Федір Достоєвський — Злочин і кара (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Частина перша

"На початку липня, у надзвичайно спекотливий час, надвечір, один молодий чоловік вийшов із своєї комірчини, яку він наймав від пожильців у С-кому провулку, на вулицю і повільно, ніби вагаючись, вирушив до К-ого мосту".

Так починається роман. Цей молодий чоловік — його головний герой, Родіон Романович Раскольников. Комірчина, де він мешкав, розташована під самим дахом п'ятиповерхового будинку, більше скидалася на шафу, ніж на помешкання. Раскольников був кругом винен квартирній хазяйці, тому боявся її спіткати, але вдало уникнув зустрічі з нею на сходах. Він не був забитий боягуз, навпаки. Проте з певного часу перебував у дратівливому й напруженому стані і настільки заглибився в собі, що не хотів ні з ким зустрічатися, а тим паче з квартирною хазяйкою. Він не міг тепер зупинятися на сходах, слухати нісенітниці про плату, скарги, погрози, не міг вибачатися й брехати. Втім, цього разу Раскольников сам вразився, що побоюється тієї зустрічі. Із здивуванням він подумав, що на таку справу намірився, а таких дрібниць боїться.

Поступово читач розуміє, що й душевний стан героя, і його поведінка, і його теперішній шлях до К-го мосту якось пов'язані з певною ідеєю, яка володіє його розумом, із вчинком, до якого він готується. Ця ідея остаточно сформувалась у тісній комірчині Раскольникова, де він провів на самоті місяць, майже не виходячи з дому. Але породило її життя. У романі створено образ Петербурга, на тлі якого відбуваються всі події. Задуха, сморід, брудота наче переслідують героїв. Ось і тепер, коли Раскольников ішов до К-го мосту, нестерпна спека, пил, сморід із кабаків, п'яниці, яких було багато навіть у цей будній день,— усе сповнювало його відразою. На мить напрочуд вродливе обличчя молодого чоловіка відобразило ці почуття, проте далі він пішов, не помічаючи нічого навколо, знову заглибившись у свої думки. Одяг на ньому був украй поганий, утім він не звертав на це уваги, хіба що ніяковів перед колишніми товаришами, зустрічей з якими уникав. Однак, коли один п'яниця крикнув йому услід щось глузливе з приводу його капелюха, Раскольников майже злякався. Тоді він подумав, що такі дрібниці, як цей капелюх, можуть зіпсувати всю справу.

Серце його завмирало, коли він підійшов до величезного будинку, одна стіна якого виходила на канаву. Раскольников був задоволений тим, що не зустрів жодного з двірників, що на сходах було темно, що лише квартира на четвертому поверсі, до якої він підійшов, була з пожильцями, а сусідня звільнилась і близьким часом там нікого не буде.

На його дзвінок двері відчинила стара лихварка Альона Іванівна. Вона була невисока, суха, очі мала злі й гострі, ніс теж гострий, шию тонку і довгу, схожу на курячу лапу, волосся, густо намазане олією, було заплетене у пацючу кіску; одягнена була у якесь ганчір'я і, незважаючи на спеку, у стару хутряну кацавейку. Хоча Раскольников намагався бути люб'язним, лихварка зустріла його з недовірою. Він запропонував їй у заставу годинник, але його поведінка, його хвилювання, його прагнення запам'ятати всі дрібниці — що, де, як розташовано у квартирі, доводять читачу, що мета цього відвідування була інша, що застава — лише привід для візиту до лихварки: ( "І тоді, виходить, так само сонце світитиме!" — якось мимоволі майнула думка в голові Раскольникова; "Ключі вона, виходить, у правій кишені носить... Виходить, є ще якась скринька... Це вже цікаво... А втім, як це все підло!")

Альона Іванівна дала за годинник менше третини того, що просив Раскольников. Він не сперечався, однак вийшов від лихварки збентежений. Бентеження його зростало, він навіть зупинився на сходах, наче чимось вражений, і вже на дворі вигукнув: "Невже такий жах міг запасти мені на думку". Відчуваючи огиду до самого себе, він не знав куди подітись, і йшов, не помічаючи нічого, наштовхуючись на перехожих.

Раскольников зайшов у кабак. Серед відвідувачів його увагу привернув вже немолодий, років за п'ятдесят, чоловіку страшенно старому і занехаяному одязі, із опухлим від пияцтва обличчям, на якому виділялися лише очі — палкі, розумні, але наче божевільні.

Мине час, і Раскольников, пригадуючи цю зустріч, вирішить, що вона була невипадкова. Мармеладов Семен Захарович, так відрекомендувався цей чоловік герою, першим почав розмову. І все, що він розповів, боляче вразило Раскольникова. Не соромлячись, бо давно вже звик до приниження і знущання, п'яний Мармеладов намагався пояснити трагедію свого життя. Семен Захарович — "маленька людина", якій властиві і благородство, і своєрідна гідність, і жаль, і співчуття, але всі ці благородні почуття задавлені убогістю. Кілька років тому він жив у далекому провінційному місті. Там і зустрів свою теперішню дружину, Катерину Іванівну, тоді молоду офіцерську вдову з трьома малолітніми дітьми. Перший шлюб Катерини Іванівни не був щасливий, хоча вона кохала свого чоловіка так, що втекла з ним із батьківського дому. Родичі відмовилися від неї, чоловік почав грати у карти, розтратив казенні гроші, його притягли до суду, "із тим і помер". І залишилася Катерина Іванівна з дітьми у такому безнадійному убожестві, що з відчаю погодилася вийти заміж за Мармеладова. ("Плачучи й голосячи і руки ламаючи — пішла! Бо нікуди було йти"). Рік після одруження Мармеладов не пив, а потім утратив роботу, відтоді й п'є. Півтора роки тому опинилися вони всім сімейством у Петербурзі. Катерина Іванівна захворіла на сухоти. Соня, дочка Мармеладова від першого шлюбу, щоб якось нагодувати дітей, пішла на панель. Мармеладов не може бачити страждання тих, кого він любить, тому п'є, навіть інколи бере гроші на похмілля у Соні. Він знає, що своїм пияцтвом він лише посилює їхні страждання. Коли Мармеладов закінчив свою розповідь, він зовсім знесилив. Раскольников відвів його додому.

Катерина Іванівна, нещасні діти, саме помешкання Мармеладових — все це справляє страшне враження. Раскольников непомітно поклав на віконце всі гроші, які залишилися від карбованця, що дала лихварка. На сходах він пошкодував про свій вчинок, намагався перекопати себе, що це його не обходить, що у них є Соня. Він думав про самопожертву цієї дівчини. ("Який колодязь, одначе, змогли викопати! і користуються! Ось так-таки користуються ж! і звикли. Поплакали і звикли. До всього підла людина звикає").

Роздуми про самопожертву Соні несподівано повернули думки Раскольникова до ідеї, що володіла його розумом, яку він з огидою відкинув після візиту до лихварки. Тепер знов думав: коли вже ясно, що весь рід людський мерзотний, то виходить, що його закони важать не більше від забобонів, тому немає ніяких перепон, тому людині все дозволено.

Наступного дня Раскольников отримав листа від матері. Пульхерія Олександрівна просила вибачити її за те, що не вислала сину грошей для сплати за навчання в університеті, й висловлювала надію зробити це найближчим часом, бо у житті сестри Раскольникова Дуні очікувалась зміна. Далі мати розповідала, як Дуня служила гувернанткою у маєтку Свідригайлових, скільки їй там довелося вистраждати. Ставлення пана Свідригайлова до Дуні спочатку дуже було грубим й зневажливим, а потім виявилося, що в такий спосіб він намагався приховати свою пристрасть до неї. Одного разу він зробив дівчині "явну і мерзенну пропозицію". Дуня не могла залишити свого місця, бо, по-перше, отримала гроші вперед, щоб вислати їх Родіону, по-друге, не хотіла, щоб дружина Свідригайлова, Марфа Петрівна, щось запідозрила, оскільки це могло призвести до сімейних негараздів. Дуня твердо відхилила пропозиції Свідригайлова і мовчки страждала. Якось Марфа Петрівна підслухала розмову свого чоловіка з Дунею, в усьому звинуватила дівчину, навіть вдарила її. Потім посадила у просту селянську підводу і під дощем відправила до матері, у місто. Сама ж через кілька днів теж приїхала і ославила Дуню в усіх домах так, що бідна дівчина і її матір навіть у церкву не могли піти. Втім справа незабаром розкрилася: пан Свідригайлов представив дружині лист Дуні, який доводив, що та ні в чому не винна. Марфа Петрівна другого ж дня приїхала до Дуні і просила пробачення. На тому вона не заспокоїлась, а подалася з візитами в усі родини, де ославлювала Дуню, тепер же розповідала про її чесноти, навіть читала її листа до свого чоловіка, однак, Пульхерія Олександрівна вважала, це вже було занадто. Проте ставлення до Дуні змінилося, до неї навіть посватався, і Дуня дала згоду, далекий родич Марфи Петрівни — Петро Петрович Лужин. Найближчим часом він приїде у Петербург, де має намір відкрити власну адвокатську контору. Мати висловлює надію, що Раскольников стане компаньйоном Лужина, щоправда, і вона, і Дуня побоюються поки що говорити про це Петру Петровичу, як і про свої сподівання на матеріальну допомогу майбутнього родича Родіону. Поки що Лужин взяв на себе витрати на перевезення їхніх речей, а Пульхерія Олександрівна і Дуня поїдуть у Петербург на свій кошт. ("До залізниці від нас лише дев'яносто верст, і ми вже про всяк випадок домовилися з одним знайомим нам мужичком-візником, а там ми з Дунечкою преблагополучно прокатимося в третьому класі"). Майже весь час, поки Раскольников читав листа, обличчя його було мокрим від сліз. Раптом він відчув, що не має чим дихати у своїй кімнаті і, схопивши капелюха, кинувся на вулицю.

Лист від матері змучив Раскольникова. Він добре усвідомлював, що сестра продає себе, аби мати змогу допомогти йому, здогадався й про те, що мати мучить совість, адже вона жертвує дочкою заради сина. Він знов пригадав Соню, розуміючи, що у цьому світі хтось завжди повинен бути жертвою. З таким світом він не міг і не хотів миритися. Йому не змінити хід подій, якщо не зважитись на щось надзвичайне. Ця не нова для нього думка, ще вчора була лише мрією, зараз же він побачив все у якомусь новому, суворому вигляді.

Такі переживання і думки знесилили його, він шукав очима лаву, де міг би присісти і перепочити. Випадково погляд його зупинився на молоденькій дівчині, яку переслідував якийсь франтуватий пан. Дівчина дійшла до лави і не сіла, а майже впала на неї, тільки тепер Раскольников здогадався, що вона була зовсім п'яна. Весь її зовнішній вигляд красномовно говорив про те, що з нею трапилося.

1 2 3 4 5 6 7