Сумна клоунада головного героя роману Г. Белля "Очима клоуна"
Г. Белль вибрав собі героя, що знаходився в положенні самотнього судді навколишнього світу. Погляд на світ "Очима клоуна" — це погляд на світ незалежного художника. Бо хто ж, як не клоун, творча особистість, може сказати правду?
Головного героя роману Г. Белля Ганса Шніра сприймаєш як клоуна не тільки за родом його занять. Саме так сприймається єдина нормальна людина серед очманілого, божевільного суспільства, що грає в якусь дивну гру, яка занадто затяглася.
Живучи в добропорядній родині німецьких бюргерів, заможних і впливових людей, які діють не за принципами, не за велінням серця, а за якимись хаотичними, мінливими законами політичної і соціальної моди, Ганс увесь час виходить зі "встановлених рамок".
У школі він не погоджується із тлумаченням "Пісні про Нібелунгів", відмовляючись прийняти на віру відповідь учителя тільки тому, що це офіційна точка зору. Покохавши дівчину з бідної родини, він іде за покликом свого серця. Обирає професію, що шокує рідних, бо відчуває своє покликання до неї. Любить Марію більше, ніж життя, але навіть під загрозою розлуки з нею не може змусити себе виконати католицький обряд вінчання. Готовий пробачити коханій, що вона кинула його, але буде вважати її мертвою, якщо вона духовно зрадить його з лицемірним святенником, у якого показне благочестя не може прикрити нерозбірливість у нагромадженні капіталу, зміну політичних поглядів.
Навіть перед загрозою краху своєї артистичної кар'єри, вигнання із суспільства, відмови рідних в елементарній підтримці, перед загрозою самотності й злиднів він не буде змінювати своїх принципів.
Для Ганса порядніше з'явитися незваним на вечір до рідної матері і набити кишені сигаретами, призначеними для гостей, намагатися позичити грошей у батькової коханки чи співати куплети на вокзалі. Це набагато порядніше, ніж, будучи лютеранами, на догоду бюргерам віддати синів до католицької школи.
Це менш аморально, ніж в ім'я фальшивого патріотизму в останні дні війни відправити на фронт (на смерть!) дочку-гімназистку, тому що "кожен зобов'язаний зробити все можливе, щоб прогнати з нашої священної німецької землі пархатих янкі", і потім навіть не знати, де її могила.
Це чесніше, ніж радо приймати "свою людину" у домі — Шніцлера, що видає себе після війни за борця руху Опору, постраждалого від нацистів, хоча саме він наполіг на тому, щоб віддати Ганса до нацистського Юнгфольку, а Генрієтту — до "Союзу німецьких дівчат".
Герої роману легко змінюють свої погляди і принципи, віру і переконання. Терпимість навколишніх до нових "ролей" один одного для Ганса схожа на поведінку мешканок будинків розпусти.
Усі зіткнення Ганса з родиною і навколишніми — це спроба людини зберегти свою гідність і незалежність, протистояти настирливим домаганням світу, у якому він народився і котрий жадає від його тільки одного: скорися! Він запекло опирається і все-таки потрапляє в трагічну залежність від цього світу. Роман розповідає про безвихідну самітність і страждання Ганса Шніра, про трагічну долю людини, що хотіла бути собою і стала жертвою пануючих умовностей.
Клоун, позбавлений ангажементу, вирішує виступати на вокзалі, співати під гітару. Ним керує не просте бажання заробити на шматок хліба — він шукає самовираження. Це теж спосіб кинути виклик суспільству. Символічно, що навіть його грим — грим артиста — у той вечір на вулиці не єдиний: у місті карнавал, і всі ніби змінили личини...
Правда, Шнір-клоун своєю піснею змусить їх показати себе справжньому вигляді. Такими, як він їх бачить. Очима клоуна.