Викурена сигарета

Та ще й на голові бардак, так само потрібно було б перевдягнутися. Але чомусь мене це найменше цікавило. Я злегка розчесався та під погляд Микити розвернувся до виходу.

Майже доторкнувшись до ручки дверей моїх грудей відвідав незтримний біль. Забракло повітря. Я, немов тонув – старався вхопитися за, хоч маленький клаптик повітря, що врятує слабкий організм. Порадуючи себе поцілунком з інгалятором, який постійно був зі мною, стало краще. Напади стали частіше, а біль важчою. Я перестав помічати такі не гаразди, тому не буду псувати записи цією біллю.

— Якщо мене буде шукати медсестра щоб поставити крапельницю чи прослідкувати, як п'ю таблетки, то я в кінці коридору, біля вікна на лавці, окей? — з такими словами не отримавши згоду, вийшов до коридору. Було начхати на інших.

Роза сиділа в телефоні саме де писала зустрітися. По ній не скажеш, що вона чимось не вдоволена. Дівчина спокійно гортала соц. мережі, навіть не помітивши, як я прийшов.

— Це твоя фішка — запізнюватися на зустрічі? Чи це стосується не тільки тебе? — пробурмотіла вона.

— Пробач, я не помітив твого повідомлення. – я наважився сісти поряд з нею посунувши апарат, який допомагав дівчині вільно дихати, та почав грати з незаплетиним волоссям, як дівча на першому побаченні. — Ти про щось хотіла поговорити?

Роза з заохоченням покинула телефон та сіла зручніше, дивлячись прямісінько в очі. Вона хоче мене з'їсти? А, ой, куди я прийшов? Злякавшись різких рухів, зміг лиш викрикнути:

— Щ-що?

— Думаю ти казав правду.

— Правду? Стосовно чого?

— Не тупи, стосовно мого життя. Цей останній місяць потрібно прожити, як омога красивіше і набагато цікавіше, чим минулі дні, хоч і з апаратом штучного дихання. Це ж твої слова, чи не так? — на ній з'явилася хитра усмішка, яку прикривали трубки.

— Так це мої слова, але що тобі потрібно від мене?

— Допоможи мені з цим. Ти найбільше розумієш як мені...

— Стій, почекай. Так, можливо я найбільше тебе розумію адже сам хворію, не просто так я у лікарні, на жаль. Але все-таки ти мені це говориш, хоч і знаєш про мої порізи на руках? І можливо з від ци про моє небажання до життя?

Роза присіла, поправивши своє волосся почала дивитися в даль, у коридор. Там в кінці прибиральниця мила підлогу, медсестра поливала злегка пов'ялі рослини по боках коридору, а чиясь мама поверталась в палату з вечерею. Розалінда почала сумніватися в своїх словах, так здавалося мені. Хотілось попросити пробачення але вона опередила:

— Так, ти правий, я ж помітила порізи. Але саме це мене найбільше мотивує, можливо перед смертю, зможу допомогти незнайомій мені людині полюбити життя, якого я скоро позбавляюся ?

— Що? Ти про взаємодопомогу?

— Щось схоже, — вона завагалась, тепер це точно помітно, — пробач, можливо я не правильно вчиняю але все ж, давай спробуємо?

Це звучало як прохання стати їй хлопцем, так принаймні здавалося.

Я сидів спантеличено дивився на неї, яка саме напевно вже збиралась заплакати, адже сама ж загнала себе в кут.

— Я не знаю чи в мене це вийде... я знаю тебе тільки шість годин, про що ми говоримо?

— Так звучить, немов я планую з тобою зустрічатися, — вона, неначе прочитала блукаючі думки і тепер озвучує мій страх, — Ні, я хочу стати тобі другом і прошу в тебе допомогу закінчити свою розповідь красиво... ну, своє життя. Так само ти можеш полюбити своє, поважати той факт, що ти можеш насолоджуватися повітрям довше, чим я.

Тепер перед очима немов пазли склалися до пари. Все стало на місце. І у мене в середині загорівся вогник надії. Вогник сподівання, що це все можливе.

— Давай.

Я дав свою спітнілу від хвилювань руку і, як в ночі спробував видавити з себе посмішку. Дівчині це сподобалось, не помічаючи знервованість вона легенько вдарила по руці, відаляючи її та схопила в обійми. Цього мені давно не вистачало. Апарат штучного дихання на щастя не завдив нашому близькому контакту. Він спокійно заховався по бік.

— Ти ж напевно знаєш секретний вихід, то давай підемо вип'єм по чашці кави у новій кав'ярні що поряд з лікарнею. Її багато хто хвалив…! — Розалінда з захватом почала бурмотіти собі під ніс ці слова а я ще більше здивувався такій енергійності.

— Пробач, — зупинив її своїми словами і зніяковівши відвів погляд, — я б залюбки але мені потрібно повертатися. Зараз я маю бути в палаті і чекати на медсестру.

— А, ой, це ти пробач! Звісно, повертайся назад. Завтра можливо ще зустрінемось, взагалі раптом що пиши мені, — вона ніскілечки не образившись, ще з більшою усмішкою продовжувала дивитися, — доречі, я сама, то блогер, якщо тобі цікаво було б почитати про мене, я скину тобі силку на нього, не проти?

— Не проти, скидай.

— Добре! Тоді...

— Так, до зустрічі.

— До зустрічі, дякую тобі!

— Не має за що, — з цими словами я піднявся і поспішив в палату, до свого, старого ліжка.

Було вже всерівно на реакцію дівчини, вона на мою думку залишилась з усмішкою, гладила трубки і про щось думку гадала. В платі все лишався холод та тиша, не було радості.

Годиник бив дванадцяту ночі. Було темно, адже всі вже спали. Медсестру Зою підмінила Стефа, нічим не краща, хіба що десь на пару років молодша. Вона не спала, сиділа і записувала записи в медичні книги, як і належить. На диво я також закуняв і бачив вже сьомий сон. Напевно через те, що сильно втомився за день, зустріч з дівчиною виснажлива роботка. Хоча у медсестри випадково впала чаша з олівцями і цей шум розбудив. Тепер я сидів сонний, та спантеличений дивився на вікно. Нічого нового.

Раптом в зір впав апарат, що вимірював серцебиття, він показував норму, як для людини. Це здивувало, тому, зацікавлено, я встав та схопив хлопця за руку перевіряючи таким чином температуру. Вона була доволі теплою. Він, немов просто спав. Тому спокійно я вирішив натиснути на кнопку виклику медсестри. Напевно вона почула це, але прийде більш за всього через пів години, адже заповнює документи, або збирає олівці з підлоги.

— Д-де я? Хто т-ти? — пролунали налякано, та тихо слова з вуст хлопця.

У нього були темно карі очі, які нагадували львівську каву з двома ложками цукру та з присмаком гіркоти. Я навіть не помітив його густі, насичені брови та маленькі вії, які були також темними. Голос хлопця був грубим і молодим, від охриплості, різкості сказаного Віктора мою шкіру охопили крихітні мурашки. Ва-ау... який сьогодні прекрасний день, день ще більшого знайомства з людьми, які можливо можуть змінити мої сірі будні.

4 розділ "Перший подих увічі"

Моє шоколадне волосся гойдав прохолодний вітер. Під ногами хлюпотіли брудні калюжі. По старих темних деревах стрибали бадьорі горобці, під звук крапель дощу, які не поспішаючи опадали додолу. Навколо було тихо, десь лиш гучно проїде автомобіль, дасть подихати запахом бензину. Я тримав у своїй правій руці недокурену цигарку, вийшло позичити парочку, а в лівій вже звичну чашу з кавою.

Мені потрібно познайомитись з Віком але перед цим мені потрібно зустрітися з Розою, я ж їй пообіцяв прожити цей місяць незабутньо, ех. Як же це зробити? Хм... потрібно показати хороші місцини в лікарні? Я — людина яка була в ній не один раз, тому можу назвати місця які хотілось відвідати і насолодитися ними, хоч це і лікарня — будівля де деякі люди зустрічаються з смертю. Під такі думки, що правили в моїй голові, моя рука випустила викурену цигарку та одноразову склянку в смітник. Ще пару хвилин насолоджувався нудним буденним краєвидом, поки сідниці не почав пестити мороз.

Зайшовши у відділення я зустрів нових пацієнтів, які досі вивчали відділення та захлопотану медсестру Зою. Так звані новачки були не новим для мене, не дивували, деякі наважувались підійти і запитати або навіть сплутати з лікарем але ось медсестра — диво дивне. Сьогодні ж мала чергувати Світлана — третя медсестра, не високого росту, блондинка, відповідно ще та сучка та з нею ніхто не знаходив спільної мови. Можливо й то на добре, що все ж Зоя вийшла, хоч вона нічим не краща.

На щастя в неї не потрібно було питати, вона сама покликала мене, коли сіла за документи нових:

— Ей, Леонід, а ну ка йди сюди!

Від цих слів в мене пішли мурашки по шкірі, адже це було не очікувано та доволі таки голосно. Її суворий погляд лежав на моїй спині, та так і різав його з пітишка. Мені кінець, якщо я не підійду до неї. Що вона від мене хоче? Не вдасться пожити, хоч трохи добре.

Я почухав маківку та повільно з страхом обернувся до Зої. Мені поправді так то страшно не було, що я її знаю не один день, що вона. Бувало, що Зоя прикривала моє куріння та попивання великої кількості кофеїну від лікарів, чи прогули медсестри я закривав від них. Тут діло товариське.

— Ну, що потрібно? — я став напроти неї, обперся об стіл та почав дивитися то на неї, то на документи, що лежали під ліктями, мабуть за звичкою.

Це були медичні картки нових пацієнтів, одна з яких належала Віктору. Звісно саме ця й найбільш зацікавила мене. Я старався не подати виглядом, що читаю і все ж дізнався де що цікавеньке.

— Мені потрібна твоя допомога, — вона помітила, що я цілився на медичні картки, тому швидкоруч схватила їх та кинула під стіл.

Там мала бути поличка, на ній частіше лежали речі медсестер. Наприклад, як сумочка, пачка печива чи тістечок, косметичка (й дзеркальце відповідно). Але якщо бути чесним, те місце хороше, щоб щось заховати. Як в цей раз вона заховала картки.

— Я про тебе не мало знаю але думаю твій характер та минуле не вплине на цю справу.

Тепер її погляд став більш жалісним, та й тон м'якішим. Можна було б сказати, що вона сильно втомилась, просто не показувала це іншим.