Говорить він гучно і вигадливо: він із тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не чіпає і які поважно драпіруються в незвичайні почуття, піднесені пристрасті й виключні страждання. Справляти ефект — їх насолода".
Грушницький розповів Печоріну про п'ятигорську публіку на водах — "водяне товариство". Між усіх найцікавішими були княжна Ліговська та її дочка Мері. Грушницький упевнений, що Мері виказує йому свою прихильність. Печоріну ж неприємно, що помітили не його.
Через два дні Печорін зустрічається з доктором Вернером, людиною цікавою і розумною, але невродливою. Хоча, за власними словами Печоріна, він не вмів дружити, з Вернером вони потоваришували. Вернер докладно розповів Печоріну про хвороби і характер княгині Ліговської, про звички і прихильності її дочки. Він сказав також, що бачив у Ліговських їхню родичку (з опису її зовнішності Печорін пізнав у ній ту, кохання до якої колись займало його серце).
16 травня. Печорін відзначає, що своєю поведінкою викликав ненависть Мері. Між тим він навчає Грушницького, як слід поводитися з юною княжною, яка, як і всі російські панночки, мріє, щоб її розважали. Печорін задумав стати "духівником" Грушницького в його сердешних справах і тоді "насолодитись".
Уранці Печорін пізніше, ніж завжди, прийшов до джерела. Він став блукати алеями і несподівано побачив Віру, про приїзд якої говорив йому Вернер. Печорін знав, що вона одружена, що чоловік її багатий і цей шлюб був потрібний Вірі заради благополуччя її сина. Печорін знав також, що Віра свого чоловіка "шанує, як батька, — і буде обдурювати, як чоловіка..." Він присягнувся Вірі, що познайомиться з Ліговськими і буде залицятися до Мері, аби тільки Віра лишалася поза підозрою.
Через грозу вони деякий час залишались у гроті, і Печорін відчув, що в його душі знову піднімається знайоме почуття: "Чи це молодість зі своїми... бурями хоче повернутись до мене знову, чи це тільки її прощальний погляд..."
Увечері Печорін почув, як Грушницький захоплено розхвалює приятелеві достоїнства Мері. Щоб подратувати юнкера, Печорін запевнив його, що завтрашній вечір проведе у Ліговських і буде волочитися за княжною.
22 травня, відбувся бал в залі Благородного зібрання. Там йому випала нагода нарешті познайомитися з Ліговськими.
Усі наступні дні Печорін присвятив тому, що розважав княжну Мері своїми розмовами. Між тим він погано відгукується про оточуючих і на запитання дівчини відповідає: "Я зробився моральним калікою... одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарилась, померла, я її відрізав..." Мері була зворушена, пожаліла Печоріна, взяла його за руку і вже її не випускала...
Печорін намагався розвіяти ревнощі Віри, запевняв, що не любить Мері, але Віра сумувала. Тоді він увечері у княгині Ліговської розповів історію свого кохання до Віри, замінивши імена. І Віра, вдається, вибачила йому залицяння до княжни.
5 червня. Печорін прийшов на бал останнім. Він дивився здаля, як Грушницький намагається довідатися в Мері про причини її холодності до нього. Наприкінці балу Печорін, який танцював із Мері тільки мазурку, зрозумів, що Грушницький з іншими офіцерами змовилися проти нього.
Віра виїхала у Кисловодськ. А в містечку ширилися плітки про Печоріна і княжну. Незабаром Печорін переїжджає у Кисловодськ, часто бачиться з Вірою. Сюди ж переїжджають і Ліговські.
Грушницький домовляється з офіцерами помститися Печоріну за його неввічливе ставлення до Мері, хоче викликати його на дуель, зарядивши тільки один пістолет. Печорін випадково дізнається про цей план і вирішує провчити Грушницького.
Він використовує випадок, аби викликати супротивника на дуель. Вночі перед поєдинком Печорін розмірковує над сенсом свого життя: "Для чого я жив? Для якої мети я народився?.. А, мабуть, вона існувала, і, мабуть, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моїй сили неохватні... Але я не вгадав цього призначення... Моя любов нікого не зробила щасливим. ...Я любив для себе, для власного задоволення...".
Заздалегідь домовились, що лікар витягне пулю, щоб у загибелі можна було звинуватити черкесів. На початок дуелі Печорін був спокійний, Грушницький, навпаки, дуже нервував. На прохання Вернера заявити про те, що йому відомо про задум Грушницького, Печорін відмовляє: він хоче побачити, чи зможе Грушницький вистрілити у неозброєного. Першим випало стріляти Грушницькому. Він легко поранив супротивника в коліно. Після цього Печорін виказав свою обізнаність про змову. Грушницький визнав, що готувалась підлість, і пістолет зарядили. На пропозицію Печоріна зізнатися у брехні, супротивник відповів: "Стріляйте!.. Якщо ви мене не вб'єте, я вас заріжу вночі... Нам на землі удвох немає місця..." Печорін вистрілив. Коли дим розвіявся, труп Грушницького лежав унизу.
Удома Печорін знайшов записку від Віри. Вона зізналась чоловікові у своєму коханні і їде назавжди. Печорін загнав до смерті коня, але Віру так і не наздогнав.
Наступного дня він отримав наказ їхати у фортецю N. Коли Печорін приїхав до Ліговських, аби попрощатися, княгиня запропонувала йому одружитися з Мері. Скільки не намагався Печорін відшукати у своєму серці бодай найменший відблиск кохання до бідолашної дівчини, усе було марно. Наодинці з княжною він відверто зізнався дівчині, що просто сміявся з неї, що вона має ставитись до нього презирливо, а тому він не може з нею одружитися. "Якої б поганої думки ви про мене не були, я скоряюся... Чи не правда, що якщо ви навіть і кохали мене, то з цієї миті зневажаєте?.." Мері відповіла, що ненавидить Печоріна. Він вклонився і пішов...
Переказуючи пізніше історію з Мері, Печорін порівнює свою долю із життям матроса, який народився і виріс на палубі розбійницького судна: "його душа зжилася з бурями", на березі він нудьгує, повсякчас прислухаючись до шереху хвиль і вдивляючись в туманну далечінь, чи не промайне омріяне вітрило, подібне до крила морської чайки, що мало-помалу наближається до його порожньої пристані...
III
Фаталіст
Якось довелося Печоріну два тижні жити у козачій станиці. Там саме стояв батальйон піхоти, і вечорами офіцери збиралися за грою в карти. Одного разу розмова зайшла про мусульманське повір'я, що знайшло серед християн чимало прихильників, — про те, що начебто доля людині призначається небесами. Присутні розповідали життєві історії, надзвичайні випадки — pro1 і contra2.
Один з офіцерів, поручик Вулич, визвався "спробувати на собі, чи може людина власного волею правити своїм життям, чи кожному... наперед призначено фатальну хвилину...".
1 за (лат).
2 проти (лат.).
Зовнішність поручика відповідала його характеру: високий на зріст, смаглявий, з чорним волоссям і з чорними ж очима, великим, проте правильним носом, приналежністю його нації. Родом Вулич був із Сербії. Він мав пронизливий погляд, сумну і холодну посмішку, що не сходила з його губ, — усе це ніби поєдналося для того, щоб надати йому вигляду істоти особливої, не здатної ділитися думками і потаємними бажаннями з товаришами. Вулич був людиною хороброю, розмовляв мало, різко, майже не пив, не волочився за жінками. У нього була тільки єдина пристрасть, якої він, до речі, не приховував, — Вулич був завзятим картярем.
Тож коли Вулич запропонував свою кандидатуру, щоб довести, що нічого людині наперед не призначено, Печорін запропонував парі, висипавши на стіл десятків зо два червінців, — усе, що було у нього на той час в кишені. Дивлячись на приготування до пострілу, Печорін помітив, що на обличчі поручика лежить "печатка смерті". "Ви сьогодні помрете!" — сказав він Вуличу. Той швидко обернувся, але відповів, як завжди, спокійно: "Може, так. Може, ні...". Потім він узяв пістолет, про який було невідомо, чи він заряджений, приставив до лоба і спустив курок. Осічка! Всі полегшено зітхнули, вирішивши, що пістолет не заряджений. Вулич вистрілив удруге — у кашкет, що висів над вікном. Пролунав постріл. Поручик зібрав червінці, ним виграні, і пішов.
На Печоріна ця пригода справила глибоке враження. Вночі його розбудили звісткою, що Вулича вбито. Виявилось, що на темній дорозі він зустрів п'яного козака і спитав, кого той шукає. "Тебе!" — відповів козак і розрубав його шашкою від плеча майже до серця. Вмираючи, Вулич промовив лише три слова: "Він був правий!" Ці слова стосувалися Печоріна, який помітив на обличчі поручика "печать близької смерті".
Пізніше, розмірковуючи над цією подією, Печорін спіймав себе на думці, що кожен може таким чином зробитися фаталістом. "Щодо мене, то я завжди сміливіше йду вперед, коли не знаю, що на мене чекає. Адже гіршого за смерть нічого не станеться — смерті не минеш!"
Повернувшись до фортеці, Печорін розповів про пригоду Максиму Максимовичу і хотів почути його думку щодо приречення. Але старий висловився тільки про вади курків і черкеських гвинтівок. А про Вулича сказав так: "Еге, жаль бідолагу... А втім, видно, так уже в нього на роду було написано!.."
Коментар
Роман "Герой нашого часу" — роман про "сучасну людину" , у вчинках і сповіді якої точно позначилися прикмети історичного часу, вперше був опублікований у квітні 1840 р. на сторінках журналу "Отечественные записки".
Роман складається з окремих новел, перша з яких — "Бела", остання — "Фаталіст". Однак це не випадкове "зібрання повістей"; це суцільний твір — роман, побудований на об'єднанні (за традицією російської прози 1830-х років) малих жанрових форм. Кожна повість, таким чином, має значення не тільки сама по собі, але відіграє свою особливу роль у системі твору, задуманого автором як роман про сучасного героя. Саме ця обставина зумовила порядок розташування частин, що йдуть одна за одною поза хронологією реальних подій (насправді події розгорталися у такій послідовності: прямуючи на Кавказ, Печорін спочатку опиняється в Тамані ("Тамань"), потім — у П'ятигорську ("Княжна Мері"), після чого потрапляє у фортецю, звідки від'їжджає у козацьку станицю ("Фаталіст"), потім розгортається історія із викраденням Бели ("Бела") і т. д.).
Образ Печоріна — одне з головних відкриттів Лєрмонтова. Реалістично розкриваючи в романі важливе значення середовища і зовнішніх обставин для формування характеру, письменник в образі свого героя зосереджує увагу не стільки на його протистоянні їм, скільки на потенційних можливостях особистості її внутрішнього розвитку.