Балада Т. Г. Шевченка "Тополя" — пісня невмирущому, вічному коханню. У ній розповідається про молоду дівчину. Її коханий поїхав на чужину та й загинув. Дуже тужила дівчина: не знала чи живий він, а може мертвий. Пішла вона до ворожки, щоб дізнатися про свою долю. Мати хоче її за старого та нелюбого віддати, а дівчині краще в домовину, ніж з ним одружитися. Дала ворожка дівчині зілля, вона його
випила — і
зілля дива наробило —
Тополею стала.
Не дізнаються батьки, що їх донечка стала тополею при дорозі, ніхто про це не взнає.
Чумак іде, подивиться —
Та й голову схилить;
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє.
Мені дуже шкода бідну дівчину, бо без свого милого їй:
Не щебече соловейко
В лузі над водою,
..................
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється;
Без милого скрізь могила.
Буде рости при дорозі тополя, а в ній душа дівоча завжди буде згадувати та пам'ятати свого козаченька!
Шевченкова "Тополя" є справжньою баладою. Це романтична історія з трагічним кінцем. Тема твору нагадує фольклорні джерела. Шевченко майстерно використав образотворчі засоби, притаманні усній народній творчості, зокрема порівняння, паралелізм тощо. У поезії "Тополя" автор втілив ідею невмирущості справжнього кохання.