Федір Достоєвський — Злочин і кара (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 6 з 17

Приїзд сестри й матері тепер для нього багато важить,— закінчив свою розповідь Разуміхін. Він намагався не дивитися на Авдотью Романівну, яка мала звичку під час сильного хвилювання чи важливих роздумів ходити по кімнаті, і тепер, не перериваючи ходи, інколи ставила йому питання. Вона зауважила, що Разуміхін охарактеризував Раскольникова цікаво і неупереджено, а потім зробила несподіваний висновок: поруч із братом повинна бути жінка. Разуміхін не погодився з нею, бо, як йому здавалося, Раскольников нікого не любив, можливо, нікого й не полюбить. Дуня відверто запитала, чи взагалі брат здатен кохати. Разуміхін не втримався й сказав, що Дуня в усьому на брата страшенно схожа, але, пригадавши, що він тільки-но говорив про того, почервонів. Дуня розсміялася. Пульхерія Олександрівна зауважила, що вони обоє можуть помилятися: Раскольников із дитинства був непередбачуваним, він і тепер може з собою зробити таке, що нікому й на думку не спаде; чого, наприклад, був вартий той шлюб, який він мав намір взяти з дочкою своєї квартирної хазяйки. Вона поділяла думку Разуміхіна, що Раскольников навмисне образив Лужина і вирішив це зробити ще до своєї хвороби. Пульхерія Олександрівна, отримавши згоду дочки, розповіла про записку Лужина. Так Разуміхін довідався, що Лужин мав зустріти наречену з матір'ю на вокзалі, але натомість прислав лакея, запевнивши, що сам прийде до них уранці. Проте і вранці він не прийшов, а прислав записку, у якій сповіщав про свій намір прийти о восьмій вечора і наполягав, щоб Раскольникова в цей час у них не було. Якщо ж вони не дотримаються цієї вимоги, то він змушений буде залишити їх, і тоді вже хай "нарікають на себе". Лужин у записці розповідав, що він був свідком, як Раскольников на квартирі одного п'яниці, роздавленого кіньми, віддав гроші, прислані йому матір'ю, одній "дівиці відчайдушної поведінки", нібито на похорон. Пульхерія Олександрівна просила у Разуміхіна поради, як уладнати цю справу. Той відразу ж порадив зробити так, як вирішила Авдотья Романівна. Дуня надумала умисно звести брата й Лужина о восьмій годині, відповіла Пульхерія Олександрівна. Сама мати хотіла б, щоб син узагалі нічого не знав про цю записку, бо він тепер такий уразливий. Разуміхін пригадав, що Раскольников говорив учора про якогось небіжчика, про якусь дівчину, але він із тих слів нічого не зрозумів. Дуня запропонувала піти до брата, а там уже й вирішити, що робити. Пульхерія Олександрівна дуже хвилювалася перед новим побаченням із сином. Разуміхін же був у захваті, що він поведе Дуню вулицею.

У кімнаті Раскольникова вони застали, крім господаря, Зосимова, який прийшов оглянути хворого. Раскольников здавався на вигляд майже здоровим, але був блідим і похмурим; він скидався на людину, яка терпить сильний біль; говорив мало, наче через силу. Зосимов помітив, що прихід рідних не викликав у Раскольникова радості, навпаки, йому довелося докласти чималих зусиль, аби витерпіти цей візит. Раскольников просив вибачити його за вчорашню поведінку, дякував Зосимову і Разуміхіну за турботу, але висловлював це так, наче заздалегідь вивчений урок, який йому страшенно набрид. Лише однин раз, коли він мовчки простягнув руку сестрі, у посмішці Раскольникова проглянуло справжнє почуття вдячності й любові. Цього було достатньо, щоб Пульхерія Олександрівна відчула себе щасливою. Щирість ставлення Раскольникова до Дуні помітив і Разуміхін. Але щирість та тривала лише мить, і присутні відчували це напруження; говорили, наче через силу, весь час відшукували тему для розмови. Раскольников сказав, що хотів прийти до матері й сестри ще з ранку, але його одяг був у крові, і він чекав, поки почистять. Почувши про кров, Пульхерія Олександрівна перелякалась. Тоді Раскольников розповів про смерть Мармеладова, про те, як віддав усі гроші вдові на похорон. Він визнав, що не мав права такого чинити, бо знав, як важко ці гроші дісталися матері. Щоб допомагати іншим, треба мати на це право, додав він. Дуня з ним не погодилась. Тоді Раскольников сказав їй, що у своїй самопожертві вона може дійти до межі, яку не переступити, і буде нещасна від того, а якщо й переступить, то буде ще нещаснішою. У ту ж саму мить він відчув, що то були зайві слова, надто відверті, і, звертаючись до матері, попросив пробачення за той безглуздий вчинок. Мати запевнила, що всі його вчинки для неї прекрасні. Раскольников криво посміхнувся. Запала мовчанка. Пульхерія Олександрівна несподівано повідомила про смерть Марфи Петрівни. Раскольников не міг пригадати, хто це така. Йому пояснили: Марфа Петрівна — дружина пана Свідригайлова, у маєтку якого служила гувернанткою Дуня. Здавалося, та звістка зацікавила Раскольникова, він розпитував, як це сталося. Пульхерія Олександрівна, заохочена його цікавістю, розповіла, що пан Свідригайлов, кажуть, був причиною смерті дружини: він побив її, потім та зібралася їхати до міста, бо завжди в таких випадках їхала, веліла запрягати, а сама сіла обідати; відразу ж після обіду пішла у купальню, бо ще й лікувалася холодним купанням, там із нею напад і стався. Раскольников здивувався, як це вона побита обідала, але раптом роздратовано сказав, що все це дурниці, про котрі й говорити не варто. Пульхерія Олександрівна розгубилась, спитала сина, про що ж із ним говорити. Раскольников знов криво посміхнувся й запитав, чи, часом, не бояться вони його. Дуня, нітрохи не ховаючись, відповіла, що то дійсно правда: мати навіть хрестилася на сходах від страху. Обличчя Раскольникова наче корчі звели. Пульхерія Олександрівна зніяковіла, почала виправдовуватися: вона так мріяла про цю зустріч, стільки хотілося сказати, але тепер щаслива вже тим, що бачить сина. Раскольникову стало соромно, він спробував запевнити: вони ще наговоряться. Та раптом відчув, що ніколи ні з ким не зможе говорити відверто. Ця думка вразила його, він підвівся й пішов з кімнати. Разуміхін схопив його за руку. Раскольников мовчки сів і подивився на кожного. Усім здалося: то знов хвороба повертається. Тільки Дуня наважилася спитати брата, що з ним. Раскольников розсміявся, сказав, ніби пригадав "одну штуку". Зосимов подивився на свого пацієнта з підозрою, пообіцяв пізніше оглянути хворого, якщо, звичайно, застане вдома. Зосимов пішов. За ним зібрався йти й Разуміхін. Раскольников зупинив його. Він бачив, що сестра причарувала Разуміхіна, бо той ніяковів у присутності Дуні, як ніколи. Несподівано Раскольников став розповідати про свою закоханість у дочку квартирної хазяйки: дівчина була хвора, негарна, старцям любила подавати, мріяла про монастир, плакала, розповідаючи про це; він покохав її через те, що вона була така нещасна. Всі замовкли. Пульхерія Олександрівна, оглядаючи помешкання сина, зауважила, що кімната схожа на домовину. Раскольников посміхнувся, сказав, що мати й сама не знає, яку дивну думку висловила. Тепер він знову відчув, що ця сімейна розмова для нього нестерпна. Раскольников пригадав свій намір поговорити з Дунею про Лужина і зрадів можливості змінити тему розмови. Він повторив те, що казав учора: "Або я, або Лужин", "Хай я негідник, а ти не повинна". Дуня сухо й твердо запевнила брата, що виходить заміж собі на користь, і ніякої жертви нікому не приносить; звичайно, вона буде рада, коли зможе допомогти рідним, але це не основна причина її рішення, просто вона вирішила вибрати те лихо, котре менше. Дуня заявила, що не погодилася би на цей шлюб, якби не була певна, що Лужин поважає її так само, як і вона його. Раскольников одказав, що бачив Лужина і говорив з ним, тому він певен: сестра не може поважати такого чоловіка, отже, вона продається за гроші, а це — підлість. Тепер уже й Дуня втратила свою витримку і закричала, що брат не має права вимагати від неї геройства. Якщо вона кого й згубить, то тільки себе, вона ж бо нікого, здається, не зарізала. Раскольников зблід. Мати і сестра перелякалися нової миттєвої зміни у ньому. Раскольников уже якось байдуже запитав, як сестра пересвідчиться, що Лужин дійсно поважає її. Тоді йому подали записку Лужина. Раскольников не квапився її читати, він ніби здивовано, немов сам собі, сказав: чому знявся увесь цей галас, хай сестра виходить за кого хоче. Він розгорнув записку. Всі чекали його реакції на вимогу Лужина. Але перше зауваження Раскольникова щодо записки збило всіх із пантелику: його здивувала безграмотність Лужина. Разуміхін сказав, що всі адвокати так пишуть, це так званий діловий стиль. Дуня образилася на таку реакцію брата, зауважила, що Лужин вчився "на мідні гроші", сам собі шлях прокладав. Раскольников звернув увагу сестри на слова "нарікайте на себе", які вибиваються із загального "ділового" стилю листа. Якби ці слова вжили у звичайному стилі, то вони не містили тієї погрози, яка відчувається у записці Лужина. Раскольников вказав на ще один вираз, котрий яскраво характеризує Лужина: той навмисне зводить наклеп на нього, прагнучи посварити його з рідними. Раскольников розповів, що гроші віддав удові на похорон, а не, як писав Лужин, "дівиці відчайдушної поведінки нібито для похорону". Далі Раскольников попередив сестру, що Лужин може кинути її напризволяще саме тепер, коли викликав у Петербург, якщо вона не буде йому покірна. Пульхерія Олександрівна запитала сина про його рішення — чи прийде він до них о восьмій годині. Раскольников одказав, що не йому це вирішувати, а матері та сестрі, якщо їх не ображає вимога Лужина. Дуня просила брата, і той погодився прийти до них. Вона запросила також Разуміхіна. Пульхерія Олександрівна сказала, що так буде краще, а то вже справа Петра Петровича Лужина— сердитися чи ні.

У цю хвилину до кімнати увійшла дівчина. Усі із здивуванням дивилися на неї. Раскольников не відразу впізнав її, бо бачив уперше вчора за таких обставин і в такому вбранні, що в пам'яті відбився зовсім інший образ. Це була Софія Семенівна Мармеладова, Соня. Тепер одягнута вона була скромно й бідно, а обличчя здавалося переляканим. Очі ж були такі ясні, що в них хотілося дивитися. Очевидно, вона не очікувала побачити у кімнаті стільки людей, тому зніяковіла, зовсім як маленька дитина, навіть намірилася вийти. Раскольников сам зніяковів: він тільки-но говорив, що бачив цю дівчину вчора вперше, а тут вона, сама прийшла до нього.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори Федіра Достоєвського скорочено: