Навіть не здогадувались хлопці, що війна так швидко пробирається крізь Українські землі…
Десь на кряжах, на якихось горбиках їм видали лопатки та наказали окопуватися. Противника ще не чути, так що ця робота їм здається забавою – стій собі під сонцем та копай, багато розуму та сили і не треба.
На роботах хлопцям пощастило зустрітись із своїм товаришем Миколою Харцишиним з геофаку. Той розповів, що усіх студбатівців було влито по різних частинах, і тепер нема вже їхнього полку, усі десь по фронту розкидані.
Розділ XLI
Ночі були тихими і хлопці насолоджувались цим часом. Бувало так, що проснуться разом вночі та й розмовляють собі, усе згадують свої недавні події, мріють про майбутнє життя.
Ось такої тихої ночі забрали якось хлопців на інше місце. Побрели вони садками, навпростець, побрели туди, куди накажуть, але раді й тому, бо хоч не на одному місці сидітимуть.
Йдучи садками та куштуючи яблука, бійці раптом почули віддалену стрільбу та побачили декілька сигнальних ракет, випущених у небо. На зустріч їм бігли цивільні разом із розвідниками. Ворог був десь поруч, тож прямо в садках і почали займати оборону. Ще не встигли бійці окопатись, як раптом їх повели до іншого місця, до інших садків та виноградників.
Командир зібрав групу розвідників та на чолі з Колосовським відправив їх дізнатися, що ж там за садками.
Бійці пробирались повзком, переповзали від будинку до будинку, намагаючись уникнути усілякої небезпеки. Над головами у них постійно свистіли кулі, ракети освітлювали небо, і ось раптом одна з тих куль зачепила одного з солдатів – це був місцевий вчитель, якому не судилося більше провести ні одного уроку…
Розділ XLII
Дніпрогес ще працює.
Працюють і люди, але тривога вже надвисає над турбінами, вона вже заполонила розум людей, вже намагається зламати їх волю та характер. Одного разу ворожа бомба впала десь неподалік робочих залів і вибуховою хвилею повибивало шибки, вікна завісили чорним рядном, тож тепер працювали люди навіть не бачачи неба яскравого та блакитного…
Вже пройшли усі колони евакуйованих через греблю і тепер нишпорять тут команди мінерів, усе планують де і що знищувати при відступі.
У головному центрі управління працює "володар Дніпрогесу" — головний інженер Іван Артемович. Ця гідростанція — усе його життя. Ще хлопцем він прибігав на будувальні роботи, допомагав батькам. Тут він і навчився всьому, і тепер займає найвищий, найвідповідальніший піст. Душа в нього болить за це диво створене людськими руками, все своє життя він віддав Дніпрогесу, а тепер дає поради мінерам, щодня приймає критичні рішення.
— Іване Артемовичу!
Кличуть його до телефону.
— Черговий по щиту слухає.
— МИ — КРИВИЙ РІГ! НАС ОТОЧУЮТЬ ТАНКИ! ВІДКЛЮЧІТЬ НАС!!!
Відключити — це значить умертвити одним ударом, однією кнопкою. Зробивши це він полишить увесь правий берег, що його забезпечує Дніпрогес, живильної енергії, але саме таке його завдання, і він зробить його, незважаючи на всі докори сумління.
З вікна вже бачить він, як приїхали грузовики з вибухівкою, як заносять ці прокляті ящики солдати, і нічого вже не можна зробити.
"На Хортиці німці!" — кричать вже робітники.
Іван Артемович кинувся до південного вікна і зомлів. По схилах острова до Дніпра спускаються німці, звідти вже бачать вони гідростанцію, вже напевно мріють, як будуть завойовувати це творіння людського розуму та праці, але не бувати цьому! Робітники покидають станцію, а інженер вже радиться з монтерами, як закінчити свою останню погибельну вахту.
Розділ XLIII
Дніпрогесівська територія з недавнього часу вже не закритий об’єкт, на який проходили тільки за перепустками, тепер на цих окровавлених асфальтованих доріжках лежать поранені, яких прямо з поля бою несуть сюди.
Прохідна вже вся в крові, а поранених все більше і більше.
Ось двоє ведуть під руки третього. Поранений весь у крові: і груди, і живіт… Жінка, що стояла на посту провела їх під яблуньку.
— Пити, — важко застогнав поранений.
Жінка кинулась до прохідної, де в неї ще була вода, але один з хлопців, що приніс сюди пораненого зупинив її.
— Не треба, тьотю Полю. Йому не можна.
Він назвав її тьотя Поля. Вона здивовано глянула на нього:
— Хто ж ти, що знаєш мене?
— Колосовського пам'ятаєте? Я його син…
— Невже це ти… як пак тебе… Богдан? Нізащо б не впізнала.
— А вас я одразу впізнав. Ви все — така ж.
Богдан, так це він, той маленький хлопчик який постійно бігав поряд із своїм батьком, якого тут усі знали на Дніпрогесі. Тепер це високий юнак із чорною щетиною, весь у крові та пилюці… Перед тим як піти, молодий Колосовський нахилився над пораненим, а коли підвівсь, то в очах його було блискучо від сліз.
— Ви ж тут догляньте його, тьотю Полю… Найкращого товариша вам залишаю…
Не встигла вона й розпитати Колосовського, що там у селищі, як він уже був з товаришем коло прохідної, а далі подалися обидва до задимлених боєм садків.
Кров з пораненого аж ллється струмочком. Живіт в нього розпоротий, груди порвані, а серце все б’ється, не хоче помирати… Рука пораненого, помацавши на животі, витягла з кривавого мотлоху якусь закрутку, чорну, маленьку.
— Візьміть ось…
Поля догадалась: оце він і є, медальйон смерті, — вона чула про них; невміло відкрутивши медальйон, добула з нього смужечку паперу: Степура Андрій Минович…
Не встигла вона і дочитати, як з прохідної вже "кричав" телефон. Було надано наказ відступати, німець бив по греблі з міномета.
Поранені вже розбіглися з садку, один Андрій лежав під яблунькою та стогнав. Не могла просто так покинути його тьотя Поля.
— Що ж мені з тобою, голубе, робити? — ступила вона до нього. — Як тебе заберу?
Але затих вже Степура, прикрились очі його, і серце, таке нездоланне, перестало битися…
Розділ XLIV
З селища наближалася стрілянина. Вже чутно було рев танків, які, ламаючи дерева та кущі, невпинно йшли вперед.
Тьотя Поля бігла вниз, до потерни, де вже зібралися усі робітники Дніпрогесу та поранені бійці.
На території гідростанції вже бушував ворог, гребля безперестанно піддавалася мінометному обстрілу, тож єдина дорога на лівий берег через потерну — кілометровий тунель глибоко під водою у бетонному тілі греблі. Колись через цей тунель міг проїхати великий грузовик, а зараз вона була начинена вибухівкою, тож тільки невеликими купками можна було протиснутись крізь ящики. Усі поспішали, бо Івану Артемовичу прийшлося розповісти, що у будь-яку мить цей тунель разом із усім Дніпрогесом може злетіти в повітря.
Раптом перед колоною з’явилася стіна з вибухівки. Як це так?! Невже не передбачили, що тут будуть вибиратися люди… Але за мить прохід був знайдений — це була дірка, у яку як раз могла пролізти тільки одна людина. Треба було поспішати, поспішати з усіх сил…
Смерть не застала їх у потерні, вони встигли вибратись. А на тому березу їх вже чекали командири, генерали та полковники, які все спостерігали у біноклі за ситуацією біля греблі, щоб миттєво віддати наказ.
Прибула розвідка, яка доповіла, що нижні райони міста відмовляються виселятись, бо не вірять, що гребля буде підірвана. Трамвайщиці все чекають, коли знов дадуть електроенергію…
Вибух, був він чи ні? Це більше нагадувало землетрус. Ніби від землетрусу, здригнулась всіма своїми гранітами земля. У бетонній стіні греблі з’явилась величезна тріщина, з якої немислимою силою рянула вода. Природа сама все довершила – розламавши цю тріщину ще більше, вона повернула собі свою свободу, повернулась у минуле, де безустанно бушувала на цих порогах.
Розділ XLV
Вночі прибули танки, але було вже пізно. Стали займати оборонні позиції, бо на правий берег ніякою можливості перебратися не було.
У цей час на тому самому правому березі відчайдушно боролися ті, хто не встиг перебратися в тил, або ж ті, кому просто не дали наказ до відходу. Серед тих бійців був і Колосовський Богдан…
День бою — як життя, так багато вміщається в ньому. Вранці Богдан був командиром відділення, потім став взводним, коли поранило взводного, а годиною пізніш, коли вбило командира роти, він очолив роту, вірніш, рештки її. В спадщину від ротного йому дістався вітчизняний автомат, що скосив сьогодні немало фашистів.
Крім Васі-танкіста, Духновича та ще кількох бійців із старого складу роти, були тепер у нього вже й ополченці з міста, і бійці місцевого винищувального батальйону, були ще якісь люди з розбитих підрозділів, які, не маючи де дітись, приставали до нього. Місцеві хлопчаки, яким ще не відомий був страх, добровільно зголосились розвідувати ворога, приносили звідкись бійцям то гранати без запалів, то запали без гранат…
Це був один із складніших днів… Зранку вони вже відбивалися від піхоти, що прибула сюди на бронетранспортерах. Відступали містом, але з усіх сил намагалися утримати кожну позицію. На вулицях боролись з танкетками, одна з яких і поранила Степуру. Хлопець свідомо та відчайдушно кинувся на неї з гранатою і зупинив, зупинив! але у відповідь отримав смертельні поранення. Потім були нальоти штурмовиків, які раз за разом забирали із собою до неба кілька життів.
Командир роти все чекав, коли ж дадуть наказ відступати, але цього не сталося… Чи посильний загинув десь у дорозі, чи про них просто забули, але все, що залишалося — це віддати своє життя з гордістю та геройством.
Вночі Богдан відправив групу розвідників, щоб дізнатися ситуацію на греблі. Серед добровольців був і Духнович, і добрий товариш Колосовського Вася-танкіст, якого він поставив за командира.
Розвідка повернулася доволі швидко. Зі слів Васі-танксіста вхід на греблю охороняв броне вик із німцями. Були прийнято рішення йти в атаку, і за мить бійці вже йшли з гранатами у руках, ховаючись по кущах та будинках. Декількох гранат було достатньо, щоб біля машини валялося кілька трупів. Сповнені надії, бійці бігли тою греблею, відчуваючи, що ось-ось будуть у безпеці, коли раптом побачили величезну прірву… Здавалося, що все кінчено, але командир не втрачав віри.
— За мною! — скомандував Колосовський. — Проб'ємося в іншому місці! В плавнях переправимось!
З лівого ще чутимуть їх. Ще живий стоїть на березі генерал, командувач їхньої армії, що згодом битиметься й сам в оточенні і разом з усім своїм штабом геройською смертю поляже в Запорізьких степах.