Мабуть, в українській літературі ніхто до Михайла Коцюбинського з такою психологічною достовірністю не писав про внутрішній світ митця. Серед його творчої спадщини вирізняються присвячені цій проблемі новели "Цвіт яблуні" та " Intermezzo ".
В українській літературі завжди був у пошані найперший, почесний і священний обов'язок письменника — служити народові. Нерідко його декларували з надмірним пафосом. В " Intermezzo " немає жодного пафосу. Є щира сповідь людини, що має хист до письма та любов до людей і почуває себе зобов'язаною робити чесно справу свого життя: писати про цих людей. Але в неї, як і в будь-кого іншого, є межа терпінню та силам.
А люди йдуть. Кожен несе свої клопоти, нещастя і сльози. Настає час, коли мозок відмовляється все це сприймати, а серце — відчувати. І митець вибухає розпачем: "Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій".
Завжди триває ця вічна драма митця, який віддає себе людям: неможливість усамітнення і спокою. Є ще сон, цей рятівник і дарувач відпочинку, але він вже не допомагає. Бо навіть крізь заплющені повіки митець бачить людей, цілі потоки людей, що йдуть повз нього і про щось кричать, плачуть, шепочуть. Вони вдираються у його сон і знову прагнуть сповіді, знову вимагають уваги.
Митець — це сумління людей, що приймає на себе всі людські болі. Він пише про них і переживає щоразу їхні трагедії. Це служіння тяжке та виснажливе. На нього має право той, хто здатний відчувати негаразди навколишнього світу і біль ближнього. А коли митця (як героя новели) перемагає апатія, а вночі нервове виснаження перетворює його сон на суцільне марення, то він не має права писати.
- "Intermezzo" (повний текст)
- "Intermezzo" (скорочено)
- "Intermezzo" (аналіз)
- Твір має автобіографічний характер. Чому? (та інші запитання)
Із непідробним жахом письменник згадує про те, як одного разу, читаючи про цілий ряд повішених, заїв це повідомлення сливою. "Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров..." І тоді митець зрозумів, що йому просто необхідно втекти від людей. Куди завгодно, тільки б не бачити і не чути їхнього гомону.
Місто відпускає його в безмежність полів. Він так важко звикає до тиші. Вона навалюється раптово і глушить його. Оповідач ще довго не може повірити в можливість спокою. Довго ще чуються йому вночі чиїсь зойки, стоять над головою чиїсь похмурі тіні. Нарешті тривога і втома залишають його розшарпану душу. Митець почувається так, немов між стулками зернятка: одна половина — зелень степу, друга — небесна блакить, а всередині — сонце, мов перлина. Тінь людини не стає між ним і сонцем. Його душа наливається силами, спокоєм, впевненістю. Сонячне сяйво і неземна жайворонкова гра на невидимій арфі, зозулине "ку-ку" щоранку і прохолода криничної води — все це як бальзам на глибокі рани його стомленого вразливого серця.
Справжній митець не може довго перебувати у спокої. Через деякий час його покликання обов'язково змусить згадати про працю. Справжній митець не примушує себе служити людям. Творити для них — це погреба, непереможне бажання... Герой новели, змучений та виснажений, бажає забути про людські нещастя, і йому це вдається.
Проте настає час, коли митець знову відчуває, що готовий зустрітися з людським болем. Він зустрічає серед поля людину і вже не хоче тікати від неї. Навпаки, він слухає. Складає до свого серця, як у скарбницю, жалі перехожого. Його розповідь бере за живе, і митець карбує у пам'яті кожне слово. Він мусить писати про цих безталанних, тому що хто, як не він, скаже світові правду про них. Так, у ліричній формі безпосереднього переживання, Коцюбинський змальовує тяжкий хрест митця, котрий служить народу.