Зважаючи на це, лицарям було заборонено колоти мечами, вони мали право лише бити. Дозволялося використовувати за власним бажанням булави чи сокири, але кинджал був заборонений. Супротивники билися однаково люто, та щастя переходило то до одного, то до іншого боку. Ватажки билися напрочуд безстрашно. Ні Бріян де Буа-Гільбер, ані лицар Позбавлений Спадщини не могли розшукати поміж супротивників вояка, рівного кожному з них силою. Запалені взаємною ворожнечею, вони увесь час намагалися зіткнутися один з одним, добре розуміючи, що, коли буде подоланий один із них, це означатиме перемогу.
Зрештою, загін лицаря Позбавленого Спадщини став програвати справу. Велетенська Фрон-де-Бефова рука з одного боку й важкі Адельстанові удари з другого нищили й змітали всі перепони, що перед ними з'являлися. Миттю повернувши коней, вони помчали на лицаря Позбавленого Спадщини — норман з одного боку, сакс із другого. Лицаря Позбавленого Спадщини врятував одностайний остережний вигук глядачів:
— Бережися, бережися, лицарю Позбавлений Спадщини! — почулося звідусіль.
Але в цей час трапилась несподівана подія — лицар у чорному панцері, на величезному вороному коні, міцний і могутній на вигляд, який досі майже не брав участі в бою, за що дістав від глядачів прізвисько "Чорний Ледар", раптом втрутився в бій.
Устромивши остроги в свого зовсім ще свіжого коня, він помчав на допомогу ватажкові,— скрикнувши громовим голосом: "Позбавлений Спадщини, йду на підмогу!". Він встиг саме вчасно — ще хвилина, й було б запізно, бо ж тоді, як лицар Позбавлений Спадщини бився з храмовиком, Фрон-де-Беф мчав на нього з піднесеним мечем. Але Чорний Ледар випередив його, вдаривши супротивника по голові, й Фрон-де-Беф гепнувся на землю. Тоді Чорний лицар повернув коня в бік Адельстана Конінґзбурзького, і оскільки його меч потрощився в сутичці з Фрон-де-Бефом, видер з велетневих рук сокиру. Він, як людина, добре знайома з цією зброєю, так оперіщив Адельстана по шолому, що той непритомний упав на арену.
Бріян де Буа-Гільбер, упавши на арену, заплутався у стремені, з якого не міг звільнити своєї ноги. Супротивник його скочив із коня на землю, підніс свій грізний меч над головою й звелів йому здатися,— але ж цієї миті принц Джон кинув жезл і тим припинив битву, щоб урятувати Бріяна де Буа-Гільбера від ганьби визнати себе переможеним.
Принц Джон мав тепер назвати того лицаря, який відзначився більш від усіх, і він вирішив, що слава цього дня належить Чорному Ледареві. Але ж, на велике здивування всіх присутніх, цього лицаря ніде не можна було розшукати, немов він крізь землю провалився. Принц Джон, не маючи більше приводу відмовити лицареві Позбавленому Спадщини, оголосив його героєм дня.
Проте навіть під час нагородження лицар не бажав відкривати свого обличчя. Однак у тяжкому бою він був поранений, а тому не зміг опиратись, коли маршали, незважаючи на його слова, зняли шолом, розрізавши ремені й розстібнувши панцерний нашийник. Щойно шолом був знятий, усі побачили гарні, хоча й засмаглі від сонця риси двадцятип'ятирічного юнака з густими русявими кучерями. Обличчя його було бліде, мов смерть, і де-не-де заплямоване кров'ю.
Ледве глянувши на нього, леді Ровена тихо скрикнула, але зараз же опанувала себе й через силу виконала свій обов'язок, хоч уся тремтіла, бо раптом сильно схвилювалася. Вона поклала переможцеві на схилену голову блискучий вінець і дзвінко та ясно промовила:
— Вінчаю вас, лицарю, цим вінцем за відвагу, даю вам цю нагороду, присуджену сьогодні переможцеві.
Вона замовкла на хвилину і потім додала твердим голосом:
— Ніколи лицарський вінець не вінчав гіднішого!
Лицар схилив голову й поцілував руку прекрасної королеви, яка винагородила його відвагу,— і тоді, схилившись наперед, упав непритомний до її ніг.
Усі були збентежені тим, що сталося, Седрік, уражений тим, як несподівано з'явився перед ним його вигнаний син, кинувся до нього, хотів стати між ним та леді Ровеною. Але це вже зробили маршали турніру. Здогадавшись, чому Айвенго впав непритомний, вони поспішили зняти з нього панцер і побачили, що вістря спису, пробивши нагрудник, поранило його в бік.
ХІІІ
Не встигло пролунати ім'я Айвенго, як воно надзвичайно швидко перекотилося з вуст до вуст. Незабаром дійшло воно й до принца,— й обличчя його спохмурніло, коли він почув його.
— Так,— відповів Вальдемар Фіцурз,— схоже на те, що цей хоробрий лицар готовий вимагати назад замок та маєтки, які подарував йому Ричард, а через великодушність вашої високості вони припали Фрон-де-Бефові.
— Фрон-де-Беф — людина,— сказав принц,— що швидше захопить собі такі три замки, як Айвенгів, аніж згодиться повернути хоч один із них.
Наближені принца заговорили про сум леді Ровени, який вона намагалась приховати, побачивши нерухоме тіло Авенго біля своїх ніг.
— Ми постараємося втішити її сум,— сказав принц Джон,— і надати шляхетності її родові, одруживши з норманом. Вона, здається, неповнолітня, а тому шлюб її залежить від нашої королівської волі. Що ти скажеш, де Брасі? Чи не до смаку тобі дістати маєтки з усіма прибутками, одружившись із саксонкою за прикладом товаришів Завойовника?
— Якщо мені подобаються маєтки з прибутками, мілорде,— відповів де Брасі,— то, далебі, чому була б мені не до смаку наречена?
На завершення цього дня відбулися змагання у стрільбі, в яких переміг селянин на ім'я Локслей. Він не пристав на пропозицію принца Джона піти до нього на службу, адже заприсягся ніколи не вступати на службу ні до кого, крім короля Ричарда.
XIV
З нагоди закінчення турніру Принц Джон наказав приготувати розкішний бенкет у замку Ешбі. Замок та містечко Ешбі належали тоді Роджерові де Квінсі, графові Вінчестерському, що на той час був у Палестині. Принц Джон загарбав собі його замок і, не соромлячись, порядкував у його володіннях. Принцеві служники, які діяли в таких випадках від королівського імені, геть-чисто обшарпали цілу країну навколо й забрали все, що, на їхню думку, було гідне стола їхнього господаря.
Седрік та Адельстан приїхали на гостину до принца, і він прийняв їх надзвичайно ввічливо, ані трохи, здавалося, не досадуючи, коли Седрік сказав, що Ровена погано себе почуває й тому не має змоги скористатися ласкавим запрошенням принца.
Довкола наповненого наїдками столу точилася жвава розмова. Гості розмовляли про подробиці минулого турніру, про невідомого переможця в стрілянні із самострілу, про Чорного лицаря, що так самовіддано уникнув заслуженої нагороди, та про хороброго Айвенго, який за таку дорогу ціну купив собі перемогу. Принц Джон мав похмурий вигляд,— здавалося, він був дуже стурбований чимось. Раптом він промовив:
— П'ємо цей келих за здоров'я Вільфріда Айвенго, переможця сьогоднішнього змагання. Шкодуємо, що рана не дозволила йому бути за нашим столом. Пийте, гості,— особливо ж ви, Седрік Родервудський, шановний батьку цього видатного лицаря.
— Ні, мілорде,— відповів Седрік, підводячись і ставлячи на стіл невипитий келих.— Я не можу назвати сином неслухняного юнака, що пішов проти моєї волі й забув звичаї своїх предків. Він залишив оселю мою всупереч моїй волі та моєму наказові,— у наших предків це називалося неслухняністю, і за такі вчинки вони карали як за найтяжчий злочин.
— Здається,— сказав принц трохи помовчавши,— брат мав передати своєму улюбленцеві багатий маєток.
— Він подарував цей маєток Айвенго,— відповів Седрік,— це саме і є головна причина моєї сварки з сином. Він згодився прийняти, як феодальний васал, ту саму землю, що колись належала предкам його, як вільним і незалежним владарям.
— Отже, ви, шановний Седріку, мабуть, охоче погодитесь із тим, щоб маєток цей перейшов до людини, гідність якої не зазнає шкоди через те, що вона візьме лен1 цей від британської корони? Реджинальде Фрон-де-Бефе,— додав принц далі, звертаючись до цього барона.— Сподіваюсь, ви так захистите прекрасне баронство Айвенгове, що сер Вільфрід не прогніває свого батька, вдруге отримавши цей лен.
Після цих зневажливих слів принца кожний придворний, по черзі наслідуючи його приклад, з хитруватою посмішкою намагався втнути якийсь жарт на Седрікову адресу.
Однак гордий сакс помсти вся своїм кривдникам, виголосивши тост за здоров'я короля Ричарда Левове Серце. Після цього він покинув залу разом з Адельстаном. Почали розходитися й інші гості, залишивши принца Джона роздратованим і наляканим.
XV
Зібрати назад докупи співучасників змови принца Джона намагався Вальдемар Фіцурз, доводячи, що, якщо Ричард і повернеться, то буде сам-один, без супутників, без друзів. Кістки хороброго його війська біліють у пісках Палестини. Небагато з його прибічників, що повернулися додому, як ото Вільфрід Айвенго, тиняються по світу обшарпаними жебраками. Фіцурз доводив, що такий король, як принц Джон, буде більш вигідним для знаті. Ці докази зробили свою справу. Більшість представників дворянства згодилася з'явитися на збори в Йорку, де мали вжити заходів для того, щоб корона була покладена на голову Джона.
Пізно вночі Фіцурз повернувся до замку Ешбі — й зустрівся тут з де Брасі, котрий утаємничив його у свої плани напасти на саксонців і викрасти в них красуню Ровену.
— Ну, гаразд, якщо тобі так уже кортить довідатися,— сказав де Брасі,— храмовик Бріян де Буа-Гільбер замислив план крадіжки. Він допоможе мені напасти, і він таки вкупі зі своїми супутниками зіграє роль розбійника, а я потім переодягнувшись звільню від удаваних злодіїв красуню.
XVI
Лицар, що вирішив долю турніру, Чорний Ледар, залишив арену відразу після того, як перемога остаточно визначилася. Коли ж його викликали, щоб вручити нагороду, його ніде не могли розшукати. Минаючи широкі дороги, він пробирався лісовими стежками і незабаром дістався до західної Йоркширської округи.
Незабаром він в'їхав на невелику галявину. Під скелею, притулившись до неї, стояла проста хатина, збудована тут-таки, в лісі. Щілини були позатикані мохом та глиною, щоб хоч якось захистити оселю від негоди.
Там лицар познайомився із пустельником, якого називали копмен-герстським кліриком. Чернець запропонував йому небагату вечерю, а потім і барильце вина. Коли ж "святий" отець показав гостеві сховану в комірчині зброю, той переконався, що його господар не зовсім той, за кого себе видає.
XVII
Так Чорний Ледар та відлюдник частувались, грали на арфі та співали не зовсім побожних пісень, стаючи все веселішими та нестриманішими, коли раптом хтось перервав їхній бенкет, міцно грюкнувши у двері оселі...
XVIII
Щойно Седрік-Сакс побачив, що син його впав непритомний на арені в Ешбі, першим його бажанням було — наказати своїм челядникам допомогти Айвенго й пильнувати його,— але слова не зірвалися з його вуст: адже він зрікся неслухняного сина та позбавив його спадщини, Седрік не наважився привселюдно виконати перше своє поривання.