Олесь Гончар — Людина і зброя (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 9 з 9

Яке ж щастя було в них у очах, коли побачили своїх, а не ворога. Радісні побігли різати курей, готовити вечерю, але бійці зупинили їх, бо все це було не для них, та й ціль у них зараз була одна — вирватися з оточення, потрапити до своїх, щоб потім знову трощити, вбивати, знищувати ворога.

Розділ LII

Не одні йдуть хлопці цими степами. Бува, що зустрічають такі ж самі групки солдат, обмінюються інформацією та йдуть далі — так легше вижити, коли людей менше.

Темними тихими ночами згадується весь шлях бойовий. Згадується й Рось, і Дніпро, що вивільнилось крізь ту тріщину у греблі. Згадуються й ті миті, коли вже не було надії дістатися на лівий берег, коли ж раптом зустріли вони рибалок на своїх каюках, що по-справжньому врятували бійцям життя. Скільки всього вже пройдено, і скільки ще доведеться пройти…

Однієї ночі натрапив наш загін на "мертву" колону тракторів, таку ж саму, у якій був і Колумб. Нікого живого навкруги, аж раптом помітили телефонний кабель, а за мить вже почули гуркіт мотоцикла — це були німецькі зв’язківці. Вмить бійці придумали план: взяли той кабель та підняли на висоту голову водія мотоцикла — хотіли взяти живим, але так трапилось, що йому, як лезом, перерізало горлянку, а ось той, що сидів у колясці, залишився живим. Тепер він став їхнім полоненим.

Розділ LIII

Бредуть хлопці степом, вже звичною стала для них ця нічна "прогулянка". Німець на диво поводиться слухняно, робить теж саме, що й наші бійці: де причаїтися треба — пригинається, де прискоритися — не пасе задніх.

На одному з привалів його вирішили допитати. Духнович знав німецьку найкраще з усіх бійців загону, тож саме йому випала така честь.

Виявилось, що це тиловик, офіцер хімслужби дивізії гірських стрільців, яка вже наступає десь попереду, розгортаючи удар на Ногайські степи. Що особливо вразило Богдана із Духновичем, вчорашніх студентів, так це те, що цей бранець ще недавно теж був студентом і, як і вони, не закінчив курсу, бо під час гітлерівського походу на Францію одягнув військову форму.

У загоні розпочався спір через те, що бійці хотіли вбити німця, бо всю потрібну інформацію дізналися, але Духнович разом із Колосовським чомусь були проти цього, всіляко намагались відтягнути цю розправу.

Коли прийшов час збиратися у дорогу, бійці як завжди отримували від Гришка свій пайок, ось тоді і піднялося вирішальне питання: чи давати німцю їжі, чи вбити на місці, щоб не завдавав зайвого клопоту. Після довгих сперечань Богдан віддав наказ годувати. Можливо іншим бійцям і здалося, що Колосовський робить це заради його знань із німецької газової зброї, але Богдан просто не міг опуститися до рівня фашистських звірів, які вбивали беззахисну людину, не дивлячись на усі людські канони.

Розділ LIV

Бредучи полями, раптом почули хлопці музику — радіо гомонить, але не по-нашому. Підібравшись ближче розгледіли і палатки, і літаки, то був аеродром, який, може, тільки сьогодні захопили фашисти.

Після короткої паузи Вася-танкіст раптом підвівся та сказав:

— Знаєш, я піду. В мене ще є ось гранати. Я підкрадуся, підповзу…

Було вирішено: так! Нападати! Разом із Васею вирішив йти Татарин, у якого один тільки кинджал-багнет та хоробре, мужнє серце. Підуть тільки вони, а решта буде підтримувати вогнем з трави.

Хлопці тільки і встигли побачити, як наша двійка зняла вартового і враз після цього полетіла вже перша граната в ворожий літак. З трави в ту саму мить відкрили вогонь по намету, у якому сиділи німецькі льотчики. Ось вже й другий літак спалахнув, з кущів безперестану ведеться вогонь — запеклий бій, у якому або ти, або тебе.

Через декілька хвилин почувся стогін танкіста — його було поранено, Татарин же був убитий. За мить загін вже відступає в поле. Літаки горять, німці в розпачі бігають по аеродрому, намагаються знайти нападників, але все дарма, хлопці біжать від тієї палаючої полоси, що є сил. Васю вчотирьох несуть на плащ-палатці.

На пагорбі біля скирти зупинилися. Звідси добре видно вогнища палаючого аеродрому, стрілянина там все не вщухає, ракети шугають у небо.

Нашвидку зібравши всі індивідуальні пакети, Богдан із Духновичем почали перев’язувати Васю-танкіста. Рана у спині, порвані ноги. Вже хлопці кінчали перев'язку, коли Гришко зненацька натрапив на якісь ящики заховані в снопах. Ціла купа ящиків у яких вони знайшли бомби, кілограми, тони тротилу.

У напрямку аеродрому вже чутно лай собак — погоня, треба поспішати. Але Духнович не зрушує з місця.

— Це треба знищити.

Це він про бомби. Про оцей склад чорних, начинених смертю бомб, що не сьогодні-завтра, якщо їх так залишити, на їхні ж голови полетять. На війська, на станції, на ешелони евакуйованих! Звичайно ж, треба б знищити, але як?

— В мене є граната, — каже Духнович уперто, з якоюсь навіть дражливістю.

І, щоб зрушити нашу занімілість, при нас різко вириває з гранати чеку. Тепер тільки стиснутими пальцями він стримує силу вибуху в ній.

Він сказав "дожену". Нащо він сказав "дожену"? Адже він добре все розуміє…

Пораненого знову несуть четверо, один із яких — полонений німець. Спустившись з пагорбу, хлопці зупинились перепочити. Вони чекають вибуху, але його все нема. Вже все більше чутно собак, все яскравіше освітлюють небо ракети, аж раптом вся земля вивергнулась до неба вогнем і гуркіт потряс земні надра до самих глибин. Ні ракет уже, ні гавкання, тільки полум'я і удари, удари з надр…

Попадавши в бур'ян, хлопці все чекають чуда — ждуть, що з того гуркоту, з того бушовища вогню з'явиться постать Духновича, ждуть, хоча й знають, що він ніколи не з'явиться більше…

Розділ LV

І знову йдуть.

Скільки болю, скільки втрат несуть у собі ці хлопці, хлопці, які за декілька місяців стали справжніми героями.

Йдуть безупинно, коли раптом, вперше після стількох ночей, вони почули віддалений гул. Гул фронту – той самий звук, за яким йшли вони, якого так жадали почути. За мить побачили силуети людей із лопатами – цілий ліс людей. Скільки видно в темряву — люди й лопати. Це були цивільні, які робили той степовий аеродром і не встигли піти разом з усіма іншими, тепер вони теж "біжать" за своїм жаданим фронтом.

— Візьмете нас із собою? — питають з надією вони.

— Добре, — каже їм Богдан. — Ми вас беремо.

"Ідемо, ідемо. Хочемо пройти крізь цей степ, як торпеди, крізь його аеродроми, засади, крізь усі небезпеки, що зустрінуться нам на путі. Здається, тільки вийдем, і вже не буде війни. Здається, тільки проб'ємося, і перед нами, як з високого перевалу, відкриються за небокраєм найдальші комуністичні віки. Хто з нас проб'ється? Хто з нас загине в оцих оточенських, загравами охоплених степах? Чи, може, всіх нас чекає за отим пагорбом смерть? Чи не в одних ще будем боях, і пропадатимем безвісти, і питимем воду з боліт, і гинутимем в концтаборах, залишаючись всюди твоїми солдатами, Вітчизно?

Але, навіть гинучи, віритимем, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день перемоги, скаже: це був останній кошмар на землі."

3 4 5 6 7 8 9

Інші твори Олеся Гончара скорочено:


Дивіться також: