Ріе, якого хвилювали більше непевні поради в оголошенні про чуму, зауважив, що, можливо, історія з пацюками збила з пантелику Коттара, він просто боїться зарази. Але Гран був переконаний, що Коттар має якусь таємницю на своїй совісті.
Надвечір Ріе розмовляв із Кастелем. Вакцини ще не було, але Ріе виказав сумнів, чи допоможе вона, адже мікроб нетиповий. Протягом дня доктор відчував легке запаморочення, воно охоплювало його, як тільки він думав про чуму. Врешті-решт повинен був зізнатися, що йому страшно. Двічі він заходив у переповнене кафе: Ріе, як і Коттар, потребував людського тепла. Він вважав, що це безглуздо, але саме тому пригадав, що обіцяв зайти до Коттара.
Коли увечері доктор зайшов до Коттара, той стояв біля столу з розкритим детективним романом, але було очевидно, що читати у сутінках він не міг. Напевне; думав про щось. Ріе запитав, як той почувається, а Коттар, запевнив, що було б краще, якби йому дали спокій. Ріе зауважив, що людина не може весь час бути на самоті. Коттар запевнив, що він говорить не про доктора, а про тих людей, які хочуть іншим неприємностей. Ось, наприклад, він читав роман, герой якого навіть не здогадувався, що ним цікавляться, заносять його ім'я у різні картотеки, а одного ранку ні з того ні з сього арештовують. Коттар запитав, чи мають право таке робити з людиною. Все залежить від обставин, але не це зараз важливо, відповів доктор. Зараз важливо, щоб Коттар не усамітнювався й не цурався людей. Той, нервуючись, запевнив, що у нього навіть є свідки, які можуть підтвердити: кожного дня він виходить з дому. У кімнаті швидко сутеніло. Раніше Ріе любив цю годину, шум на вулиці, гул, що йшов з моря, але тепер йому стало страшно. Він попросив увімкнути світло. Коттар подивився на доктора й запитав, якщо він захворіє, чи візьме Ріе його у лікарню. Чому б і ні, відповів доктор. Тоді Коттар запитав, чи бувають випадки, коли заарештовують людину в лікарні. Ріе запевнив, що все залежить від стану хворого. Коттар сказав, що довіряє доктору.
Ріе, на прохання Коттара, довіз його на машині у центр міста. Вони зупинилися біля невеликого гурту дітей, що, незважаючи на сутінки, ще гралися на вулиці. Ріе помітив, що один із хлопчаків уважно й уперто дивиться на нього. Доктор не витримав цього погляду й опустив очі. Коттар вийшов із машини і протягнув на прощання йому руку. Тільки тут він заговорив хрипким, наче здавленим голосом про епідемію. Доктор спробував уникнути цієї розмови, машина його була готова рушити з місця. Ріе знову подивився на хлопчика, який усе ще розглядав його, і раптом на обличчі дитини з'явилася щира й довірлива посмішка. Ріе посміхнувся у відповідь. Коттар несподівано вхопився за дверцята машини й крикнув люто, що епідемія не допоможе, потрібен землетрус.
Але наступного дня землетрусу не сталося, і Ріе весь день їздив містом, ведучи переговори з родичами хворих, самими хворими. Ще ніколи його професія не здавалася йому такою важкою. Раніше хворі допомагали лікарю, довірялися йому. Тепер же Ріе вперше у своїй практиці відчув, що хворі не довіряють йому, хвороба робила їх відлюдниками. Тільки пізно увечері Ріе знайшов час завітати до старого астматика. Той чекав на нього, як завжди перекладаючи горошини з однієї каструлі в іншу. На доктора він поглянув навіть весело й запитав, чи правда, що розпочалася холера. Втомлений Ріе відповів, що то не холера. Старий, здавалося, був навіть розчарований: він же чув по радіо про епідемію. Ріе порадив йому не вірити. Він вже Оглянув хворого і тепер сидів нерухомо. Йому було страшно. Він знав, що назавтра тут у передмісті буде з десяток хворих, що їх буде важко вмовити поїхати до лікарні, що їхні родичі будуть цьому опиратися. Також він знав, що вжитих владою міста заходів недостатньо, так епідемію не здолати.
Але вечірні інформаційні повідомлення були сповнені оптимізму. Вранці Кастель зателефонував Ріе, вони добре усвідомлювали, що епідемія йде у наступ. Через три дні відведені у лікарні корпуси були переповнені хворими, а вакцини все ще не було. Кастель дістав усі свої старі підручники і дійшов висновку, що пацюки гинули від чуми, вони розпустили містом тисячі бліх, які, якщо не вжити заходів, рознесуть хворобу у геометричній прогресії. Ріе мовчав.
Дня стояли погожі, природа навіювала безтурботність, але хвороба наступала: за один день вона забрала життя вже тридцяти двох осіб. У приміщенні дитячого садка відкрили додатковий лазарет. Ріе зателефонував префекту, той запевнив, що запросить наказу генерал-губернатора на більш суворі заходи у боротьбі з епідемією. На прохання префектури Ріе склав доповідь, яку намірювалися переслати у столицю. Префект на свій ризик, як він висловився, наважився на більш дійові заходи: крім обов'язкового попередження про захворювання й ізоляції хворих, ввели дезинфекцію приміщень, карантин для людей, що були у контакті з хворими, поховання небіжчиків відповідно до вимог карантину. Через день літаком доставили вакцину, для лікування хворих її було достатньо. Але коли хвороба пошириться, її не вистачить. На телеграфний запит доктора Ріе відповіли, що запаси вакцини закінчилися і зараз налагоджують виробництво нової партії.
У цей час із передмість на ринки прийшла весна. Тисячі троянд продавали на вулиці, над містом стояв аромат квітів. Зовні наче нічого не змінилося. Так само трамваї були набиті у години пік, а вдень ішли пусті. Тарру так само продовжував спостереження за старим на балконі, а той так само продовжував плювати на кішок, які повернулися, коли зникли пацюки. Гран, як завжди, поспішав додому продовжувати свою таємничу роботу у пошуках слів. Коттар гуляв містом, а старий астматик перекладав свій горошок. Інколи на вулиці зустрічали журналіста Рам-бера, який зі спокійною допитливістю дивився на всіх. Вечорами люди юрбилися біля кінотеатрів. Потім смертність почала зростати. "У той день, коли знову було зареєстровано тридцять сім смертей, Бернар Ріе перечитував офіційну депешу, власноручно передану йому префектом із словами: "Перелякалися". Депеша проголошувала: "Офіційно сповістити про чумну епідемію. Місто вважати закритим".
Частина друга
З цього часу чума стала справою кожного. Раніше, незважаючи на тривогу, кожен продовжував займатися своїми справами, але як тільки ворота міста закрилися, всі зрозуміли, що потрапили у спільну пастку і що до неї треба якось пристосовуватися.
Одним із найбільш відчутних наслідків оголошення міста закритим було несподіване роз'єднання людей, які до розлуки не підготувалися. Матері і діти, чоловіки і жінки, коханці, які були впевнені, що розлучаються на нетривалий строк і побачаться через кілька днів або тижнів, і тому не вважали за потрібне заради від'їзду відкласти буденні справи, всі вони раптом усвідомили, що розлучені остаточно, і їм, можливо, не судилося з'єднатися. Було заборонене навіть листування, тому що листи могли розповсюдити заразу. Спочатку міжміські телефонні переговори не забороняли, але згодом через перенавантаження телефонної мережі їх теж заборонили на деякий час, потім дозволили телефонувати у виняткових випадках, наприклад повідомити про смерть, народження, весілля. Таким чином, люди могли зв'язатися між собою тільки за допомогою телеграфу. І всі почуття, переживання, туга врешті-решт звелися до короткої депеші з готовими штампами: "Все добре. Думаю про тебе. Цілую". Дехто продовжував писати листи і винаходити хитрощі, щоб зв'язатися із зовнішнім світом, але їхні сподівання не мали успіху, бо вони не знали напевно, чи дійшов лист, тому що ніколи не отримували відповіді.
Через кілька днів після закриття міста, коли стало зрозуміло, що ніхто не зможе вирватися звідси, хтось запропонував звернутися до влади з проханням дозволити повернутися у місто тим, хто виїхав до епідемії. Кілька днів префектура вирішувала це питання, потім дала дозвіл, але попередила, що ті, хто повернуться, не зможуть вже виїхати з міста до кінця епідемії. Дехто поставився легковажно до ситуації і запропонував своїм близьким скористатися наданою можливістю з'єднатися, але дуже скоро всі зрозуміли, на яку небезпеку наражають рідних, і підкорилися необхідності страждати у розлуці. Під час страшного мору стався тільки один випадок, коли людські почуття виявилися сильнішими за страх смерті. Всупереч всім очікуванням, це були не закохані, які прагнуть один до одного, захоплені пристрастю. Це було старе подружжя Кастель, що багато років прожили разом. Шлюб їхній ніколи не був взірцевим, і кожен із них не був певен, що він щасливий у подружньому житті. Однак ця нав'язана розлука довела їм, що вони не можуть жити один без одного, і у світлі цієї відкритої ними істини чума виглядала дріб'язком.
Але їх випадок був винятком. Більшість страждала від розлуки і ховалася у спогадах. Можливо, за інших умов із розлукою було б легше примиритися. Але місто було приречене ще й на байдикування, бо вся комерція, якій віддавали найкращі часи свого життя мешканці міста, припинилася. Порт закрили, а відтак недоступним стало і море, морські купання. Мешканці безцільно ходили вулицями, поринаючи у свої спогади: місто Оран невелике, і людина неминуче йшла шляхом, яким ходила з тими, кого немає поруч, за ким вона тужить. Люди навчилися не думати про строк розлуки, не думати про майбутнє.
І все ж ті, що жили очікуванням зустрічі з близькими і рідними, мали привілеї, їх зберігав егоїзм любові, вони занурилися у себе і не піддалися загальній паніці. Якщо таку людину захоплювала хвороба, вона не мала навіть змоги отямитися й лякатися.
Утім, оранці ще не цілком зрозуміли, що з ними трапилося. Більшість страждали поки що від порушення своїх звичок або від зачеплення своїх ділових інтересів. Це дратувало або злило, а злість і роздратування не ті почуття, які можна протиставити чумі. Тому перша реакція була в усьому звинувачувати міську владу. Відповідь префекта виявилася несподіваною — він дозволив інформаційному агентству друкувати статистичні відомості про померлих за тиждень. Але й тепер мешканці міста отямилися не відразу. Вони не мали матеріалу для порівняння, не знали, скільки людей помирало в Орані до епідемії, тому перші цифри не викликали великого занепокоєння.