Ах! Нещасна мати! Увечері вона повернулася до себе. Коли її не було, сусідка бачила, як дві циганки крадькома піднялися до Пакетти з невеликим клунком у руках, потім вони зачинили двері й поспішно втекли. Після того, як вони пішли, в кімнаті Пакетти було чути щось подібне до дитячого плачу. Мати радісно розсміялася, мов на крилах злетіла по сходах, штовхнула двері... і увійшла... Страх подумати, Удардо! Замість її тендітної маленької Агнеси, такої рум'яної, такої свіжої, цього дару милосердного бога, по підлозі повзала якась потвора, гидка, одноока, кульгава. Від жаху вона заплющила очі. "О, — промовила вона, — невже чаклунки обернули мою доньку на цю жахливу тварину?" Люди поспішили забрати це маленьке страховище, бо воно могло позбавити її розуму. Це була страхітлива дитина якоїсь із циганок, що віддалася чортові. На вигляд ця потвора мала чотири роки, белькотала якоюсь нелюдського мовою; це були зовсім незрозумілі слова. Шантфлері упала на підлогу, схопивши маленький черевичок, — то було все, що їй лишилося з того, що вона любила. Довго лежала вона скам'яніла, мовчазна, бездиханна, — так довго, що здавалася мертвою. Раптом вона здригнулася всім тілом, вкриваючи свою святиню несамовитими поцілунками, зайшлася плачем так, ніби серце в неї розривалося. Запевняю вас, що всі ми теж ридали. Вона примовляла: "О моя малесенька донечко! Моя гарненька маленька донечко! Де ти?" Аж нам серце краялося. Шантфлері раптом підвелася й помчала до Реймса, вигукуючи: "У табір до циган! У табір до циган! Покличте варту, щоб спалити чаклунок!" Та цигани вже зникли. Була глупа ніч. Про те, щоб наздогнати їх, не було й мови.
— Так, справді жахлива історія, промовила Ударда, — вона може примусити заплакати навіть бургундця.
— Невже так ніхто й не дізнався, що сталося з Шантфлері?
Майєтта не відповіла. Жервеза повторила своє запитання, шарпаючи її за руку і називаючи по імені. Майєтта, здавалося, прокинулася від своїх думок.
— Що сталося з Шантфлері? — перепитала вона машинально і, зробивши над собою зусилля, щоб зрозуміти суть цих слів, сказала швидко: — Про це ніколи ніхто не дізнався. — Після паузи вона додала: — Одні казали, що бачили її, коли вона виходила з Реймса присмерком через ворота Флешамбо; інші — ніби це було на світанку, і вийшла вона старою брамою Базе. Якийсь жебрак знайшов її золотий хрестик, вона повісила його на залізному хресті в полі, де збирається ярмарок. І тому, коли ми дізналися про цю знахідку, всі вирішили, що вона померла. Однак є люди з Кабаре Ле-Вот, які твердять, нібито бачили її, коли вона боса, йдучи по камінню, простувала в Париж. Але тоді вона мала б вийти крізь Вельську браму. Все це якось не в'яжеться одне з одним. Або ж, я так гадаю, вона справді вийшла через Вельську браму, але мертва.
— Не розумію вас, — промовила Жервеза.
— Вель, — відповіла Майєтта з сумною посмішкою, — це річка.
— Бідна Шантфлері, — здригаючись, сказала Ударда, — втопилася!
— А малесенький черевичок? — запитала Жервеза.
— Зник разом з матір'ю, — відповіла Майєтта.
— Бідний малесенький черевичок, — промовила Ударда.
Ударда, огрядна й чутлива жінка, цілком задовольнилася б, позітхавши разом з Майєттою, але допитлива Жервеза не переставала розпитувати.
— А страховище? — раптом спитала вона Майєтту.
— Яке страховище? — перепитала та. — Маленьке циганське страховище, яке чаклунки залишили Шантфлері замість її дочки. Що ви з ним з робили? Сподіваюся ви його теж утопили?
— Ні, — відповіла Майєтта.
— Як! Тоді спалили? Це було б справедливо відьомське поріддя.
— Ні те, ні друге, Жервезо. Монсеньйор архієпископ зацікавився тим циганським дитям, вигнав з нього біса, охрестив дитину й відіслав її в Париж, щоб там її поклали на дерев'яному настилі в Соборі Богоматері, як підкидька.
Отак розмовляючи, три шановні громадянки прийшли на Гревський майдан. Дуже зайняті розмовою, вони пройшли, не зупиняючись, повз громадський требник Роландової башти і машинально попрямували до ганебного стовпа, навколо якого натовп збільшувався з кожною хвилиною.
Три жінки повернули назад. Коли вони підійшли до Роландової башти, Ударда звернулася до своїх супутниць:
— Не треба всім разом заглядати до нори, щоб не злякати затворниці... Ви вдавайте, ніби читаєте Dominus6 із требника, а я тим часом загляну до неї у віконце, затворниця мене трохи знає. Я вам подам знак, коли підійти.
Ударда сама підійшла до віконця. І тільки-но її погляд проник до келії, на її рисах відбився глибокий жаль, і звичайно веселе, відкрите обличчя жінки так швидко змінило свій вираз і барви, немов після яскравого сонячного проміння її раптом освітив холодний промінь місяця; очі, сповнилися слізьми, рот скривився, наче вона збиралася заплакати. За хвилину вона, поклавши палець на уста, подала знак Майєтті, щоб та наблизилась. Майєтта підійшла схвильована, мовчазна, навшпиньках, як підходять до ліжка вмираючого.
Справді сумне видовище постало перед очима обох жінок, коли вони, не рухаючись і не дихаючи, дивилися крізь грати маленького віконця Щурячої нори.
Комірчина була тісна, ширша, ніж глибша, склеписта, її внутрішній вигляд нагадував верх великої єпископської митри. На голій плиті, що правила за підлогу, у кутку сиділа чи скоріше щулилася жінка, її підборіддя спиралося на коліна, які вона міцно притискала до грудей схрещеними руками. Так скорчена, сиділа вона, одягнена в коричневий мішок, який всю її огортав широкими складками; її довге сиве волосся, закриваючи обличчя, спадало вздовж ніг до самих ступнів.
Можна було подумати, що вона скам'яніла, як і її комірчина, зледеніла, як зима, її руки були схрещені, її очі були втуплені в одну точку. На перший погляд вона видавалася примарою, а коли придивитися пильніше — статуєю.
А однак зрідка при зітханні її посиніли губи напіврозкривалися й тремтіли, але так само мертво і безвільно, як тріпоче листя від вітру.
Проте її напівзмертвілі повіки час від часу розплющувались, вона втуплювала свій глибокий, скорботний, зосереджений погляд у невидимий іззовні куток келії, погляд, який, здавалося, пов'язував усі понурі думки цієї скорботної душі з якимсь таємничим предметом.
Такою була істота, яку за її жалюгідне житло прозвали "затворницею", а за її одяг — "лахмітницею".
Три жінки бо Жервеза приєдналася до Майєтти й Ударди, дивились у віконце, їхні голови заступали слабке денне світло темниці, проте нещасна, яку вони в такий спосіб залишили в темряві, не звертала на них уваги.
— Не будемо її турбувати, — пошепки промовила Ударда, — вона, в екстазі, вона молиться.
Тим часом Майєтта розглядала з дедалі більшим хвилюванням, цю виснажену, збляклу, скуйовджену голову, і її очі наповнювалися слізьми.
— Але це було б дуже дивно, — пробурмотіла вона.
Коли вона просунула голову крізь грати душника, їй вдалося зазирнути одним оком у той куток, до якого незмінно був прикутий погляд нещасної.
Коли Майєтта відвела голову від душника, її обличчя було мокре від сліз.
— Як ви її називаєте, цю жінку? — спитала вона в Ударди.
Ударда відповіла:
— Ми її звемо сестрою Гудулою.
— А я, — сказала Майєтта, — а я назву її Пакеттою Шантфлері.
І, притуливши палець до уст, вона знаком запросила Ударду просунути голову у віконце і подивитися всередину. Ударда зазирнула й побачила в тому кутку, куди було спрямовано понурий, несамовитий погляд затворниці, маленький черевичок з рожевого шовку, вигаптуваний тисячами золотих і срібних блискіток.
Слідом за Удардою зазирнула Жервеза, а потім усі три жінки, дивлячись на нещасну матір, залилися сльозами... Проте ні їхні погляди, ні їхні сльози не привернули уваги затворниці. Її руки залишалися схрещеними, її уста — мовчазними, її очі — пильно втупленими в одну точку, і тому, хто знав її історію, цей малесенький черевичок, з якого вона не зводила очей, краяв серце.
— Сестро! Сестро Гудуло!
— Сестро Гудуло! — повторила й Ударда.
— Боже мій! Вона не ворушиться, — промовила Жервеза. — Невже вона мертва? Гудуло! Гудуло!
Майєтта, яка досі була так схвильована, що не могла говорити, зробила над собою зусилля й сказала:
— Постривайте. — Потім, нахилившись до віконця, гукнула: — Пакетто! Пакетто Шантфлері!
Дитина, яка безтурботно дме на погано запалений гніт петарди і викликає вибух, що опалює їй очі, не лякається так, як злякалася Майєтта, побачивши, яке враження справило це ім'я, раптово кинуте в комірчину сестри Гудули.
Затворниця здригнулася всім тілом, підвелася на свої босі ноги і стрибнула до вікна; очі її горіли таким вогнем, що Жервеза, Ударда та Майєтта з дитиною подалися назад до парапету набережної.
Зловісне обличчя затворниці тісно притулилось до ґрат віконця.
— Ох! Ох! — несамовито регочучи, закричала вона. — То циганка мене кличе!
У цю мить сцена, що відбувалася біля ганебного стовпа, привернула до себе її блукаючий погляд. Жах спотворив її обличчя, вона простягла крізь ґрати свої кощаві руки й закричала голосом, що скоріше нагадував передсмертне хрипіння:
— Це знову ти, циганське поріддя! Це ти мене кличеш, крадійко дітей! То будь же ти проклята! Проклята! Проклята!
IV. Сльоза за краплю води
Переказ:
Побачивши юну Есмеральду і закохавшись у неї, Квазімодо переслідує дівчину. За спробу нападу на Есмеральду Квазімодо засуджують до кари біля ганебного стовпа – побиття батогом.
Цитата:
Слідом за першим ударом упав другий, за ним третій, а там ще й ще — без кінця. Колесо продовжувало крутитись, а удари сипалися дощем. Ось бризнула кров, було видно, як вона тисячами цівок потекла по смуглявих плечах горбаня, а тоненькі ремінці, крутячись і роздираючи повітря, розбризкували її краплями в натовп.
Нарешті, убраний у чорне, верхи на чорному коні, судовий виконавець Шатле, який з початку екзекуції стояв біля сходів, простяг до піскового годинника свій жезл з чорного дерева. Кат припинив тортури. Колесо зупинилось. Око Квазімодо поволі розплющилося.
Час минав. Квазімодо стояв біля стовпа уже щонайменше півтори години, поранений, знеможений, осміяний і закиданий камінням.
Раптом він знову почав борсатися в своїх ланцюгах із зусиллям, подвоєним відчаєм; від цього захиталася вся споруда, на якій він стояв. Порушуючи свою вперту мовчанку, Квазімодо хриплим, лютим голосом, який скоріше нагадував собаче гавкання; ніж людський голос, закричав, перекриваючи галас і гикання юрби:
— Пити!
— На, пий! — вигукнув Робен Пуспен, кидаючи йому в обличчя ганчірку, що валялася в калюжі.