"Лисий череп на його тонкій шиї стирчав із широкого коміра смугастої куртки, на якій чорнів номер, а темні орбіти-провали, наче загіпнотизовані, дивилися на них". Він простягав руки до хліба і хрипко вигукував: "Брот! Брот! їх бешайне гестапо! Гіб брот!" Іван вихопив пістолет, але Джулія злякано заговорила: "Дати он хляб! Дати хляб!" Хлопець розумів, що божевільний наробить крику і викаже їх гестапівцям. "І убити жалко, і відчепитися неможливо". А той уже подався кудись, викрикуючи щось про хліб і гестапо. Хліба було мало, але Іван відламав окраєць і поклав його на камінь, біля якого вони сиділи.
11
За великою скелею втікачі побачили ледь помітну стежку, яка вилася вгору. Вони пішли нею, а на тому місці, де Іван залишив хліб, топтався божевільний.
Вітер шарпав їхній благенький одяг, босі ноги залишали сліди на снігу. Іван віддав курточку Джулії. Дівчина загорнулася в неї і сказала, що колись у неї було чотири манто. Хлопець поцікавився її сім'єю, і Джулія розповіла, що її батько — хазяїн фірми, фашист. Вражений Іван зупинився.
— А ти що ж... Теж, може, фашистка?
— Джулія фашиста? Джулія — комуніста! — об'явила дівчина з гордістю.
Потім Джулія почала розпитувати Івана про село, колгосп, про його дівчину. Хлопець розповів, що жив у Білорусії, в селі Терешки, біля двох озер. Батько помер, залишивши чотирьох малих дітей.
Згадавши домівку, Іван зітхнув і замовк. "Справді, нащо їй знати про те важке і складне, що було в його житті?"
12
Пробираючись через скелі, Іван думав про те, що за двадцять п'ять років свого життя звик обходитися без чужого співчуття. Він завжди покладався тільки на себе, на свої сили.
Джулія відставала, і хлопець зрозумів, що треба відпочити. "У цій захмарній висоті стало нестерпно холодно, бурхав, рвав одяг, гудів оскаженілий вітер".
Джулія сіла на камінь і вже не змогла піднятися. Вона відмовилася йти. Іван спочатку вмовляв її, потім став погрожувати табором і вірною загибеллю, але вона тільки ледь чутно повторювала: "Джулія фініта! Аллес! Іван Трієсто. Джулія нон Трієсто".
Іван розізлився, махнув рукою і швидко пішов стежкою. "Один він усе стерпить, перейде хребет, аби навіть довелося повзти по пояс у снігу... Нащо зв'язуватися з цим дівчиськом? Хто вона йому?" Але ноги самі притишили крок. Іван оглянувся, побіг униз. Він забрав у Джулії колодки, які ще тримали тепло її ніг, підняв дівчину, посадив її собі за спину і поніс угору. "Недавнє рішення кинути її тепер злякало Івана, і він, важко стукаючи колодками, поліз до перевалу".
13
"Іти було важко, але Іван відчував, що коли сяде, то більше вже нe підніметься".
Коли він відчув, що ноги вже не тримають його, то знайшов захищене місце, зупинився і зняв Джулію. Її ноги змерзли так, що дівчина вже не відчувала їх. Іван розтер маленькі ступні снігом, дав дівчині шматочок хліба і знову поніс її далі. "Його шию лоскотало тепле дихання дівчини. Тонкі пальці її раптом погладили його груди, і він стрепенувся від неочікуваної ласки". Іван подумав, як це чудесно мати на чужій землі близьку людину, і відчуття її мовчазної близькості наповнювало його тихою радістю.
Вони дійшли до сідловини, стежка петляла вниз, вітер трішки стих. Іван заговорив з Джулією, але вона спала у нього на спині.
Над ранок вони спустилися в зону трав і квітів. Іван тихенько опустив дівчину на землю. Вона не проснулась.
14
Іван спав, і цього разу йому не приснився його страшний сон. Декілька годин він спав глибоко, потім поступово реальність стала просочуватись у його свідомість.
У двадцять п'ять років юність уже закінчується, але Іван Терешко не пережив того, що дає ця чудова пора людині. Коли помер батько, він ще підлітком допомагав матері піднімати менших дітей. Потім армія, війна, полон.
"Було не до кохання. Він не знав жінок і все ж, як це часто буває в молодості, до звичайних стосунків хлопців і дівчат ставився скептично".
На фронті Іван був свідком кохання між лейтенантом Глебовим, у якого він служив ординарцем, і медсестрою Анютою. Лейтенант був тяжко поранений, помер на операційному столі. Анюта страшно убивалася, а через деякий час утішилася новими стосунками з легкопораненим майором. Побачивши це, Іван самовільно покинув госпіталь і повернувся в роту. "Рана на плечі зажила, а туга від зневаженого чужого кохання залишилась, і Іван думав, що дівчата не для нього".
15
Його розбудила тиша і тепло. Іван повернувся на бік і перше, що побачив, — була яскраво-червона квітка біля обличчя. "Не розуміючи, де він, Іван підхопився із землі, широко розкрив почервонілі зі сну очі і радісно здивувався небаченій, майже казковій красі навколо". Скрізь росли червоні альпійські маки.
Раптом Іван стривожився — де Джулія? Тишу тривожив шум водоспаду. Іван побіг туди і побачив чудову картину: "під... потоком водоспаду спиною до нього стояла на камені Джулія... На її мокрих від бризок худеньких плечах переливалися різнокольорові веселкові відблиски".
Іван засоромився, ліг у траву і відвернувся.
Попереду чекала важка дорога, але Івану зробилося по-дитячому добре і світло на серці.
Джулія одягла смугасту куртку і побігла туди, де залишила Івана, і раптом злякано зупинилась. Хлопця ніде не було. "Однак щось примусило її оглянутися.
— Іване!!!
У цьому оклику прозвучали переляк, полегшення і радість; вона плеснула в долоні і пташкою кинулася йому назустріч... обхопила його за шию... обпекла п'янким поцілунком".
16
Іван поділив частину хліба, а залишок грамів двісті засунув у кишеню. Скоринку віддав Джулії, але вона відмовилась і поділила її навпіл. Доївши хліб, дівчина розповіла, що батько хотів віддати її заміж за багатого, а вона "...любив... як це руско?.. Уно джовінотто — хлопця Маріо" і втекла з ним у Неаполь.
— А де ж тепер твій Маріо?
— Маріо фу уччізо?
— Убили?
— Сі.
Вона стала серйозною, але потім її очі потеплішали під поглядом Івана. "Недовга печаль у них розтанула, і вона розсміялась".
Сонце припікало дедалі більше. Вони йшли лугом, і раптом Джулія заспівала знайому пісню. Вона плутала слова "Катюші" і сміялася, мов дитина. Серед цієї невимовної краси смугастий одяг в'язня здавався Іванові ще ненависнішим і він зірвав з плечей куртку. Джулія захоплено глянула на його широкі плечі.
— О Ерколе! Геркулес! Русо Геркулес!
Він повернувся, і дівчина замовкла, побачивши страшні рубці від поранень.
17
Вони дійшли до середини лугу. Під зеленими листочками Іван побачив червоні суниці. "Їх було багато — великих, соковитих, майже всюди спілих". Джулія назбирала багато ягід, їла їх сама, частувала Івана. Наївшись досхочу, вони пішли далі.
Ішли довго, а коли зупинилися перепочити, Іван почув кроки. Це знову був німець-утікач. "Як привид, він невідступно йшов за ними, невідомо на що розраховуючи". Німець жалібно простягнув руку і в відчаєм у голосі сказав: "Брот!" Хліба було дуже мало, але Іван не міг витримати погляд голодних очей. Він відламав шматочок і дав його німцеві. У концтаборі Іван зустрічав і німців-антифашистів, і штрафників, яким не пощастило десь на розбійницькій службі, і пересічних громадян, яких відправляли в табір за необережне слово.
18
Відчувши спрагу, вони набрели на гірський струмок з чистою холодною водою. Іван напився, умився, закотив холоші і забрався у воду. Раптом Джулія скрикнула: "Кров! Кров! Ульсангве!" По мокрій Івановій нозі від коліна повзла вузька смужка крові з рани, якої завдав йому вовкодав. Хлопець не звернув на неї уваги, а Джулія відірвала шмат тканини від білизни і забинтувала поранену ногу. Потім ласкаво погладила його бік, торкнулася губами до шрамів: до осколкового — на плечі, до кульового — на руці, до рубця від багнета в боку, спустилася нижче і поцілувала пов'язку. "Іван завмер, до серця прилила хвиля ніжності, а вона все цілувала і цілувала". Не знаючи, добре це чи погано, він обхопив її за плечі і теж поцілував. У її очах відбився подив, радість, шалене щастя.
20
"Лежачи на траві, Іван гладив і гладив її вузьку, нагріту сонцем спину, дівчина, притулившись до його грудей, терлась гарячою щокою об його розсічене осколком плече... Вона щось шепотіла незрозуміле, але Іван розумів усе". Тепер уже нічого не мало значення — поряд з ним була вона, загадкова, невідома, але безкінечно рідна і дорога.
21
Він проснувся, злякавшись, що дав зникнути чомусь великому і радісному. Та вперше за довгі роки дійсність була щасливішою за найрадісніший сон. Поряд з ним спала Джулія. Треба було йти, але йому було жаль будити кохану. Та все ж Іван тихо покликав Джулію. Вона зітхнула, посміхнулась і розплющила наповнені щастям очі.
— Іван — маріто! Нон синьйор Дзангаріні, нон Маріо. Русо Іван — маріто.
— А ти не пошкодуєш, що Іван — маріто?
"Вона підняла пухнасті вії... і в її очах заясніли зірочки". Джулія сказала, що народить йому сина, після війни поїде з ним у Білорусію, у село Терешки, де близько-близько два озера. Вони будуть щасливими.
Іван вірив, що Джулія буде найкращою дружиною. Її полюблять селяни. Він не міг навіть подумати про розлуку з нею. "Смерті він не боявся, міг поборотися за себе, тим більше тепер, коли треба боротися за життя двох. Нехай спробують взяти її від нього!"
Він піднявся, обдивився навколо і сів біля Джулії. Хотілося їсти, а головне — боліла нога.
22
Іван проснувся від крику:
— Во біст ду, русе?
Далеко внизу йшов божевільний зі зв'язаними руками, а поряд з ним крокували есесівці. Іван схопив Джулію за руку і вони побігли вгору. Хмара спустилася з гір і закрила їх, та вище туман помітно рідшав.
Іван боявся наступити на хвору ногу, але намагався не відставати від Джулії. Тепер уже вона допомагала чоловікові, підтримувала його.
Останні шматки хмари розсіялися, і тепер можна було не ховатися від гітлерівців. Ті зразу повеселішали і з криками кинулися вгору.
Німці доганяли їх. Передні почали стріляти, але кулі не долітали до втікачів. Треба було будь-що затримати фашистів. Іван вистрілив тричі, але не влучив. Джулія попросила його не витрачати кулі задарма, щоб залишилося дві для них.
Вони перейшли сідловину і тепер бігли вниз. Джулії здалося, що їм вдалося втекти, і вона раділа, мов дитина. Німці затрималися у сідловині і чомусь більше не переслідували втікачів.