Українська зима

Петро Немировський

Сторінка 4 з 19

До нас доєдналася іще одна жінка, теж їхала до Києва. Вона сказала, що затримка автобусів тепер — звична справа, неможливо очікувати в такий час, аби автобуси рухалися чітко за графіком, минулого разу їй довелося чекати на цій станції дві з половиною години, і вона застудилася. Вона витягнула свій мобильник і кудись подзвонила, після довгої розмови сповістила, що зв'язалася зі своєю кумою в Рівному, котра, в свою чергу, зв'язалася з диспетчером компанії, і там їй відповіли, що наш автобус дуже спізнюється, тому не виключено, що нас посадять в інший бус. Але коли прийде цей інший бус, теж невідомо.

Я не розраховував на таку холодну погоду, на снігокалюжі і льодяний вітер, то ж був одягнутий абияк. Ноги в легких мештах вже замерзли, шкарпетки, відповідно, промокли до нитки; вітер проникав крізь легку демісезонну куртку. Я міркував, чи варто мені зараз повертатися до аеропорту і там, де-небудь, у затишному куточку розпакувати свою валізу і повністю переодягнутися. Але тоді ризикую пропустити свій автобус, оскільки він міг прибути будь-якої хвилини. Я вирішив іще трошки почекати, а там буде видно, може, й пощастить.

І справді, так і сталося. Незабаром з'явився сучасний просторий автобус із табличкою "Краків-Київ". Ми швиденько повантажили в багажний відсік свої валізки. На квитку були вказані місця, але автобус був заповненим ледве на третину. Водій сказав: "Сідайте, де хочете. Вільних місць повно. Можете навіть лежати".

За порадою водія, я влігся на кріслах, перед тим знявши своє мокре взуття та шкарпетки. В автобусі було тепло, хоч сидіння було жорстким, давно із просидженою набивкою. Прошу вибачити за подробиці, але перед цим мені довелося просидіти одинадцять годин в літаку із Нью-Йорка до Кракова, потім іще чотири години в аеропорту Кракова, чекаючи на автобус, а тепер очікувало шістнадцять годин дороги автобусом до Києва, тому сидіння стало зараз чи не найголовнішою справою.

Ми перетинали невеликі селища та містечка східної Польщі, за якими темніли ліси,

миготіли бензозаправки. Декілька разів по сусідній смузі в бік України нас обігнали невеликі колони бронемашин із фарами, що ледь горіли.

У своєму минулому я мав сумний досвід проходження митниці. Мене часто зупиняли без жодних на те причин у різних аеропортах світу: в Ізраїлі, Німеччині, Пуерто-Ріко, Франції чи Росії. Влаштовували допити з надмірним штибом, обшукували, роздягали у спец-кімнатах до трусів, перевіряли пряжки моїх ременів, виймали батарейки з моїх електроприладів, забирали станки для гоління, просвічували мій американський паспорт якимись особливими ультрафіолетовими променями, але, не знайшовши жодних підстав для арешту, завжди відпускали.

Я не сумнівався, що й цього разу мене затримають на українській митниці. Принаймні, зараз це мало виправдання — війна ж! У великій валізі я віз теплий одяг для дружин своїх друзів, — моя власна їм купила теплі халати і якісь термостійкі піжами, та ще й купу електронних приладів — переважно, для зарядки мобільних телефонів з проводами, перехідники, і найважливіший із них — павер-банк, спеціальні ноу-хау — акумулятори для телефонів, які заряджаються і від мережі, і від сонця. Перед від'їздом до Києва я випадково побачив на Фейсбуці чийсь пост, де автор розхвалював цей сонячний диво-акумулятор, безцінний за нинішніх умов України.

Я подумав, — якщо українські митники причепляться, чому в мене пів валізи електроніки, то віддам їм пару отих павер-банків, може, ще й запропоную якісь гроші, — і справа вирішена.

Тут я нагадав собі, що в мене в кишені три тисячі доларів. "Постривай, постривай. Вони ж мене яко власника американського паспорта обов'язково заведуть до окремої кімнати, почнеться шмон, побачать повне портмоне доларів і, звичайно ж, вимагатимуть свою частку. Або просто все заберуть". Я мимоволі згадав періодичні публікації в українській пресі про те, які здирства творяться на українських митницях навіть під час війни. "На випадок, якщо ця наволоч спробує забрати в мене гроші, буду сваритися і вимагатиму начальника," — вирішив я твердо.

В пам'яті також зринули події далекої давнини, коли в 90-х роках Україну залишали євреї, під час свого Виходу після розвалу Союзу. Я тоді кілька разів супроводжував своїх родичів, котрі від'їжджали до Ізраїлю, до кордону в Чопі, що на Західній Україні. Митники там виконували роль рекетирів, — вони заходили в купе з невеликими торбами, і там наповнювали їх пачками гривень, доларів, рублів, французькими парфумами, дорогою косметикою, годинниками, ювелірними прикрасами — одним словом, усім, чим від них відкуповувалися, або тим, що вони самі вимагали від пасажирів. Для євреїв, котрі залишали країну, така митниця ставала останнім плювком ув обличчя. Якщо в когось із них ще і була зажура стосовно від'їзду, то митники явно допомагали такій особі розлучитися з нею та всякими сумнівами і від'їжджати з легкою душею.

Цей спогад спонукав мене до дії. Сівши зручніше, я направив тонкий промінь телефонного ліхтарика на товсту пачку купюр, вийнятих із портмоне. Відрахував по тисячі доларів, і розфасував три пачки по різних місцях, — одну в кишеню похідного рюкзака, іншу в кишеню джинсів, туди, де лежала шестикутна зірка Давида на ланцюжку, а третю у внутрішню, "таємну" кишеню куртки. Ясно, що контрабандист із мене ніякий. Але сподіватимемося.

Ми під'їхали до польсько-українського кордону, коли вже була глибока ніч. Спереду перед шлагбаумом у бік України стояло лишень декілька автобусів та легковиків.

Десь через півгодини до нашого автобуса зайшов польський митник. Взявши мій американський паспорт, спитав, як мене звати, і повернув мені паспорт, навіть не вдивляючись на моє обличчя. Автобус проїхав іще трошки, до української митниці. Ми знову зупинилися і чекали, мабуть, ще з годину.

Врешті-решт, до салону ввійшла жінка у військовій формі, років тридцяти семи чи під сорок, невисока, з розчервонілим від морозу лицем. Мені вона чомусь здалася гарною, хоча була у військовій шапці, насунутій на чоло, а піднятий комір її військової куртки затуляв частину її обличчя.

— У якому місті пан народився? — запитала вона, взявши мій паспорт.

(В американському паспорті на першій сторінці, крім імені, прізвища та дати народження його власника, вказується і країна його народження. У моєму паспорті, зрозуміло, у цій графі було написано "Ukraine")

— У Києві, — відповів я теж українською.

— Давно живете в Америці?

— Так. Давно. Дуже давно, — відповів я, посміхнувшись.

Вона теж усміхнулася у відповідь. Потім засунула чисту сторінку мого паспорта в якусь нагрудну машинку, звідки пролунало легке клацання.

— Ось ваш паспорт, будь ласка, пане Юрію, — простягнула мені документ із поставленою печаткою.

І мені раптом потепліло на серці від її голосу та оцього погляду. Відчув щось рідне, давно забуте рідне. Я тут був своїм. Я це усвідомив.

Незабаром ми проминули і другий піднятий шлагбаум і понеслися вже Україною. Я знову облаштував своє "автобусне лігво" — розклав на сидіннях куртку і светр, примостив рюкзак як подушку, і був готовий спати.

Перед тим, як лягти, виглянув у вікно і зненацька завмер від подиву. Ми проїжджали повз вервечку автівок та автобусів, що наче завмерли на дорозі у напрямку польської митниці. Ми їхали п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин, нашого буса підкидало на ямах, а на протилежному боці дороги все не закінчувалася ота багатокілометрова колона автівок та автобусів, що чекали на свою чергу пройти митницю, аби виїхати з України до Польщі.

"Скільки ж людей намагаються зараз виїхати з України? А наш автобус майже порожній".

ЧАСТИНА ДРУГА

Дивна нудота

Ми сиділи на кухні в помешканні мого університетського друга. За столом нас було п'ятеро — Тарас та Андрій були зі своїми дружинами, Наталкою та Людою. Пили горілку. Тарас, господар оселі, розливав по мисках гарячий борщ власного приготування.

Тарас був кулінаром, у переліку його талантів приготування їжі займало явно не останнє місце. Пам'ятаю, він і раніше вмів і любив куховарити, — коли ми відпочивали на дачах або мостилися в наметах при Дніпрі, — він брав на себе повну відповідальність за шашлики, юшку, запечену рибу та картоплю, і все оте в нього виходило пречудово.

Але тільки зараз я довідався, що його кулінарний талант розгорнувся на всю потугу вже після того, як він переніс великий інфаркт п'ять років тому. Його тоді ледве врятували, вісімдесят відсотків серцевого м'яза було смертельно вражено. Після двох операцій Тарас декілька років відновлювався, був на інвалідності, страждав тяжкою депресією, гіпертонією, задухою та іншими негативними наслідками, що супроводжують післяінфарктний стан. Зрозуміло, що він втратив роботу викладача у гімназії. Останні кілька років, після реабілітації, жив згідно за філософією "спіши повільно", без надмірних фізичних та психологічних навантажень, собі на втіху, частіше відпочивав, ловив рибу і збирав гриби. Саме тоді Тарас і розгорнув свою кулінарну творчість, для радощів своєї жінки Наталки, котра охоче передала "татусеві" (так вона його називала) всю кухарську частину їхнього побуту. Їхні два дорослі сини жили за кордоном у Європі, один навчався там у коледжі, інший вже працював.

Півтора роки тому з Тараса зняли інвалідність, визнавши його здоровим. Ось як він прокоментував оту подію: "Собаки, захотіли на вільного козака накинути ярмо". На роботу "вільний козак" таки повернувся, ярмо нап'ялив на себе, щоправда, вже не вчителя, а сторожа. Охороняв ночами ту гімназію, де колись викладав. Нині, під час війни, підвал тієї гімназії перетворили на бомбосховище, тож "вільний козак" Тарас є ще й очільником бомбосховища. Коли по місту гатять ракетами і виють сирени повітряної тривоги, Тарас "приймає гостей" та відповідає за порядок усередині приміщення.

— Ну що, хлопці, ще по одній? За нашого, так би мовити, американського козака Юрковича! За те, що він приїхав до Неньки в таку важку годину. Хоч він і жи**вська морда, але я його люблю як найщирішого на світі козака! — Тарас покрутив ніздрями, суворо глипнувши на мене, і вмить розплився м'якою широкою усмішкою, через що його м'ясисте обличчя аж ніби розтануло.

— За тебе, друже, — повторив він, піднявши чарку з горілкою у руці, і з театральною шанобливістю схиливши голову в мій бік.

— Дякую, батьку, — відповів я, перехиляючи свою чарку.

Як і двадцять п'ять років тому, ми одразу перейшли з Тарасом у жартівливо-іронічний стиль "Тараса Бульби", де Тарасові завжди належала роль "батька", "отамана", "гетьмана", а решті — звичайних посполитих козаків.

1 2 3 4 5 6 7