підстав назвала поета "найвидатнішим майстром імпресіоністичної поезії XX сторіччя". Кожна з трьох збірок його творів ("Дні", "Рання осінь", "Рівновага") засвідчують, що Плужників поетичний лаконізм народжується із прагнення вилущити ядро, суть речі, дійти до найістотнішого, показати толу правду, відкинувши фальш. Цілий "світ єдиний" відбивався у цій правді: і приреченість глухої української провінції ("сум світовий в масштабі повітовім"), і топтана власним безвихіддям тисячолітня страта українського селянства — "темного, босого", і трагедія молодого українського відродження.

Він завжди відчував себе частиною цієї національної трагедії, тому так часто його вірші сповнюються скептицизмом, зневірою, втомою та нудьгою. В основі такої поезії лежить той великий "біль", "мука свята" сковородинської й шевченківської "духовної людини", у яких звільняється, самостверджується людина і нація, торуючи свій власний шлях життя.

Тому віриш Плужникові, коли в нього проривається скромне признання своєї готовності поділити долю замученої людини своєї нації: "Я такої смерті не боюсь!" Це — позиція людини сильної, духовної, яка серед какофонії тоталітарної доби знайшла в собі душевну рівновагу, певність своєї правди, красу "світу єдиного" серед загального розпаду. Поєднання гідної громадянської позиції з красою поетичного слова, з цією палаючою повнотою "жаркої, важкої і повної квітки", — ось що вражає і захоплює мене у віршах Євгена Плужника. Залишається тільки дивуватися, як могло статися таке чудо поєднання у поета, якого дожирали сухоти і на якого чекала смерть від руки варвара, чудо, зроджене у трупній атмосфері тотального голоду і терору. Цей "терор" поет геніально затаврував у своїх поезіях, і "терор" йому закидають у присуді, після чого він потрапляє в чергову пачку призначених до розстрілу. Згодом кара була замінена на найдовший у той час термін каторги — 10 років. Остання стадія туберкульозу не залишила ніякої надії на відбування цього ув'язнення на Соловках — на острів його привезли умирати. 2 лютого 1936 року Євгена Плужника не стало...

Суди мене судом своїм суворим,

Сучаснику! — Нащадки безсторонні

Простять мені і помилки, й вагання,

І пізній сум, і радість передчасну, —

їм промовлятиме моя спокійна щирість.