Михайло Коцюбинський — Тіні забутих предків (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 4

І ось уже вони тут усі. І тоді ватаг впав на коліна і підняв руки до неба. "За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра і припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати.

Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу голівку..."

* * *

Дні спливали за днями в щоденній праці, у труднощах вівчарського життя. Та серед щоденних турбот згадує Іван Марічку. Як вона, чи співає ще своє пісні?

"Ой, як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За кресаню класти...— згадується йому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню". "Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотно! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно — сокотися..." Поволі тягнеться час. За день Іван геть стомлюється. Але уві сні приходить до нього Марічка. Він сам до себе говорить, що то не вона, але щось його ніби тягне за Марічкою. Від сну він прокинувся раптом, почувши крик худоби. Серце його калатало. І ось нарешті трембіта сповіщає, що кошари чекають на вівці.

* * *

На полонині усі зібрались, щоб видоїти овець та кіз. Звичним рухом Іван хапає вівцю за хребет і тягне до себе понад широку дійницю, що поступово наповнюється молоком. "Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим'я, одтягають дійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару.. ..Жалібно плаче мокра отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко дзюрчить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав".

* * *

"Опустіли кошари. Тиша і пустка". Починається нова дія — сироваріння. Ватаг схиляється над молоком, "розщобає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі волоссям руки. І так застигає над молоком.

Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує... Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді од-бувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині, і раптом здна посуди, з—під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду". Після цього відчиняють двері навстіж і сповіщають трембітою, "щодень скінчився миром, щобудзйому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко".

* * *

Багато пригод зазнав Іван тим літом. Раз ніби бачив, як з одинокої смереки в лісі виступив якийсь чоловік і вибігли за ним серни, яких той пас із допомогою ведмідя. Іван показував на те диво іншим, але ніхто нічого подібного не бачив. "Часто негура [туман] заставала вівці в половині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи.. ..Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони.. ..Так вони розгубили кілька овечок". Зрідка до вівчарів приходили люди з долини, розповідали нехитрі новини сільського життя. А вечорами вівчарі збиралися біля багаття і "зголоднілі за літо без "челядини" [жінки], вели безконечні масні розмови".

Іван же кликав Миколу і прохав його розповісти якусь казку, бо той багато їх знав. Так Іван коротав ночі.

* * *

Микола захворів, і Іван замість нього пильнував ватри, варив для всіх кулешу. Та серце його неспокійне. Обсіли його сумні думи, важкі сни, у яких йому ніяк не зустрітися з Марічкою. Бо "у ту мить, коли Іван ось—ось має почути м'яке тіло Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки". Інколи ж так Іванові ставало погано середтиші, холоду та самоти, що здавалося ніби—то "щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття". А одного разу він почув тихий голос: "Іва—а!" Так кликала його Марічка. "Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе?

Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут". Він побіг навпростець туди, звідки чувся голос, і застиг над прірвою навкруги туман. Чи то був її голос?

* * *

Працював Іван на полонині, аж поки та зовсім не спустіла. Розібрали хазяї худобу, "одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем ".

* * *

"Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брала Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, моті габи [хвилі] збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц [во-допад] і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики і благання і не могли врятувати".

Іван цьому не повірив. Він гадав, що це вигадки Гугенюків, що зізналися про їхнє кохання й заховали від нього Марічку. А коли всі почали твердити водно те саме, пішов шукати берегом її тіла. Мусило ж десь її прибити. В одному селі знайшли якесь тіло, але Іван не міг впізнати в ньому Марічки — воно було стерте річним камінням, розпухло й посиніло.

Тоді великий жаль охопив Івана. Він хотів був і собі скочити зі скелі у "крутіж". Але потім зненавидів ріку настільки, що вуха затуляв, аби не чути її зрадливого шуму, "що прийняв в себе останнє дихання його Марічки". Він блукав горами, не темлячи себе від туги. Так пробув у лісі довго, живився ягодами й водою з потічків. "Потому щез — люди гадали, що він загинув з великого жалю", дівчата навіть пісню склали про їхнє з Марічкою кохання.

Але через шість років Іван раптом з'явився. "Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік отак походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати". Іван після весілля виглядав навіть задоволеним. "Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю".

Любила вона багате, пишне вбрання, але була добра ґаздиня і помагала у щоденних турботах чоловікові. Іван же одержав можливість працювати коло худоби: "Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жие на світі,— саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худібка". А головне — і думки його були зайняті худобою: то він турбувався про сіно, то про захист худібки від звіра, від відьом. Скрізь була небезпека. А більш усіх їм докучала сусідка Хима: "Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки,— і надоїть повну дійницю".

А з іншого боку сусідом був Юра, про якого казали, що він богує. "Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини, його боялись, але потребували всі".

Як боронити худобу у таких обставинах — то був щоденний клопіт Івана. Він працював, не піднімаючи очей від землі. Бо коли піднімав очі, то найменша зелена царинка відразу ж нагадувала йому Марічку. В душі його знов бринів забутий голос:

-Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину, А я тебе ізгадаю Сім раз на годину...

Тоді Іван кидав усе і десь пропадав. Палагна сердилась на нього, та він їй нічого не пояснював. А провину відчував хіба що перед худобою: "Приносив їй хліба чи грудку солі. З довірливим риком тяглася до нього його біланя або голубаня, висувала теплий червоний язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі блискучі очі приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим'я та свіжого гною знову вертали втрачений спокій і рівновагу".

Життя його тісно сплелося з життям худоби. Він відчував щось батьківське по відношенню до ягнят, корів. "Чи кохав він Палагну? Така думка ніколи не займала його голови". Іван був ґаздою, Палагна — доброю ґад-зинею, і хоч не було в них дітей, так була худоба — чого ще треба?

Палагна стала ще повнішою і червонішою, носила багаті хустки і стільки намиста на шиї, що заздрощі переповняли сусідських жінок. Разом Іван і Палагна їздили і до міста, і до церкви. "До них теж приїздили чесні ґазди в гостину... Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик.

Так йшло життя.

Для праці — будні, для ворожіння — свято".

На свят—вечір Іван завжди був у дивнім настрої. У всіх його діях було щось священне, неначе божу службу служив. "Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя.

Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі [рід верхнього одягу у гуцулів з білого сукна], прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорникнижників, моль-фарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів.

1 2 3 4

Інші твори Михайла Коцюбинського скорочено: