На цих імпровізаційних допитах Родіон відчуває страх за себе та за свою ідею. Його непокоїть питання: володар він, який керує світом, чи самозванець, "тремтяче створіння".
Ідея влади продовжує хвилювати Раскольнікова, він не може чути про свій злочин, бо взагалі не вважає злочином убивство "нікому не потрібної" лихварки, але при цьому забуває, що вбив безвинну Єлизавету...
Поспішаючи на поминки Мармеладова, Раскольніков із злістю на свою малодушність подумав, що тепер він ще побореться.
Частина п'ята
Лужин спочатку не збирався йти на поминки Мармеладова. Але, дізнавшись про те, що Раскольніков також буде присутнім, він щось замислив. Тож f той день він пішов до Катерини Іванівни. Події, що розгортались у цій квартирі, спочатку, здавалося, були йому на руку. Катерина Іванівна у відчаї образила квартирну хазяйку. Та наказала їй з сім'єю покинути помешкання.
Скориставшись цим, Лужин звинуватив Соню в крадіжці ста рублів. Тож, в очах усіх присутніх дівчина ставала ще й крадійкою.
Але виявилося, що був свідок, який бачив, як Лужин сам поклав гроші до карману Соні. Наклеп було викрито, а Лужина остаточно осоромлено. Після цього Раскольніков пояснив гостям, чому Лужин намагався звести наклеп на дівчину: заплямувавши репутацію Соні і його самого, Лужин намагався повернути прихильність Дуні.
Раскольніков та Соня поїхали до квартири дівчини. У розмові з нею Родіон зізнався у вбивстві старої лихварки. Соні стало шкода молодого чоловіка, який мучився від скоєного злочину. Вона запропонувала йому піти у поліцію і у всьому зізнатися. Дівчина висловила думку, що спокутування гріха на каторзі допоможе Рас— кольнікову звільнитися від тяжких думок та докорів сумління. Але Родіон не був згодний з нею. Соня спробувала зачитати молодому чоловіку уривок з Біблії, в якому йдеться про воскресіння Лазаря. Вона сама вірила в Бога і в те, що в її житті теж може статися якесь диво. Але цей шлях був не прийнятний для Родіона. Він намагався пояснити Соні сутність своєї теорії, але марно. Втім він і сам вже не був упевнений у своїй правоті.
Доведена остаточно до відчаю, Катерина Іванівна намагалася просити про допомогу в чиновників, але їй відмовили. Усі бачили хворобливий стан жінки, тому майже нікого не здивував той факт, що невдовзі вона померла. Свідригайлов знову зустрівся з Раскольні— ковим і сказав, що подбає про долю сиріт, аби тільки Дуня прийняла його пропозицію. У розмові Свідригайлов повідомив про те, що чув розмову Родіона та Соні.
Частина шоста
Упродовж трьох днів по смерті Катерини Іванівни Раскольніков був у дивному стані: "наче туман упав перед ним", він не усвідомлював подій, що відбувалися, плутав їх, інколи його охоплювали тривога й страх, інколи апатія, байдужість, як у декого перед смертю. Він намагався уникнути "ясного й повного" усвідомлення свого становища, хоча нехтування деякими проблемами "загрожувало йому загибеллю".
Одного разу до Родіона прийшов Порфирій Петрович, який повідомив, що знайшов справжнього вбивцю. Він пояснює Раскольнікову, чому дійшов висновку, що це скоїв саме він, Родіон. Між тим, він зізнається, що в нього немає прямих доказів, і просить молодого чоловіка прийти до поліції із зізнанням. Головна думка, яку слідчий намагається донести до Раскольнікова така, що теорія Родіона, яка заперечує усі моральні закони, лишає злочинця єдиного джерела життя — Бога. Тим самим убивця приречений на духовну смерть. "Вам тепер ... повітря треба, повітря, повітря!" Порфирій Петрович переконаний, що Миколка, який зізнався у злочині й "прийняв страждання" лише з-за потреби спокутувати гріх невідповідності ідеалу, тобто Христу, ні в чому не повинний.
Утім Раскольніков все ще намагається усе заперечувати й переступити, окрім громадських, ще й моральні закони. В цьому він наближається до Свідригайлова, який ці закони легко переступає. Але поспілкувавшись зі Свідригайловим у трактирі, Родіон починає розуміти, що життя цього нікчемного чоловіка зовсім не таке легке й щасливе, яким може здаватися. Він сам страждає від своїх вчинків. І надія на любов Дуні була для нього єдиною надією повернутися до нормального життя. Але він остаточно втрачає цю надію. Після цього він не бачить іншого виходу, як застрелитися.
Діалоги Раскольнікова зі слідчим — це двобій злочинної свідомості та правосуддя. Порфирій Петрович розкриває вбивцю та закликає його усвідомити злочинність свавілля і прийти з повинною, але Родіон не здається. Стурбованість тим, щоб зберегти вірність "ідеї", приводить його до думки, що він був би щасливий, якби зарізав лише через голод.
Ще деякий час Раскольніков сумнівався, але врешті вирішив зізнатися. Він прийшов до своїх рідних, а потім до Соні, щоб попрощатися. Соня змусила Родіона впасти на землю і в присутності народу поцілувати землю, перед якою він упав у гріх. Звістка про самогубство Свідригайлова, яку Раскольніков почув у відділку, остаточно позбавила його сумнівів.
Епілог
"Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; у місті фортеця, у фортеці острог. В острозі вже дев'ять місяців ув'язнений каторжний другого розряду Родіон Раскольніков. Від дня злочину його минуло півтора року".
Судове розслідування пройшло без ускладнень. Раскольніков точно і ясно давав свідчення, у подробицях відтворив увесь процес убивства, указав камінь, під який сховав награбоване. Слідчі і судді дивувалися лише тому, що він не скористався тими грішми та речами і не знав, навіть, скільки їх там було. Нарешті дехто із слідчих, тих, хто цікавився психологією, припустили, що Раскольніков дійсно не подивився у гаманець, який сховав. Із цього зробили висновок, що злочин він скоїв у стані тимчасового божевілля. Вирок був поблажливіший, ніж можна було сподіватися, — вісім років каторжних робіт другого розряду.
Ще на початку судового процесу мати Раскольнікова захворіла. Пульхерія Олександрівна склала "цілу історію" про його терміновий від'їзд, розповідала про ворогів, від яких син змушений переховуватися.
Разуміхін і Соня ходили в тюрму на побачення, коли це тільки було можливо. Потім настала розлука.
Дуня вийшла заміж за Разуміхіна. Пульхерія Олександрівна з радістю благословила дочку на цей шлюб; але після весілля стала ще сумнішою, часто хворіла, марила. Невдовзі вона померла.
Раскольніков довго не знав про смерть матері, хоча раз на місяць Соня докладно писала Дуні і Разуміхіну про Раскольнікова, і раз на місяць отримувала від них листи. У своїх листах Соня сповіщала, що Раскольніков зовсім понурий, неохочий до розмов, майже не цікавиться новинами, які вона повідомляє йому в листах, запитує іноді про матір, наче передчуває її смерть. До свого нового стану ставиться просто; не має ніяких легковажних надій, нічому не дивується; ходить на роботи; байдужий до умов, в яких утримуються арештанти, до їжі, як байдужий і до своєї подальшої долі. В останньому листі Соня повідомила, що Раскольніков захворів і попав у лазарет.
На великопісному тижні всі арештанти ходили до церкви, пішов і Раскольніков. На нього напали, називали безбожником, ледве не вбили, якби конвой не розняв. Не міг Раскольніков зрозуміти, чому всі каторжани так любили Соню і при тому так ненавідили і цуралися його самого.
Одного разу, вже після Святого тижня, Раскольніков підійшов до вікна і побачив Соню. Вона не могла часто відвідувати його у лазареті, бо на то потрібен був дозвіл, але щодня приходила у шпитальний двір, під вікна. І тепер вона стояла там, наче чогось чекала. Потім кілька днів Соня не приходила. Раскольніков виписався з лазарету і дізнався від арештантів, що вона захворіла.
Одного теплого та ясного дня Раскольніков пішов на "роботи". Вийшовши з сараю, він присів на колоду і став дивитися на широку ріку. Непомітно підійшла Соня, сіла поруч. Родіон і сам не зрозумів, що таке трапилося, йому здалося, що якась сила кинула його до ніг Соні. Спочатку вона злякалась, потім все зрозуміла. Він стояв перед нею на колінах і плакав, вона відчула, що він любить її, любить безкінечно. Вони хотіли говорити, але не могли: сльози стояли в очах. На їхніх блідих "обличчях сяяла зоря відновленого майбутнього,
повного воскресіння в нове життя. їх воскресила любов...". Раскольнікову залишалося ще сім років каторги, але він знав, що воскрес, відчував, що і Соня воскресла разом з ним. Увечері йому здалось, що навіть каторжани змінили ставлення до нього: він заговорив з ними, йому ласкаво відповіли. Раскольніков лежав на нарах і думав про Соню. Він знав тепер, що його безмежна любов спокутує всі провини перед нею. Під подушкою лежало Євангеліє, він попросив Соню принести його перед тим, як захворів, але так і не прочитав нічого звідти. Не відкрив він його і тепер, але подумав, що переконання і віра Соні тепер стануть і його почуттями. "Він навіть і не знав того, що нове життя не даром же йому дістанеться, що треба... заплатити за нього великим, майбутнім подвигом".
Коментар
Усі твори видатного російського письменника Ф. М. Достоєвського сповнені філософськими та психологічними міркуваннями.
Роман "Злочин і кара" — "роман-трагедія", в якому порушуються усі соціальні, філософські, психологічні питання, що цікавили і хвилювали людство за всіх часів, насамперед моральне питання відповідальності людини за злочин — і не лише перед законом, але й, у першу чергу, перед власною совістю.
У центрі роману "Злочин і кара" — роздуми автора стосовно теорії головного героя про існування "надлюдини", яка спроможна на все і якій все дозволено.
Герой твору — молода людина 60-х років XIX ст., бідний студент Родіон Раскольніков, наділений співчутливою душею та оголеним почуттям совісті, мріє про знищення соціального зла, про благо людей, про чесне та благородне життя, але водночас захоплюється ідеєю "стати Наполеоном", "володарем долі", надлюдиною, якій усе дозволено, навіть "кров по совісті", і вершити долі людей. Згідно "теорії" Раскольнікова один невеличкий злочин, навіть убивство, може виправдатися тисячами добрих учинків на користь "зневажених та скривджених". Герой Достоєвського здійснює свій задум — убиває нікчемну лихварку-кровопивцю, а, переступивши моральні закони, намагається виправдати здійсненний злочин своєю "теорією", з якою, однак, ніяк не узгоджується випадкове вбивство невинної Лизавети (зведеної сестри лихварки).