Альбер Камю — Чума (детальний переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 5 з 5

Одного вечора Гран попросив лікаря прочитати останню версію його рукопису. Ріє взяв у руки з п'ятдесят аркушів, списаних варіаціями тієї самої фрази. На останній сторінці був остаточний варіант і кілька слів початку листа: "Люба моя Жанно, сьогодні Різдво..." Ріє почав читати: "Погожого травневого ранку струнка амазонка на чудовій гнідій кобилі неслася серед квітів алеями Булонського лісу..." "Спаліть його!" — за кілька хвилин попросив Гран. Ріє послухався. Впорснувши Гранові сироватку, лікар сказав Тарру, що Гран навряд чи протягне до ранку. Та на ранок гарячка минулася, ополудні нічого не змінилося, а надвечір стало ясно, що Гран врятований. Ріє нічого не розумів у цьому воскресінні з мертвих. Протягом тижня Ріє зіткнувся з кількома випадками подібного одужання. Тим часом старий ядушник, побачивши Ріє і Тарру, знов задоволено потирав руки: "Знову лізуть. Щури!" Ріє очікував останнього повідомлення із загальними підсумками. Згідно з ним хвороба спадала.

ЧАСТИНА П'ЯТА

Усупереч цьому непередбаченому спаду пошесті, співгромадяни не поспішали радіти. Вони вже відучились розраховувати на близький кінець епідемії, та в глибині кожного серця зароджувалась надія. Чума вщухала не одразу, та втрачала сили швидше, ніж дозволено було сподіватись. Тепер Кастелева сироватка приносила одне за одним щасливі одужання, тоді як раніше майже не діяла. Складалося враження, ніби зараз цькують вже саму недугу. Лише іноді чума забирала кількох хворих, попри сподівання на їхнє одужання. Так не пощастило і Панові Оттону. Та загалом, доводилось констатувати, що чума відходить так само несподівано, як прийшла. Спочатку місто зовні ніби і не змінилось. Удень було тихо і пустельно, вечорами вулиці заповнювала юрба, вдягнена у пальта і шарфи, бо місто огорнув дивний для цієї місцевості холод. Протягом усього тижня ситуацію сприймали досить суперечливо. Кимсь оволодів справжній скепсис, але ті, хто жив у розлуці з коханими, сповнилися надії. Почали стихійно з'являтися ознаки оптимізму. Було зафіксовано зниження цін, хоча з точки зору чистої економіки це було незбагненне явище: спостерігалося явище суто морального характеру. Обидва монастирі стали такими самими, як раніше, і братія знову зажила спільним життям. Те саме можна сказати і про військових. Нарешті після тривалої консультації з медичною комісією префектура оголосила, що епідемію можна вважати припиненою, але з міркувань обачності місто залишиться закритим ще два тижні. І ввечері двадцять п'ятого січня радісне збудження охопило все місто. Образ близької свободи був зрошений слізьми і сяяв усмішкою. Того вечора Тарру, Ріє і Рамбер разом з юрбою блукали містом. Тоді ж в місті помітили кота — всі коти зникли з початком епідемії. "Ото старий навпроти буде радий", — думав Тарру. Але наступного дня, як і пізніше, віконниці залишались зачиненими, з чого Тарру дійшов висновку, що котячий дідок або образився, або помер. Тоді ж записи Тарру набули якогось чудернацького вигляду, письмо стало нерозбірливим, а автор перескакував з однієї теми на іншу. Писано там про Грана, який знову взявся до роботи, про Ріє та його матір, її усмішку і манери. "Моя мати була така сама, я любив у ній цю здатність добровільно знічуватись, і понад усе мені хотілося б бути з нею", — писав Тарру.

Знайшовся в місті й чоловік, якого звістка про закінчення епідемії неабияк зажурила, — це був Коттар. Він часто заходив до Ріє, аби дізнатися про ситуацію з чумою, і щоразу по оптимістичних прогнозах він відчував зажуру або досаду. Вид розхвильованого міста дещо заспокоював його, та тепер він круто порвав з усіма, з ким спілкувався, і сиднем сидів удома, замкнений у своїй дикості. Потім з якогось дива він знову ставав товариський, вів бесіди з Тарру, які той занотовував у своїх зошитах, дедалі частіше скаржачись на втому. Місто готувалося розпочати нове життя.

Одного дня доктор Ріє повернувся додому ополудні, міркуючи, чи не надійшла очікувана телеграма від дружини. Прочинивши двері, Ріє одразу помітив, що мати його стурбована, бо Тарру занедужав. Того ранку Тарру підвівся з постелі, але невдовзі знову ліг, температура була дуже високою, сильно боліла голова. Це було надто схоже на початок чуми, проте здавалось неймовірним, тим більше тепер. Пані Ріє вмовила сина залишити Тарру, не відправляючи до лазарету. Ріє зробив другові крапельне вливання і вже на порозі почув голос Тарру: "Ріє, не треба від мене нічого Приховувати, це мені конче потрібно". Повернувшись увечері додому, Ріє одразу попрямував до кімнати хворого. Тарру ледь знизав могутніми плечима: "Тепер гру, здається, програно", — сказав він. Ріє з матір'ю посідали в кімнаті, ніч починалася для Тарру боротьбою. У нього були симптоми обох видів чуми, і це плутало всі карти лікаря. Тарру боровся, хоч і лежав нерухомо. Щоразу, зустрічаюсь поглядом із лікарем або пані Ріє, він намагався посміхнутися. Зранку Тарру стало легше, проте і він, і доктор знали, що таке ранкове полегшення є звичайним для чуми і опівдні температура знов підніметься. Ріє не вийшов на роботу того дня і Скасував усі візити до інших хворих. Опівдні лихоманка сягнула апогею. Коли настав кінець, Тарру різко повернувся до стіни і глухо зойкнув, ніби десь у глибині луснула головна струна. Сльози безсилля застелили очі Ріє. Наступна ніч була ніччю тиші. Ріє знав, про що думає зараз його мати, знав, як вона любить його, та знав він і те, що вони ніколи не знайдуть слів для вияву своєї ніжності. Так і їхня дружба з Тарру не встигла розквітнути. "Усе, що людина здатна виграти у грі з чумою та життям, — це знання і пам'ять", — думав Ріє. Наступного ранку надійшла телеграма зі звісткою про смерть дружини лікаря. Він усвідомив, що в його стражданні немає несподіванки, адже той самий безперервний біль катував його вже кілька місяців. Він сказав матері, що плакати не треба, що він цього чекав, але все одно це дуже важко.

Чудового лютневого ранку на світанні нарешті відкрили міську браму, і цю подію радісну зустріли народ, газети, радіо і префектура в своїх повідомленнях. Улаштували свято, що тривало весь день і всю ніч. На вокзалі запухкали паровози, а до порту вже прибували кораблі. Тож цей день став днем великої зустрічі. Міцно пригортаючись одне до одного, усі, хто вже зустрівся зі своїми прибулими близькими, розходились додому. Та для тих, хто не знайшов на пероні рідного обличчя, для матерів, чоловіків, коханців, що втратили рідну людину, в ті моменти чума і розлука сягали свого, апогею. Та на всіх майданах танцювали, били дзвони, по церквах правили подячні молебні, кав'ярні були переповнені. Ту рівність, якої не домоглась нависла над містом смерть, дало щастя визволення, дарма що всього на кілька годин. Рамбер того ж ранку зустрів на вокзалі свою дружину, яка домоглась дозволу на приїзд до нього. І такі, як Рамбер, думав доктор Ріє, знайшли відсутнє, знайшли щось, що вже майже втратили. Ці принаймні якийсь час раюватимуть. Тепер люди знали, що існує на світі щось, до чого треба пориватися завжди і що іноді дається до рук, і це щось— людська ніжність.

Наша хроніка добігає кінця. І час вже докторові Ріє зізнатися, що він її автор, який, втім, увесь час намагався дотримуватися тону стороннього свідка, бо він мав говорити за всіх.

У час святкування доктор також працював, бо недуги не відступають. Коли він збирався завернути в провулочок, де мешкали Гран з Коттаром, його зупинив поліцейський патруль: "Не можна. Там якийсь божевільний в натовп стріляє". До Ріє підійшов Гран, якого теж не пропустили. Стріляли з Коттарового вікна. За кілька довгих хвилин стрілянини поліцейські виволокли з будинку невисокого чоловіка, який увесь час про щось волав. "Це Коттар, — пробурмотів Гран. — З глузду з'їхав". Після цього інциденту вулиця знов наповнилась гудінням юрби, а Гран розпрощався з лікарем, сказавши, що нарешті написав Жанні, і знову взявся за свою фразу. Тим часом Ріє вже попрямував до свого давнього пацієнта, старого ядушника. Піднявшись на терасу, він багато міркував. Над темним портом вже злетіли ракети офіційного святкування. Ось тут доктор Ріє і задумав написати свою хроніку цих подій. Написати, щоб не уподібнитись до мовчунів, щоб засвідчити на користь зачумлених, принаймні пам'ять залишити про несправедливість і насильство, учинені над ними, та й просто для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година: люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу. Він розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги, а може бути тільки свідченням того, що треба було вчинити і що мають чинити всі люди всупереч страху, усім особистим мукам, що мають чинити всі люди, які, через знемогу стати святими і відмову прийняти лихо, намагаються бути зцілителями. Дослухаючись до радісних криків, що долинали з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість — під загрозою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями може дрімати вона десь у закутку, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.

1 2 3 4 5