Я поцілував її панчохи і окраєць її темно-іржавої запиленої спідниці. Це інше. Вона. Гогарті прийшов учора познайомитися. Взагалі-то через "Улісса" ...
Символ совісті... Отже, Ірландія? А чоловік? Походжає по коридору у м'яких туфлях і грає у шахи сам із собою.
Навіщо нас тут залишили? Перукарка щойно лежала тут, затиснувши мою голову між бугристих колін. Символ мого народу. Слухайте! Впав вічний морок. Слухайте!
— Я не впевнений, що подібну діяльність духа або тіла можна назвати нездоровою. Вона говорить. Слабкий голос з-за холодних зірок. Голос мудрості. Говори, говори, обдаруй мене мудрістю. Я ніколи не чув цього голосу.
Звиваючись змією, вона наближається до мене у зім'ятій вітальні. Я не можу ані рухатися, ані говорити. Мені не сховатися від цієї зіркової плоті. Мудрість перелюбу. Ні, я піду. Піду.
— Джиме, милий! Ніжні жадібні губи цілують мою ліву пахву, цілунок проникає у мою вируючу кров. Горю! Зіщулююся, як папірець, який згоряє. Полум'я виривається з-під моєї правої пахви.
Зіркова змія поцілувала мене: холодна змія у ночі. Я згинув!
— Нора!
Ян Пітер Свелінк. Від дивного імені старого голландського музики стає дивною і далекою будь-яка краса. Я слухаю його варіації для клавікордів на старий мотив: молодість проходить.
У тумані старих звуків з'являється цяточка світла: ось-ось заговорить душа. Молодість проходить. Кінець настав. Цього ніколи не буде. І ти це знаєш. То й що? Пиши про це, чорт тебе забирай, пиши! На що ти іще здатен?
"Чому?"
"Тому що в іншому разі я не могла б вас бачити..."
Ковзання — простір — повіки — водоспад зірок, схожих на листя — спадають небеса — безгомінно — безнадійне безгоміння — безгоміння зникнення у її голосі.
Не його, але Варавву.
Запустіння. Оголені стіни. Холодне денне світло. Довгий чорний рояль: мертва музика. Дамський капелюшок з червоною квіткою, складена парасолька. Її герб: шолом, червлень і тупий спис на щиті, вороному.
Посилка: любиш мене, люби й мою парасольку.