Іван Карпенко-Карий — Хазяїн (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 6

Пузир дякує Феногенові:

— Спасибі тобі, Феноген! Ти один у мене вірний слуга! Кругом крадуть і крадуть.

ЯваХ

Повертається до Пузиря Куртц і говорить, що такого не може бути, щоб чабан Клим був нечесною людиною, адже шахмейстер перевірив усе за конторськими книгами. Клима обмовив, запевняє він, чийсь злий язик, і це просто паскудство.

Ява XI

Пузир питає Феногена, що він тепер скаже, а той відповідає, що Карло краде сам, а Клим допомагає. Пузир доручає Феногенові проїхатись по отарах та прослідкувати.

Входить Ліхтаренко, і Пузир починає допитуватися, як це у нього крадуть пшеницю — помічник Зозуля цілий віз вивантажив у Хаскеля.

— Може, який лантух або два — то буває; де ж ви бачили, щоб у великій економії ніхто нічого не вкрав?! Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!... Всі крадуть по-своєму, та без того і не можна, Терентій Гаврилович! І розсиплеться, і загубиться, і вкрадуть яку мализну...

Хазяїн сердиться, говорить, за що ж він тоді економам гроші платить.

Ліхтаренко. А за тих сто тисяч пудів пшениці, що я здав на вокзалі, а ви гроші взяли!... Терентій Гаврилович, ви тілько не гнівайтесь, а розсудіть гарненько. Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам від цього шкода?

Пузир сердито проганяє свого економа, а Зозулю все—таки велить звільнити з роботи.

Ява XII

Феноген (говорить до Пузиря). От чоловік! І риби наловить, і ніг незамоче!

Пузир (відповідає). Я знаю, що він більше всіх краде, та зате і мені велику користь дає!

Хазяїн розбирає пошту й дізнається з листа, що його дочку хоче сватати син великого землевласника Чобота. Феноген застерігає його, що треба спитати Соню, адже вона може й не погодиться. Пузир дивується — як це так, щоб не погодилася. Адже майбутній наречений — один у батька, а батько — хазяїн на всю округу.

Далі Пузир довідується, що одержав орден Станіслава другого ступеню на шию і радіє:

— Недурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засідання в земський банк — нехай усі ті, що сміялися з мого кожуха, губи кусають!

Феноген. Та ви зробіть собі, Терентій Гаврилович, нову хорошу шубу і хороший сюртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то вас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торік виганяв.

П у з и р. Я розхристаюсь, як будемо входить; тілько на поріг, а тут йому перед самим носом блись — орден! Ну, та й швейцар мене тепер пізнає! Дався я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потім, щоб я його простив, — у руки цілував, навколішки ставав!

Ф е н о г є н . Перше опаскудив, на сміх усім кинув, а потім просив... Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий він, тридцять літ носите, дуже торохтить і сильно лоєм тхне.

Пузир обіцяє задля ордена пошити собі шубу з лисячого хутра.

Ява XIII

Приходить Золотницький, сусіда, дворянського роду. Він вітається й підсміюється над Пузирем, називаючи його Крезом [міфологічним великим багачем]. Пузир цього не розуміє й говорить, що він не такий уже й кремезний, як гостеві здається. Золотницький продовжує іронізувати, що Пузир усе в тому ж халаті, і питає, чи багато він ще прикупив землі. Пузир відповідає, що немає поки що підхожої, і питає Золотницького, чи не продає він Капустяного — свого маєтку.

Золотницький. Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку.

Пузир каже, що не доживе до того часу, а потім прицінюється, за скільки б Золотницький продав маєток. Той, сміючись, каже, що за два мільйони, думаючи, що таке Пузиреві не під силу. Хазяїн же говорить, що хай продає, то й побачить, під силу чи ні... Золотницький розповідає, що будує цукровий завод, і пропонує Пузиреві стати компаньйоном. Той відмовляється, мовляв, це не його справа. Золотницький умовляє поїхати з ним до міста, ознайомитися зі справою. Пузир погоджується, бо йому треба в місті орден одержати. Гість з приводу ордена жартома вимагає шампанського, Пузир каже, що в нього немає. Тоді Золотницький пропонує поїхати в місто і там поставити шампанське. Пузир відразу ж згадує, що не може їхати, бо в нього і справи вдома, і взагалі він нездужає...

Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!

Пузир вибачається, що у нього немає вишуканих страв, усе по-простому: борщ, каша та, може, ще яблучний пиріг.

Золотницький радий і цьому та питає Пузиря, чи він часом не земський гласний. Пузир відповідає, що так, його вибрали торік, але він ще й разу не був. Золотницький його картає, що це йому не робить честі. І каже, що на нинішніх зборах буде важливе питання: продовольство для голодного люду до урожаю.

Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п'ятнадцять копійок на роботу.

Золотницький говорить, що таких дуже багато, тисяч двадцять, тому треба придумати щось інше, "душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні".

Пузир. Це не моє діло!.. Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люди!

Золотницький питає, при чому тут пам'ятники, а Пузир показує листа, в якому говориться, що в Полтаві дозволено поставити пам'ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник гроші збираються на Полтавщині, але можна жертвувати і звідусіль.

І добродій Храменко, не побачивши у списках тих, хто пожертвував, Пузиря, вирішив повідомити йому особисто про таку доброчинну справу.

Золотницький дивиться на Пузиря й питає, хто ж він такий? Малоросіянин? Пузир говорить, що не криється, він природжений хохол. Отже, каже Золотницький, і пожертвуй на пам'ятник народному поету.

Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти...

Золотницький. Ждучи награди.

Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності.

Зблотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: "Котляревський мені без надобності!" Противно й слухать! Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам'ятники!!!

Пузир питає, чи Золотницький пожертвував сам. Той відповідає, що відішле триста карбованців.

Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!

Золотницький розгнівався, не захотів навіть іти обідати:

— Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!

Пузир дивується, чого це так Золотницький ображається за того Котляревського, хіба він йому сват чи брат.

Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!

Пузир ображено говорить, що він цих слів не розуміє, і просить обідати. Золотницький каже, що тільки тоді сяде з ним за стіл, коли той дасть слово поїхати з ним в "земське собраніє" і відішле гроші на пам'ятник Котляревському. Пузир боїться, щоб йому не зробили безчестя, і погоджується усе виправити.

ДІЯ ДРУГА

Ява І

До будинку Пузиря підходить юрба робітників із вигуками:

— Ми не собаки — і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає! Петро пропонує іти до хазяїна скаржитись, як їх Л іхтаренко годує, Дем'ян каже,

що треба кидати роботу та тікати звідси. Петро відповідає, що Ліхтаренко може привести їх силою й навіть у в'язницю посадити, і радить, якщо хазяїн нічого не зробить, їхати до начальства. Торік у Чобота було те саме, та ж після скарги у борщ почали кришити картоплю, а хліб краще випікати.

Дем'ян. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.

Ява II

На ґанок виходить Феноген і кричить:

— Що за ґвалт, чого вам, ідоли, треба? Дем'ян (викрикує). Сам ти ідол!

Феноген (зі злістю). Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?

Дем'ян говорить, що вони вже вчені, призвідників не видадуть. Петро заспокоює всіх і просить, щоб вийшов хазяїн. Феноген каже, що він у городі. Тоді люди попросили, щоб вийшла хоч хазяйка. Феноген не хоче турбувати господиню й відсилає робітників працювати.

Ява III

Виходять Марія Іванівна і Соня, питаючи, що тут трапилося. Феноген відповідає, що бунт, і посилає Харитона за Ліхтаренком.

З гурту виступає Петро і каже, що бунту ніякого немає, просто робітники просять, щоб подивилися хазяї, яким їх хлібом годують, який борщ дають.

Соня (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люди їдять?

Марія Іванівна говорить, що вона до цього діла не мішається, нічого про це не знає.

Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліплює пельку; а зачерствіє — тоді такий твердий, як цегла, — і собака не вкусе.

Дем'ян додає, що "таким хлібом можна з пушки—маркели стрілять у неприятеля".

Соня. Мамо!

Марія Іванівна. Я не знаю...

Соня (до Феногена). І ви, Феноген, не знаєте і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?

Феноген. Це не ваше діло, Софіє Терентіївно!

Соня. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший.

1 2 3 4 5 6

Інші твори Івана Карпенка-Карого скорочено: