Альбом був яскравим доповненням до його сатиричних розповідей. Він показував "Історію любовних походеньок хороброго генерала Аносова в Турції" або "Пригоди князя Ніколя Булат-Тугановського в Монте-Карло". Сьогодні він ілюстрував гостям короткий життєпис своєї сестри, Людмили Львівни. "Частина перша. Дитинство. Дитина росла, її назвали Ліма... Частина друга. Перше кохання. Кавалеріст-юнкер підносить дівчині Лімі на колінах віршик, що сам написав... Наприклад, там є перл: "Твоя чудовая нога — видіння пристрастей небесних..." І показував зображення ноги. Потім йшли малюнки, на яких юнкер спокушав Ліму і влаштовував утечу з рідного дому, як рідний батько Ліми наздоганяв утікачів... Нова повість князя мала назву "Княгиня Віра і закоханий телеграфіст". Тексту ще не було, але вже був намальований кольоровими олівцями портрет телеграфіста, серце Віри, пронизане стрілою, епізоди, у яких Віра демонструє листа закоханого телеграфіста батькам і своєму нареченому, Васі Шеїну, а Вася повертає Вірі свою обручку зі словами: "Я не смію заважати твоєму щастю, але подумай ще раз, бо ти не знаєш зрадливого світу, усі телеграфісти привабливі і зрадливі, вони насолоджуються своїм обманом і насміхаються із почуттів своїх жертв... За півроку Віра забуває свого прихильника, виходить заміж за красеня Васю. Але телеграфіст її не забуває: він перевдягається трубочистом і йде до Віриної відпочивальні... Ось тут сліди його пальців і губ — всюди, всюди: на килимах, подушках, на шпалерах, навіть на паркеті... Ось він влаштовується на кухню Віри посудомийкою, але занадто велика увага до нього повара Луки примушує його зникнути... Ось він у божевільні... Ось став монахом... Та щодня він надсилає Вірі листи... Насамкінець він помирає та в заповіті просить передати Вірі два телеграфні ґудзики та флакон з-під парфумів: він повний його сліз..."
Настав вечір. Гості поїхали. Генерала Аносова примусили вдягти пальто, ноги закутали теплим пледом. Перед ним стояла пляшка улюбленого червоного вина, поруч сіли Віра і Анна. Старому було добре. "Осінь, осінь...", — задумливо хитав він головою. "Який жаль, вже осінь, треба повертатися до служби. А тут тільки-но настали гарні дні..." Генерал почав розповідати одну зі своїх військових історій, цього разу про Бухарест, потім про ІІІипку, про свої зустрічі з гарними жінками і дівчатами... Людмила Львівна запитала, чи було в генерала справжнє кохання — святе, чисте, вічне... "Мабуть, ні...", — задумливо відповів генерал. "Спочатку було ніколи: молодість, війна, карти... потім схаменувся — вже руїна..."
Перед тим, як піти проводити дідуся, Віра підійшла до свого чоловіка і сказала: "Подивися у мене на столі у шухлядці — червоний футляр, а в ньому лист. Прочитай його..."
...Віра йшла поруч з генералом. Продовжуючи розпочату розмову, він сказав, що в наші часи ніхто не вміє кохати і що він давно вже не бачив справжньої любові, хоча й був одружений. "Одружуються зараз із різних мотивів — жінки від бажання тепла, затишку, необхідності мати своє гніздо, чоловіки — від схильності якось впорядкувати своє життя, від намагання уникнути обідів по трактирах, невипраної білизни, боргів... Та й посаг майбутньої дружини декому конче потрібний. Але я не про це, я про кохання кажу. Воно має бути трагедією! Найвеличнішою таємницею у світі! Тут ні до чого розрахунки, компроміси..."
Генерал розповів історію полкового прапорщика та дружини полкового командира. На думку генерала, вона була "стара кляча", а він — "жовторотий горобець". Коли юнак набрид цій військовій Мессаліні, вона покинула коханця, та він не покинув її: зблід, схуд, простоював під її вікнами. Одного разу вона прошепотіла закоханому у вухо: "Ви тільки кажете, що любите мене. А під поїзд не кинетеся!..." Прапорщик побіг до товарного потяга, який йшов назустріч, і, можливо, його б розрізало навпіл, та його стали утримувати. Не втримали, він вчепився у рельси, тож обидві кисті рук йому і відрізало... Пропала людина, службу довелося залишити, врешті він замерз десь в Петербурзі..."
Віра запитала: "Тож жінок, які вміють кохати, не буває?" Розмірковуючи над цим, генерал сказав: "Майже кожна жінка здатна на найвищий героїзм у коханні. Вона цілує, обіймає, вона вже мати. Для неї кохання — це всесвіт, сенс життя! Та вона невинна у тому, що кохання в людей набуло таких вульгарних форм, стало життєвою зручністю, маленькою розвагою. Винні Чоловіки, з тілами курчати, з душею зайця, не здатні на героїчні вчинки, на ніжність... Днями, я читав історію Марусі Леско та кавалера де Гріє... Слізьми обливався... Скажи, люба, чи не кожна жінка у глибині свого серця бажає про таке кохання — єдине, всепрощенне, на все готове, самовіддане?... Та немає його, і жінки мстяться. Років за тридцять жінки візьмуть у світі велику владу. Вони вдягатимуться, як індійські ідоли, зневажатимуть чоловіків, як рабів. Це все за те, що цілі покоління не вміли вклонитися і благоговіти перед коханням. Це буде їхня помста..."
Генерал несподівано запитав Віру про історію з телеграфістом — що тут правда, а що вигадане? І Віра розповіла про якогось божевільного, який переслідував її своїм коханням іще за два роки до заміжжя. Вона жодного разу не бачила його і не знає його прізвища. Одного разу він обмовився, що працює у якомусь закладі дрібним чиновником. У листах він виказував своє знання Віриного життя: писав про бали і вечори, на яких вона бувала, як була вдягнена, у якому товаристві... Листи були вульгарні та палкі. Віра письмово попросила його більше не писати їй, не утруднювати її своїми виливами кохання... З того часу він писав їй лише на Великдень, Новий рік та день іменин. Віра розповіла й про сьогоднішній лист з подарунком...
Генерал задумливо сказав: "Але, можливо, твій життєвий шлях перетнуло саме таке кохання, про яке мріють жінки і на яке майже не спроможні чоловіки..."
Потім усі розпрощалися.
Княгиня Віра з неприємним почуттям піднялася на терасу і ввійшла у кімнати. Вона почула голос брата Миколая і побачила його високу, сухорляву постать, він розлючено говорив про те, що давно наполягав якось припинити ці листи від божевільного Пе Пе Же: це зухвало і вульгарно, пора покласти цьому край, треба потурбуватися про добре ім'я Віри... А що, як телеграфіст вихвалятиметься перед усіма, що княгиня Віра Миколаївна Шеїна приймає його подарунки, і це стимулюватиме його до нових "подвигів"! Сьогодні він надсилатиме їй перстні з діамантами, післязавтра кольє з перлів, а там, дивися, сяде у в'язницю за розтрату, а князів Шеїних викличуть як свідків... Вирішили відіслати браслет відправнику, та Віра не знала ні адреси, ні його імені. Миколай Миколайович сказав, що за ініціалами це зробити досить просто: треба знайти "Пе Пе Же" у міському покажчику... Віра виправила: "Ге Ес Же"...
...Назавтра Миколай Миколайович і Василь Львович піднімалися темними сходами, де пахло мишами, кішками, гасом і пранням. Підсвічували собі сірниками. Знайшовши потрібний номер, подзвонили. Відчинила повна, сивоволоса, сіроока жінка в окулярах. Вони запитали, чи вдома пан Жолтков. Їм відповіли ствердно. Булат-Тугановський постукав і почув слабкий голос: "Увійдіть..."
Кімната була низька, широка і довга, майже у формі квадрата. Її ледве освітлювали два круглих вікна, схожих на пароходні ілюмінатори. Біля однієї стіни стояло вузеньке ліжко, біля іншої — великий широкий диван, вкритий витертим чудовим текинським килимом, посередині — стіл з кольоровою малоросійською скатертиною.
Хазяїн кімнати стояв спиною до світла. Він був високий на зріст, худорлявий, з довгим пухнастим і м'яким волоссям, блідий, з ніжним дівочим обличчям, голубими очима, з дитячим підборіддям з ямкою посередині. Йому було десь близько тридцяти — тридцяти п'яти років.
Миколай Миколайович відрекомендував себе та князя Василя Львовича Шеїна. Про справу, у якій прийшли обидва, було сказано коротко: Жовткову повертають річ, надіслану Вірі Миколаївні, і просять, щоб таких сюрпризів більше не було... Почервонівши, Жовтков просив пробачити йому зухвалість і запропонував гостям чаю. Та гості ніби не почули. Миколай Миколайович сказав, що побачив у Жовткові благородну людину, тому й не звернувся до влади... Жовтков гірко всміхнувся, почувши це, і раптом попросив вислухати. Говорив він одними щелепами, губи його побіліли і не рухалися, як в мерця. Кілька секунд він ротом хапав повітря...
"Важко говорити... я кохаю вашу дружину. Але сім років безнадійної та ввічливої любові дають мені право на це. Спочатку, коли Віра Миколаївна була ще панночкою, я писав їй досить безглузді листи і не чекав на них відповіді. Погоджуюся, мій останній вчинок із браслетом був ще більшою дурницею... Та, думаю, ви мене зрозумієте. Я знаю, що не маю сили її розлюбити, ніколи... Ви не зможете це припинити, навіть виславши мене. Все одно я кохатиму Віру Миколаївну і навіть у тюрмі я знайду змогу дати їй знати про моє існування. Лишається тільки одне — смерть... Я прийму її у будь-якій формі..."
Вирішили, що Жовтков має поговорити з Вірою Миколаївною по телефону. Василь Львович і Тугановський на кілька хвилин залишилися удвох. Миколай Миколайович вважав, що Василь Львович дуже нерішучий, розкис і дозволив цьому Жовткову розповідати про свої почуття. Василь Львович був вражений: така людина не буде обманювати. Та й чи винен Жовтков у коханні, не можна ж керувати таким почуттям, як кохання! Він жалів цю людину, відчував, що присутній при якійсь величезній трагедії душі і тут не можна блазнювати. "Це декадентство", — відповів Миколай Миколайович.
За десять хвилин Жовтков повернувся, весь білий і нервовий, очі його блищали. "Я готовий... Я наче вмер для вас. Завтра ви про мене нічого не почуєте... Та молю вас, я маю зникнути з міста, бо витратив казенні кошти. Дозвольте мені написати останній лист Вірі Миколаївні..."
Ввечері, повернувшись на дачу, Василь Львович розповів дружині усі подробиці візиту. Вона не була здивована. Та вночі, коли чоловік прийшов до її спальні, вона сказала, відвернувшись до стіни: "Залиш мене. Я знаю, що цей чоловік уб'є себе..."
...Княгиня Віра Миколаївна ніколи не читала газет, але того дня вона розгорнула саме ту сторінку, де було надруковано: "Загадкова смерть.