Трагедію особливо гостро відчуває душа делікатна, ніжна, беззахисна. А ще — довірлива. Наче квітка до сонця, вона розкриває пелюстки, вітаючи життя. І раптом — чорний смерч. Губить надію, карає за простоту і наївність.
Та квітка проросла навесні 1917 року. Звалася вона молодою українською республікою. Над Києвом стояв "золотий гомін", що його так точно вловило вухо молодого-молодого П. Тичини. Крокували барвисті маніфестації, маяли поруч синьо-жовті й червоні прапори, вірили, що визволені народи житимуть, як брати. Усіх охопило високе натхнення, весільне очікування.
"Одчиняйте двері— наречена йде!". Ці рядки поета найліпше передають стан української душі в ті незабутні місяці загального екстазу. І що ж? Одчинились двері... Ударило темрявою горобиної ночі, потекли криваві ріки, затопили Україну горем, стражданням. Під акомпанемент муравйовського "Яблучка" гинуть безвусі учні — і вже не урочиста і радісна, а поховальна процесія несе їх на Аскольдову могилу.
Далі — ще більші жертви. Озвірілі садисти з півночі приходять у Київ і розтерзують його. Двічі розіп'ята душа поета волає від розпачу, вона не хоче розуміти того, що за любов до свого краю, як за злочин, розстріляно на вулицях столиці тисячі патріотів. І розстрілюють їх ті, в чиїх руках — червоний прапор. Виходить, соціалістична ідея несумісна з національною? Виходить, так. "Соціалізм" взялися втілювати в життя фахові терористи — більшовики. Героїня п'єси В. Винниченка "Між двох сил" Софія Сліпченко прозріває. То ось кому передала вона допомогу із Петрограда— катам своєї родини! Дівчина й у думці не припускала, що таке ось влаштують ті, хто обіцяв відстоювати найвищі ідеали справедливості й гуманізму. Софія покінчує життя самогубством.
Пекельне полум'я громадянської війни роздмухується. Найбільше її зло — батько— і братовбивство. У смертельному вихорі в степу під Компанії-вкою зітнулися несамовиті вершники Половці, аби порушити батьків заповіт: "Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду". Переводиться рід. Чи то так на роду Україні написано — від самих ще часів Руїни ділитися на лівобережну і правобережну, західну і східну, саму себе воювати навзаєм російськими штиком й австрійським багнетом, махновським захалявним і комісарським наганом, гайдамацькою шаблею і денікінським палашем? Адже їх стискають руки синів однієї неньки.
М. Хвильовий, "Я (романтика)": підходить до матері один із синів. Напруга зростає. Зараз станеться щось нечуване, апокаліптичне. У Яновського не дійшло до цього, бо "Вершники" все ж романтичний твір. А тут слово "романтика" звучить прегірко. Що воно робить у підзаголовку цього страшного твору, де гримить постріл сина — і мати падає мертвою? Невдовзі впаде мертвим і сам письменник. Громадянська війна триває десятиліття й десятиліття. Непрощенне її зло в тому, що убивцями стають звичайні, нормальні люди, учорашні хлібороби з пробудженими раптом на дні душі хижацькими інстинктами. Ні найменшого сумніву щодо подальшої долі Василя Гандзюка не залишається по прочитанні твору Григорія Косинки "Гармонія". Василь іде до більшовиків з метою відімстити за тортури, яких завдали йому і братові Гришці денікінці, і, напевне, помста ця буде не менш жорстокою. Василь таке побачив у офіцерській катівні, що на весь вік вистачить.
Важко писати про це. Важко про це читати. Єдиний висновок, до якого приходить читач: громадська війна не має права повторюватись.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор,
Хай пропаде незгоди проклята мара,
Під України єднаймось прапор!—
писав, бажаючи запобігти лиху, І. Франко.
Не роздираймо на криваві клапті змучене тіло нашої України. У єдності — наша сила і наше майбутнє.