Це велика кімната, де спить Жан, та ванна — кімнатка поменше. Коли Беранже приходить до Жана, його зустрічає Сухий Дідок, сусід Жана, якого, виявляється, теж звуть Жаном. Але Беранже не до нього. Випадковість. Жан, виявляється, хворий. Болить голова, голос хрипкий. Та коли Беранже починає вибачатися за вчорашню суперечку, той стверджує, що це в Беранже голос невпізнанний. Він скаржиться, що в нього болить лоб, і Беранже говорить, що на лобі у Жана ґуля. Той, як завжди, не погоджується, проте йде до ванної кімнати подивитися на лоба у дзеркало. Ґуля є. Колір його шкіри стає зеленкуватим. Беранже пропонує викликати лікаря, однак його друг заявляє, що вірить тільки ветеринарам. Розмова точиться далі. На лагідний тон Беранже Жан відповідає агресивно, хоча його друг прийшов вибачитися за вчорашню сварку через носорогів. І тут Жан, не слухаючи його, промовляє: "По правді, я не те що не люблю людей, вони мені байдужі або ж гидкі, хай лиш не стають мені на дорозі, я розчавлю їх". І шкіра його дедалі зеленішає. Беранже розповідає, що сталося з паном Бефом. Жан у захваті, бо вважає Бефа сміливцем: "А я вам кажу, що бути носорогом не гірше, ніж людиною. Носороги, зрештою, такі ж, як і ми, і мають однакове з нами право на життя!" Це вже міркування не зовсім людини не тільки зовні. Жан говорить, що через мораль слід переступити, замінивши її природою, повернувшись "до первісної цілості". Увесь час він то зникає у ванній кімнаті, то з'являється щоразу зеленішим і зміненим. Він уже реве: "Болота! Болота!" А Беранже усе ще не вірить, що Жан добровільно перетворився на носорога й пишається цим. Нарешті Жан у подобі носорога просто кидається на нього, і Беранже ледь вдається вибігти на сходинки. Він кричить, що в будинку носоріг і треба викликати поліцію. Але Сухий Дідок сердиться, що йому докучають. А коли Беранже, бігаючи по сходах, знов підходить до його дверей, звідти показуються дві носорожачі голови. Носороги усюди. Виглянувши з вікна, він бачить: "На вулиці їх тепер уже ціле стадо! Носорожаче військо біжить собі вулицею вниз! Як вибратись, як мені вибратись?.. Якби ж вони бігли тільки по вулиці! Вони виходять на тротуари..." А двері ванної кімнати, де був зачинений Жан, двигтять, і задня стіна нарешті обвалюється разом з дверима ванної кімнати. Беранже втікає і кричить: "Носороги! Носороги!"
ДІЯ ТРЕТЯ
Декорації майже ті самі. Кімната Беранже нагадує Жанову. Лише кілька деталей, меблів вказують на відмінність. Беранже лежить на дивані з перев'язаною головою й марить: "Ні. (Пауза) Роги, стережися рогів!" У паузі чути, як за вікном проходить велика череда носорогів. Нарешті він падає з дивана і, прокинувшись, біжить до дзеркала перевірити, чи нема ґулі. Полегшено зітхнувши, зазначає: "Воля, головне — це воля". Зачинивши всі вікна, щоб не було чути носорожачого сапання, випиває коньяку і засинає. Саме тоді його відвідує Дудар. Вони розмовляють. І Беранже, прислухаючись, боїться почути хрипоту у голосі Дудара чи у своєму. Він надто добре знає, що має бути потім. Вони говорять про Жана та його переродження. Беранже зазначає: "В мене ніколи б і думки не виникало, що він отак переродиться. Я за нього був певен більш, ніж за себе!.. І щоб це в мене на очах!" Дудар заспокоює його, стверджуючи, що то лише хвороба. Але Беранже над усе стоїть — се підхопити ту хворобу й перестати бути собою. Своє пияцтво він пояснює саме цим бажанням запобігти хворобі. А Дудар веде далі, пропонуючи вийти на вулицю і не боятися: "Ну й що? Глядіть лишень, щоб у них на дорозі не стати. Зрештою, їх не так уже й багато". Та Беранже бачить їх скрізь. І Дудар запевняє: "Вони не зачеплять вас. Якщо їх не чіпати, вони не звертають на вас уваги. По суті, вони не злі. В них навіть є певна природна невинність, якась лагідність. А проте я й сам, щоб навідати вас, пройшов пішки всю вулицю. І, бачите, цілий і здоровий і не маю ніякого клопоту". Дудар пропонує змиритися і навчитися жити у світі, де повно носорогів. А Беранже не згоден отак з усім погодитися, бо треба щось робити, діяти. Дудар так не вважає. Він розповідає, що контора досі не працює, начальник подав у відставку, бо став носорогом. Беранже вражений: "Це... пан Папільйон! Як його всі шанували!"
Дудар. Проте це доводить щирість його перетворення.
Беранже. Він не міг зробити це зумисне, я переконаний, переродження відбулося поза його волею.
Дудар. Звідки вам знати? Важко збагнути потаємні причини людських постанов.
І Дудар закидає співрозмовнику нетерпимість: "Любий мій Беранже, завжди треба намагатися зрозуміти. Й коли хочеш збагнути явище і його наслідки, то чесність думки спонукає докопатись аж до причин. І цього треба прагнути, бо ми ж мислячі істоти... В будь-якому разі спочатку треба ставитися прихильно або принаймні нейтрально, виявити нескутість розуму, властиву науковому мисленню. Бо все логічне. Зрозуміти — значить виправдати". Саме на цю промову Беранже відповів: "Ви скоро станете прихильником носорогів". Беранже, здається, втрачає всі аргументи, аж раптом йому спадає на думку, що можна запросити Логіка і той усе розтлумачить. Та коли він укотре підбігає до вікна, проклинаючи носорогів, раптом бачить і впізнає серед них Логіка: "Це єдиний носоріг з бриликом". Дудар вже мало не кепкує: "Якщо це справжній мислитель, як ви казали, то він мусив не піддаватися. Перш ніж вибрати, він мав добре зважити всі "за" і "проти"". Це аргумент на користь носорогів, та Беранже кричить: "Ні, я з вами не піду!" У цей час приходить Дезі. Вона з кошиком їжі прийшла навідати хворого, а тепер розкладає їжу на столі, і Дудар ревниво зазначає, що вона добре знає, де посуд. Тому він запитує, чи не заважає їм. Але вони просять його залишитися. І Дезі розповідає новину: "Ботар став носорогом". Дудар коментує: "Ось воно! Він змінив свою думку! Всі люди мають право на розвиток". Отже, це не зрада? Дехто говорить, що коло носорогів зростає, уже всі відомі люди стали ними. Дезі говорить, як важко було знайти щось їстівне: "Магазини спустошені: вони жеруть усе". Частина крамниць зачинена, а на дверях пишуть: "Унаслідок перевтілення". І вже ніхто не дивується носорогам, просто поступаються їм на вулиці. А тим часом уже перетворилися "всі пожежники, цілий носорожачий полк, ще й з барабаном попереду". І люди вже не мають більшості. Дудар іде, і вони розуміють, куди й чому, намагаючись його втримати, довести, що він людина.
Охоплений відчаєм, Беранже нарешті освідчується Дезі в коханні, й вони обіцяють не залишати одне одного. А тим часом їх оточили носороги. Їхні портрети, щораз з'являючись на стіні, стають усе кращими. Потім вони взагалі там залишаються висіти і вже не зникнуть. Закохані усе ще мріють про майбутнє, коли лунає телефонний дзвінок. Беранже сподівається, що це хтось з людей, може навіть з уряду, але зі слухавки лунає носорожаче ревіння. Щойно Дезі казала: "...ми маємо право жити. Це навіть наш обов'язок — удвох, без нікого — бути щасливими незважаючи ні на що. Винність — небезпечний симптом. Це ознака недоброчесності". Але тепер вона дорікає, що Беранже не може захистити її у цьому світі носорогів. Той кидається до радіо, щоб почути новини, але "з приймача розлягається ревіння". І вже Дезі говорить, що це, мабуть, їхня провина, що вони не як усі. Беранже відчайдушно намагається втримати Дезі від таких думок. Він вірить, що кохання допоможе їм вижити і відродити людство: "Ну, ну, трохи сміливості, ну, зовсім трошечки". Та Дезі вже не слухає його: "Це вони народ. І їм весело. Їм добре в їхній шкурі. По них не видно, що вони божевільні. Вони дуже природні. І вони мають слушність". І вже любов коханого здається їй "сміховинним аргументом". Беранже говорить, що носороги ревуть, а Дезі твердить: "Ти дурний, вони співають". "Вони огидні!" — твердить він. "І які ж вони гарні!" — захоплюється вона. Беранже підходить до дзеркала, аби подивитися ще раз на себе: "Я не такий уже бридкий як чоловік. Хоч і не красень. Дезі, вір мені!" Але коли обертається, то її вже немає в кімнаті. Він просить її повернутись, благає, та все марно. Вона пішла. Він почувається самотнім. З люттю зачиняє вікна й замикає двері на ключ. Сівши в крісло, звертається до носорожачих голів на стінах: "Я з вами не піду, я вас не розумію! Я зостануся тим, ким є. Я ж людина. Людина. Становище абсолютно нестерпне. Якщо вона пішла, то це моя провина. Я був усім для неї. Що з нею станеться? Ще одна людина на моєму сумлінні. Мені ввижалося лихо, і воно таки сталося. Бідне дитя, загублене в світі потвор. Ніхто мені не допоможе знайти її, ніхто, бо нема вже нікого..." Знову чути ревіння, і Беранже у відчаї затикає ватою вуха, а сам до себе говорить, що треба їх переконувати, вмовляти. Але як? Вивчити мову носорогів? А вона є? А чи відбуваються зворотні мутації? Самі питання без відповідей. Він уже божеволіє від голів на стіні й тупоту за вікнами. Дістає старі фотографії, портрети рідних і знайомих. Розвішує їх між носорожачими головами по стінах, та тепер вони здаються йому негарними. "Я бридкий, я бридкий", — говорить він, зриваючи портрети й жбурляючи їх на підлогу. Він уже майже шкодує, що в нього немає рогу і шкури зеленої, як у носорогів. І він сумнівається, може, слід було піти за ними? А тепер запізно. І ось останні міркування Беранже: "Шкода, я потвора, я потвора. Шкода, я ніколи не стану носорогом, ніколи, ніколи! Я вже не зможу переродитись. Я так хочу, дуже хочу, але не можу. Я вже не можу дивитися на себе (повертається спиною до дзеркала). Який я бридкий! Лихо тим, хто хоче зберегти свою оригінальність! (Раптом підскакує.) Ну тим гірше! Я боротимусь проти всіх! Мій карабін, де мій карабін?! (Повертається обличчям до зображень носорогів на стіні й кричить.) Проти всіх я боротимусь! Я остання людина і буду нею за самого кінця! Я не здамся!"
Завіса.
Переклад П. Паращука