У давні часи у Південній Русі мешкала цікава людина. За фахом це був швець, а звали його Петро Якимович. Здавалось, що ж тут цікавого? А те, що Петро Якимович писав ікони. Мистецтво іконописця цінувалося у всі часи. У Петра Якимовича був талант. "Коли стомлюється від однієї ікони, він переходить, тричі перехрестившись, до другої". Сама віра окрилює його. У кожній хаті земляків Петра Якимовича висіли старі ікони, "немов верстові камені Бога". Поряд можна було побачити і творіння Петра Якимовича. Про що могли прохати люди, звертаючись до святих? Звісно, просили добробуту, врожаю. Кожен до Бога звертався зі своїм, особистим, але було і спільне прохання. Треба сказати, що в тихих степах Південної Русі тих часів, що звуться Україною, хазяйнували польські пани. Вони знущалися з корінного населення, катували, грабували домівки. Терпець народу урвався, люди почали робити все, щоб скинути владу польських панів. А до кого звернутися за благословінням? Звичайно, до Бога. Ось чому земляки дивилися на Петра Якимовича, який був ближче до Бога, ніж вони, бо сам Бог дав чоловікові талант іконописця.
Петро Якимович, коли створював ікони, наче молодів. Але роки брали своє, і він вирішив передати свод знання митця синові Олексі, "який знайшовшись дуже пізно, мав усього сімнадцять років".
Олекса був фізично слабким хлопцем, не мав успіху у жінок. Був відлюдкуватий, тому часто бачили його насамоті у степу. Там йому було затишно, він розмовляв з травами, птахами, сам із собою. Олекса не хотів засмучувати батька і погоджувався писати ікони, але, узявшись намалювати Пресвяту Богородицю, пожалкував про це: "Його мазанина швидше скидалася на портрет Мар'яни, дочки козака Голокопитенка, тобто на річ настільки гріховну...", що старий Петро наказав замалювати покривджену дошку. Після цього випадку юнак ніколи сам більше не брався за образи.
- "Пісня про Правду" (повний текст)
- "Пісня про Правду" (скорочено)
- Яка історія зацікавила Евальда? (та інші запитання)
Одного тихого вечора, коли вся родина вечеряла, до їхньої хати доля привела сліпого кобзаря. Кобзар зі своєю дванадцятиструнною бандурою ходив по селах "і співав про велику славу козаків". Але цього разу в хаті Петра Якимовича пролунала тричі "Пісня про Правду". І жодного разу старий бандурист Остап не повторився. Він у кожне своє виконання вкладав різні почуття.
У хаті Петра Якимовича зібралися козаки, які благоговійно слухали бандуриста. Його виконання стало для них закликом до боротьби за свободу. Багато земляків митця, узявши зброю, пішли у визвольний загін. І тут "народжується" новий Олекса. Він примкнув до визволителів. Де тільки й узялися сила та відвага! Він узяв рушницю і з цієї миті відчув себе справжнім чоловіком, який потрібен своєму краю. Виходить, що той старий бандурист "був сам Бог". Він підніс сімнадцятирічного Олексу до героїв, про яких ми зараз читаємо балади, легенди, чуємо пісні, чиї постаті втілені у полотна великих митців.
Ми не знаємо, як склалася подальша доля Олекси, але впевнені в тому, що, якби батько йому знову довірив намалювати ікону, Олекса цього разу не осоромив би батька. Він чув голос Бога, бо сам Бог послав до їхньої оселі старого сліпого бандуриста Остапа.