Поезія (збірка)

Олексій Бик

Сторінка 2 з 4
Я не каюся,
Не приймаю олжі
І не мщуся за жоден укус.

Най все буде як є,
Як було або мусило статися,
Хто знайшов що шукав –
Замісь мене допише рядок,
Я прощаю усе.
Я лиш тільки не вмію
Прощатися,
Залишаючи тут
Кожен день, кожну мить, кожен крок.

***
Недописано сотні віршів,
Недороблено тисячі справ,
Буде пісеньці новий мотив –
Світ ловив мене, та не спіймав.

За спиною лишилось життя,
Ніби ранок, що був – і пішов,
До старого нема вороття,
Світ шукав мене, та не знайшов.

Ілюзорна вага почуттів –
Як данина одвічній війні,
Всі вмирають, а я – й поготів,
Світ любив мене, я його – ні.

***
Стриножені ночі
На захід безтямно хрестилися,
На сьомому небі хтось плакав,
Від сліз
Солоніли вітри,
В передсмертній агонії
Ми за життя зачепилися,
Послали усіх
І полегшено вийшли зі гри.

А ранок старенький
Зфальшивлено тренькав гітарою,
Ховався собі за фіранку,
Немов
За куліс оксамит,
Ми сіли в ковчег
Як водилось між іншими –
Парою,
На тисячу літ...
Милий Боже... На тисячу літ!

Кохання заходилось реготом
Від безтурботності,
Пісок шарудів під ногами секунд
У клепсидрі епох,
Смертельна утома
Од вічних проблем і самотності
Упала на плечі,
Віднині –
Єдина на двох.

І хтось навздогін –
Вже коли ми були поза гранями –
Сказав з гіркотою у горлі
Коротке і тихе
"Щасти!",
Хитнулося небо,
Зірвалось сльозами останніми,
Розмило сліди,
Щоб нікому довік не знайти.

***
У звук переходить печаль
Як ніч переходить у ранок...
Зіграти іще наостанок
І рушити мовчки удаль.

Мінорні акорди – дощам
Лишити, як фото на згадку...
...Коли обираєш загадку,
То завжди лишаєшся сам.

***
В тюрму кишень ховаю руки,
Сліди у сніг – немов печатки,
Дерева стогнуть від розпуки...
Дограй акорд, почни спочатку.

Знайти себе – замало часу,
Не вір ніколи і нікому,
Вдягають вії, як кірасу
Чужих очей різьблені коми.

Не помились бодай востаннє –
У теоремі інші сталі,
Вуста закуті у мовчання...
Дограй акорд,
Ходімо далі...

***
Червоним вином
Запиваю невимовний щем,
Покірна зима
Піддається весняній нарузі,
Відтак не сніжить –
Навскоси поливає дощем
Це місто дурних
І давно не потрібних ілюзій.

Відтак не мовчи –
Кілька слів, щоб усе – по місцях,
Я зовсім спокійний,
Я просто весь час у напрузі,
Все ясно як день,
Що до часу згорів і зачах
Вогнями дурних
І давно не потрібних ілюзій.

Не треба жаліти,
Бо я не приймаю жалю,
Закреслим усе,
Розірвем і залишимось –
Друзі,
Ніяких боргів,
Що приходять зі словом "люблю",
Ніяких дурних
І давно не потрібних ілюзій.

***
Тихо напророчу
Що собі захочу,
Та й по всім,
Бути чи не бути,
Все життя – отрута,
Чорний дим.

Жити чи не жити –
Сонечко і квіти
Не для нас,
Не дійти ніколи –
Світ іде по колу
Кожен раз.

Дати обіцянку
Знову до світанку
Не заснуть,
Думати, чекати,
Знати і не знати
В чому суть.

На шляху в нікуди
Що було, що буде –
Все одно,
Вітер ще голосить,
А мені вже досить –
Йду на дно.

***
Не для слів, не для сліз
У чужий зазираємо світ очей,
Все шукаєм вогню
На погибель собі і комусь,
Зачекай, — я зберусь,
А тоді розкажи мені, світоче,
Не про те, чи піду,
А про те, чи іще повернусь.

Я ж піду все одно,
Як би міцно мене не прив'язано,
Обірву ланцюги,
За плечима майне поворот,
Напівслові затнусь –
Всі потрібні слова мною сказано,
Розчинюсь у пітьмі
Однією з незіграних нот.

***
Ой не треба, не тамуй
Мою спрагу та водицею,
Що нам кроків знати лік,
Коли шлях – при кінці,
Тільки оберни мене
Птахою синицею
І нечутно затаї
У своїй руці.

Лиш до першої зорі
Не дістатися тверезими,
Любі гості на поріг –
За халявою ніж,
Над дорогою хрести
Соснами, березами,
Порозіпнуті на них
Все одні і ті ж.

Сорок років навпрошки
Між розритими могилами,
Мертві сорому не ймуть,
Тільки лиш за живих,
Що за все своє життя
Так і не любили ми,
Зарахують янголи
Як смертельний гріх.

Скільки б не топтати ряст,
А все ніженьками босими,
Як тут правду віднайти
Серед сотень дилем...
За усі свої слова
Розплатися косами
І навіки залишись
В небі журавлем.

***
В хвилі сюрреалізму
Тонуть мотиви часу,
Музику перевтілень
Чую у кожній ноті,
Час безтілесності – осінь,
Намальована в стилі Пікассо,
З нашими іменами
І датою на звороті.

***
Чорну каву, немов сієсту,
Хай зі мною розділить морок,
Тет-а-тет з сигаретою "Весту",
Тільки двадцять, а вже як сорок.

Кожен день – ніби той, що вчора,
Кожен друг – ніби той, що ворог,
Все спинилось, і значить – скоро...
На долонях лиш пил порох.

За плечима пожеж заграва,
Біс і ангел плюють додолу,
Смерть – утеча, життя – облава,
Інших дій не було ніколи.

Відчиняю дверцята кліті,
Рву із пляшки зубами корок,
Всі надії давно убиті:
Тільки двадцять,
а вже як сорок.

***
Каменем, каменем
Збили крило мені,
Каменем, каменем,
Зранений, падаю,
Стрілки годинника –
Сонячні промені –
Тішаться тишею,
Тішаться зрадою, ой...

Все завертілося
З ніг та на голову,
Чортове колесо
Тільки-но сходило,
Випекло груди
Міддю і оловом,
Серце шукало,
Та не знаходило, ой...

Чи зачерпнулося
В пригоршню літечко,
Чи загубилося
В мареві осені,
Та перетерлася
Шовкова ниточка –
Міст від життя
До небесної просині, ой...

... Кліпнуло сонечко
Хмари повікою,
Мов підморгнуло –
Значить, пора мені,
Перехрестило
Піснею дикою,
Кинуло геть
Та на гострі на камені,
ой...

***
Я ненавиджу Вас
Через те, що без Вас –ні на крок,
Я ненавиджу Вас
Через те, що не можу забути,
Ви мій Бог,
Ви печаль,
Ви натиснутий раптом курок,
З Ваших вуст я уперше
Напився гіркої отрути.

Я люблю ворогів
За їх ненависть не для слівця,
Я люблю ворогів
Через те, що вони не залишать, —
Ви підете за мить,
А вони доведуть до кінця
І якщо обірвусь –
Все, що я не устигну – допишуть

Я ненавиджу Вас,
Хоч і знаю, що Вам все одно,
А залишити Вас –
Надто просто, щоб потім забути...
Я – усього лиш тінь,
Я – лиш кадр із німого кіно,
Я – сполоханий звір,
Що напився гіркої
Отрути.

***
Осінь
Забрязкала ключами –
Вона прийшла за нами,
Збирайся і пішли,
Сльози
Тепер не допоможуть,
Лиш тільки розтривожать,
Не плач і не моли.

Завтра
Ми знов побачим небо
За інших і за себе,
Але в останній раз.
Знаєш,
Вмирати треба вміти,
Вмирати і радіти,
Без пафосу й прикрас.

Довго

Тьмяніло наше літо,
Наївні, наче діти,
Ми йшли не знать куди,
Може,
Як нас уже не буде,
Шукатимуть усюди
Слідочки і сліди.

Інші
Проспляться до світанку,
Пограють у мовчанку,
Забудуть про усе,
Вітер
Повіє проти ночі,
Закриє нові очі
І подих віднесе.
***
Ну що тобі акорди і слова?
Ну що тобі обійми і цілунки?
...Вдягаю найміцніші обладунки
і снігом облітає голова...

Не оскверни думок ім'ям моїм,
Не оскверни очей слізьми за мною,
Побудь хоч раз холодною і злою,
А я собі перегорю на дим…

***
Ось і все,
Враз по колу пішли
Паровози дурного життя,
Пронесе
Мимо рим, мимо стоп,
Мимо кожного нового слова,
Перейти,
Перейти б цю межу,
Перед тим, як іти в небуття...
Я і ти...
Поміж нами – слова,
Але все
Починається знову.

На плече
Сяде пташка думок
І спитає про те, що болить,
Припече,
Обізве мене блазнем
І плюне
З відразою в очі,
Як тавро
На розпалений мозок
Упала небесна блакить
І перо
Щось веде на папері
І все
Зупинитись не хоче.

Та нехай –
Все минає колись
І напевно ослабне рука,
Шлях у рай
Торували копита,
Бо так
Повелось споконвіку,
Я і ти...
Наша пісня страшна,
Наша правда до болю гірка...
Перейти...
Ти пішла за межу,
Я на ній
Залишився, каліка…

***
Ще один шрам
Чи іще одна латка на серце...
Кажуть, що то все –
Прикраса для чоловіків...
Тільки б не витекло
Кровоньки повне відерце,
Тільки б той шрам
Не нагадував і не болів.

Справжнього болю –
Того, що із зовні, — не страшно,
Різати вени
Чи просто стрибати з вікна...
Лиш би не плакало,
Лиш би не вило протяжно
Серце дурне, зашрамоване,
Ніби – війна.

Шрами на тілі –
Ознака непевних вікторій,
Схоже на орден –
Навіщо такі ордена?
Ще один шрам...
Приготуйте мені крематорій –
Серце моє
Зашрамоване,
Ніби – війна.

***
Я вже не думаю про те,
Що перейшло і відболіло,
Зима моє стогрішне тіло
Холодним снігом замете.

Не до душі, не до ладу
Усе, що думаю і бачу,
Когось втрачаю – та не плачу,
Чогось шукаю – не знайду.

І до сих пір не знаю сам.
Чого від мене хочуть люди...
Ходжу собі в усі усюди,
Полюю правду по слідам.

***
Усе життя – дешевий трюк,
Усе життя – короткий глюк,
Усе життя – відкритий люк,
Дивись під ноги,
А я не вірю в міражі
І переродження душі,
І, як машина в гаражі,
Люблю дороги.

Я не ламав об землю крил,
Я не боявся ситих рил,
Я не просив у Бога сил,
А тільки слова,
Твої неторкані сліди
Сакральним символом біди
Усе вели мене сюди,
Як пса на лови.

Мені плювати на людей,.
В чиїх словах тече єлей,
Я маю тисячі ідей
Про власне небо,
Я зазираю в грані призм
І кожен свій неологізм
Чи то уверх, чи то униз,
А шлю до тебе.

***
Чомусь не знаю до пуття,
Чого іще чекаю нині,
Лише сполохане життя
Фальшивить знов пісні осінні.

Під ноги стежки – все не ті,
У серце очі – не до скону,
Мої месії – не святі
І не годяться на ікону.

Усе не так, як у людей,
Свіча горить – стікає кров'ю,
В молитвах зболених ночей –
Моє розхристане безмов'я.

***
Я сам
Одурю себе знову і знову,
Знайду
Сто причин і підстав для депресій,
З усіх
Не покине мене тільки слово –
Мій борг
Найнещаднішій із непрофесій.

Я б міг
Обирати дороги простіші,
Без ям
І без засідок на повороті,
Вона –
Це пісні, нарожденні у тиші,
Вона –
Моя пам'ять із крові і плоті.

Вона
Обривається дзвінко щоразу,
Життям,
Що уперше і разом востаннє,
Я їй
Подарую найбільші образи,
Моє
Невзаємне дитяче кохання.

Тому
Я готовий іти до останку,
Один,
Без супутників і без процесій,
Нести
Господиню мою й полонянку,
Мою
Найнещаднішу із непрофесій.

***
Щоб змінити життя на краще,
Треба вийти за межі звичок,
Збити будні, не знати нащо,
Ніби попіл до попільничок.

Розгубити старі проблеми,
Бути разом старим і юним,
Перекреслити звичні схеми,
Переплутати дощ і струни,

Полетіти, мов камінь з пращі,
Шугонути увись стрілою...
Щоб змінити життя на краще,
Треба стати самим собою.

***
Місяця житній буханець
Давно зачерствів і усох,
Дихають в спину ночі
Димом і перегаром,
Праведник і убивця
Глушать вино удвох,
Ніби ніхто не знає,
Що станеться незабаром.

Трохи апокаліптично
Хмари спішать на схід,
Вітер, — дешевий звабник –
Мов одяг зриває листя,
Пам'ять шепоче спогад,
Спогад про кожен слід
Серед трамвайних колій
Сплячого передмістя.

Ніби останню кулю
Осінь лишила нам
І розпинає морок
На вуличнім перехресті...
Хто підіймає погляд,
Той розуміє сам:
Зорі – неначе очі
Древніх космічних бестій,
А місяця житній буханець
Давно зачерствів і усох,
Дихають в спину ночі
Димом і перегаром,
Праведник і убивця
Ділять печаль на двох,
Ніби ніхто не знає,
Що станеться незабаром.

***
ЄвроПІ ЗДАлеку кивнемо:
Нема чаСУ – КАліки йдуть,
І шаБЛЯ ДІда гострить лють,
І майСТЕР ВАтри рве фонеми.

СтроФА КОФейної забарви
Ламає страХ У Його день,
ЯзиК УРВАвсь – анітелень,
Куди не кинь – скоти і лярви.

***
Повних тисячу років
Не виходили з вітру і трав ми.
Заховались від світу
За мудрістю не для живих,
Нерозбавленим спиртом
Лікували сердечні травми
І сміялись над тими,
Хто плакати смів через них.

Довгих тисячу років
Наш дзиґар не лишала зозуля,
Не вилазило сонце
На обрії нового дня,
Ми тікали на північ,
А у спину летіли кулі,
Від яких не врятує
І щонайміцніша броня.

Кожних тисячу років
Прокидались, бо час умирати,
Відсортовані жертви
Експериментальних утіх,
Примусово щасливі,
Записані в дегенерати,
З посивілим волоссям –
Ціною за сльози і сміх.

***
На майбутнє затямте
Цю просту і банальну сентенцію,
Запишіть у блокнот
Чи вкарбуйте у пам'ять і досвід:
Це життя – не із тих,
Що за так роздають індульгенції,
За помилки – платіть,
Хоч ціна ще не вказана досі.

Хай за вами ніколи
Ваші ночі не йдуть кредиторами,
Повертайте борги
І рахунки оплачуйте вповні.
Не жалкуйте.
1 2 3 4