Він пригадав, що ніяк не протестував проти слів Лужина про "відчайдушну поведінку" дівчини. Та, побачивши, як Соня зі страху хотіла тікати з кімнати, відчув такий жаль до неї, що зупинив її поглядом і запросив сісти. Перелякана Соня сіла, але, глянувши на двох поважних дам, встала і так передала прохання Катерини Іванівни прийти на поминки. Раскольников знов запросив її сісти, та Соня не наважувалася зробити це у присутності Пульхерії Олександрівни й Дуні. Очі Раскольникова запалали, а голос став твердим і наполегливим. Він представив матері Соню. Пульхерія Олександрівна трохи примружила очі, розглядаючи дівчину: навіть зніяковівши під вимогливим поглядом сипа, вона не могла відмовити собі у цьому задоволенні. Дуня дивилась на дівчину здивовано. Раскольников навмисне затримав Соню розмовою, наче хотів продемонструвати рідним, що має її за рівню собі. Він розпитував, чи не турбувала їх поліція, як Катерина Іванівна змогла обійтися такими малими грішми, щоб ще й поминки робити. Соня, відповідала, а сама мимоволі оглядала кімнату. Несподівано вона прошепотіла: "Ви нам усе вчора віддали!". Соня ледве втрималася, аби не розплакатися. Усі промовчали. Очі Дуні пояснішали. Пульхерія Олександрівна навіть привітно подивилася на Соню. Потім підвелась, запросивши до обіду Раскольникова і Разуміхіна. Пульхерія Олександрівна хотіла вклонитися Соні на прощання, але якось не змогла, поспіхом вийшла з кімнати. Дуня ж, навпаки, затрималась і уклонилась довгим і ввічливим поклоном. Соня засоромилась, навіть перелякалась, на обличчі її відбилася мука, ніби ввічливість Дуні їй тяжко було перенести. Раскольников вийшов за сестрою і щиро потиснув їй руку. Дуня почервоніла, але обличчя її було щасливе. Раскольников повернувся у кімнату і теж якось ясно глянув на Соню: усе, що розповідав про неї Мармеладов, пригадалось йому у ту мить.
Пульхерія Олександрівна призналася дочці, що рада нарешті вийти з тієї кімнати, хоча вчора вона про таке й подумати не могла, а що то на них чекає увечері? Дуня запевнила її, що поведінка Раскольникова спричинена його хворобою, хай проститься це вже брату. Увечері, сказала Дуня, буде те, що має бути. Та мати непокоїлась: а що коли Лужин відмовиться тепер від Дуні. Та лише презирливо кинула, що не багато ж тоді Лужин вартий. І ще одним переживанням поділилася мати з дочкою: вона боїться Соні. Дуня дуже здивувалась. Пульхерія Олександрівна сказала, що має якесь передчуття, ніби та дівчина і є головною причиною хвороби сина, та й очі у Соні такі, що погляду їх витримати не можна. Дивно тільки, продовжувала Пульхерія Олександрівна, що Лужин писав про Соню погане, а Раскольников рекомендує її матері й сестрі, виходить, ця дівчина для нього багато важить. Дуня нагадала, що і про неї теж багато чого говорили. Раптом вона зробила висновок: Лужин негідні плітки зводить.
Раскольников попросив Разуміхіна затриматися, бо мав до нього справу. Він сказав, що, хотів би через родича приятеля — слідчого Порфирія Петровича — повернути речі, які заставив лихварці Альоні Іванівні. Разуміхін радо взявся допомогти і запропонував негайно піти до Порфирія Петровича. Так усі троє — Соня, Разуміхін і Раскольников — вийшли з кімнати. Від воріт Соня пішла сама. Раскольников, розпитавши, де вона живе, сказав, що прийде до неї того ж дня. Соня була рада, що нарешті залишилася сама, бо відчувала, що в душі її сталася якась важлива зміна. Нічого подібного раніше вона не відчувала. Потім пригадала, що Раскольпиков обіцяв прийти до неї, і перелякалася, наче дитина: їй не хотілося, щоб він бачив, як вона живе. Соня так хвилювалася, що не помітила поважного немолодого пана, який пішов за нею, почувши біля воріт її розмову з Раскольниковим. Пан той здивувався, побачивши, куди направляється Соня. Вона ж помітила його тільки на сходах близько третього поверху. Соня підійшла до квартири, на дверях якої крейдою було написано "Капернаумов швець", і подзвонила. Той пан подзвонив у двері сусідньої квартири. Поки вони чекали, що їм відчинять, пан весело заговорив до неї, мовляв, дивно, що вони сусіди: він живе у квартирі мадам Рессліх. Соня не відповіла, їй стало якось соромно й ніяково..
Дорогою до слідчого Порфирія Петровича Разуміхін був в особливо піднесеному стані. Раскольников зрозумів, що навіть Разуміхін, який за нього міг на хрест піти, мав певні сумніви й підозри і не відкидав остаточно думки, що саме він, Раскольников, вбив стару лихварку. Те, що Раскольников сам запропонував піти до слідчого, розвіювало ці підозри Разуміхіна. Він гаряче запевнив, що слідчий уладнає справу з заставою. Але Раскольников здогадувався: Разуміхін сподівається, що і сам Порфирій Петрович пересвідчиться у непричетності Раскольникова до злочину. Ніби наперед передбачаючи ставлення слідчого до цієї справи, Разуміхін характеризував того як людину особливого складу мислення: недовірливий скептик і цинік. Раскольников обмірковував сказане, намагаючись віднайти вірний топ у розмові зі слідчим. Тому, коли вже підходили до дому Порфирія Петровича, Раскольников несподівано змінив тему розмови і почав глузувати з Разуміхіна, натякаючи на закоханість того в Дуню. Разуміхін невдавано розсердився, а Раскольников удало прикинувся веселим. Так, сміючись, і увійшли вони до слідчого, чого й треба було Раскольникову.
Сцена була розіграна непогано, до того ж, дійсно розсерджений, Разуміхін додав їй натуральності: зробивши різкий рух, він перекинув невеликий столик, на якому стояла пуста склянка, і розбив її. Порфирій Петрович із веселою цікавістю спостерігав усю сцену і чекав пояснень. Раскольников відрекомендувався. Разуміхін якось відразу перестав сердитися й заговорив про справу, в якій вони прийшли. У кімнаті, крім хазяїна, знаходився ще й Заметов. Це неприємно вразило Раскольникова. Але він так ясно й точно виклав свою справу, що залишився задоволений собою, навіть встиг добре роздивитися слідчого. Це був чоловік років тридцяти п'яти, невисокий, повний, обличчя мав кирпате й насмішкувате, котре можна було б назвати добродушним, коли б не якийсь незвичайний вираз його очей, прикритих майже білими віями. І поки Раскольников говорив, Порфирій Петрович погляду з нього не зводив. Викладаючи справу, Раскольников удавав, що його цікавлять тільки речі, заставлені у лихварки, котрих він не міг тепер викупити. Проте в якусь мить йому здалося, що Порфирій Петрович добре розуміє справжню мету його візиту, бо знає, що саме Раскольников — убивця. Здалося навіть, що слідчий підморгнув йому, хоча той говорив серйозно і по-діловому. Однак, коли слідчий сказав, що давно вже чекав на нього, Раскольников здригнувся. Стара лихварка на кожній з речей, прийнятих у заставу, надписувала: хто і коли її приніс. Речі Раскольникова знайшли загорнутими в окремий папірець з відповідними написами. Усі, хто мав у заставі речі, згукнулися, заявили про свої права. Не прийшов тільки Раскольников, тому, пояснив Порфирій Петрович, і чекали на нього. Раскольникову здалося, що останні слова слідчий проговорив насмішкувато. Тоді злість закипіла у ньому, хоча й знав, що від злості може проговоритися, не міг більше стримуватись. Разуміхін спробував пояснити, що Раскольников захворів, тому й не приходив. Та тому вже не стало сил прикидатися, поведінка Раскольникова стала погордливою. Він звернувся до Заметова і просив його сказати: хворий він був учора чи ні. Порфирій Петрович, начебто не помічаючи змін у настрої Раскольникова, підтримав розмову про сутність злочину, котру розпочинає Разуміхін, продовжуючи тему дискусії, яка розгорілася минулого вечора в нього на новосіллі. Разуміхін був не згоден із соціалістами, які у кожному злочині бачать тільки протест проти несправедливого соціального ладу, а всі злочини пояснюють виключно впливом середовища. Він переконаний: людство повинно пройти складний, тривалий, "живий" шлях, поки перетвориться на "нормальне" суспільство, і жодна соціальна система, вигадана якоюсь "математичною головою", не здатна відразу зробити все людство "праведним і безгрішним". На думку Разуміхіна, це суперечить "живому процесу життя", тому соціалісти "не люблять живої душі". Порфирій Петрович пригадав до речі статтю "Про злочин", яку написав Раскольников кілька місяців тому і навіть не знав, що вона надрукована. Слідчого зацікавила одна думка, яку Раскольников виклав побіжно на кінець статті: існують люди, які мають право на злочин. Разуміхін здивувався: мають право, але ж не тому, що "середовище заїло"? Порфирій Петрович навмисне спростив основні положення статті, аби примусити Раскольникова говорити й висловити свої думки. Раскольников це зрозумів і виклик прийняв. Він погодився з тим, як розтлумачив його статтю Порфирій Петрович: людство поділяється на дві категорії — "звичайні й незвичайні" люди. Весь історичний процес доводить, казав Раскольников, що всі видатні, "незвичайні", люди — ті, хто давав людству новий закон, були злочинцями, бо повинні були порушувати існуючі закони. Чималою кров'ю обійшлися людству закони Наполеона, Солома, Магомета. Якби оприлюдненню законів Ньютона завадили кілька осіб, він мав би право позбавитися їх, аби зробити ті закони відомими усьому людству, стверджував Раскольников. Про це вже багато писали, тут немає нічого нового, зауважив він. Його ж "нове слово" полягає в тому, що він поділяє "взагалі", за законами природи, людство на два розряди: на нижчий (звичайні), тобто матеріал для відтворення собі подібних, і на власне людей, тих, хто має талант сказати "нове слово". Перші, звичайні люди, за своєю натурою консервативні, люблять порядок, законослухняні. Люди іншого розряду порушують закони, злочини їхні відносні й різноманітні, але спрямовані на руйнування теперішнього заради майбутнього. Якщо заради ідеї таким людям треба переступити через чиюсь кров, то вони не повинні зупинятися перед своєю совістю, а "мають право" дати собі дозвіл "на кров". Утім, додав Раскольников, все залежить від величі ідеї. Перший розряд людей завжди панує у сучасності, другий — володар майбутнього. Перші зберігають світ і примножують його чисельно, другі ведуть світ до мети. І ті, й інші мають рівні права на існування, до Нового Єрусалиму, звичайно, додав Раскольников.