Українська земля завжди була багата на таланти. Та й не могла ця розкішна земля, на полях якої зростали щедрі врожаї, а сади буяли плодами, не народжувати талановитих дітей. Безсмертний кріпак Шевченко, ім'я якого золотими буквами назавжди вписане в історію України; Великий Франко, незламна Леся Українка, лагідний Олесь, мужній Стус... Усі вони різні, але всіх об'єднує одне — вони люблячі діти України.
Павло Тичина — видатний український поет. Наділений поетичним даром, мав також здібності до малювання. А ще гарно співав, грав на багатьох музичних інструментах. Чи не тому його твори були такими милозвучними? Щедро обдарований природою, він любив її.
А чи є десь природа пишніша, ніж в Україні? Це вона, Вітчизна, подарувала йому "далекі тополі", "тихий шепіт голублячий", "небо і зорі безсилі". "Україно моя, моя люба Вкраїно..." — звертається поет до Батьківщини, і в цьому звертанні — глибока синівська любов до рідної землі. Що зробити для того, щоб Україна не страждала? Як покращити її долю? Чим заспокоїти розтривожену Матір?
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь...
Любов поета до України відчувається в кожному його творі. Він милується ніжним світанком, з насолодою слухає шум в гаях, замріяно оглядає врожайні поля, пишається непереможним народом. І все це — Україна.
Гарячу синівську любов до матері-Вітчизни Тичина проніс через усе життя. "Україно моя, моя люба Вкраїно..." Як просто сказано. Але цим сказано все.